Ілюстративне фото: life.pravda.com.ua / PavelDorogoy / Depositphotos
Гість — український журналіст, телеведучий, громадський діяч Микола Вересень.
Ірина Сампан: Десять років тому ми говорили з вами про те, що в Україні не може бути свого BBC, що це нереально, тому що коло інформаційних інтересів в українців не дуже велике. Як гадаєте, повномасштабна війна ще більше звузила фокус української журналістики? Тепер ми взагалі на собі зациклені? Чи все-таки ми якось стараємося стати частиною інформаційного світу, бодай Європи?
Микола Вересень: Нема у мене щодо цього яскравої відповіді. З одного боку, очевидно, ми входимо поступово в перелік цивілізованих країн. Принаймні вся війна — це дорога до цього. Відповідно, нам цікаво, що американський Конгрес каже, що кажуть поляки, що кажуть німці. Ми це все знаємо.
З іншого боку, безперечно, у нас війна, і про всі страйки в Європі, якісь проблеми ми думаємо через свою призму. В Польщі ж у нас напівпризма. Тому що сільськогосподарські працівники страйкують по всій Європі. Там дійсно є великі проблеми: фінанси, бізнеси, це дуже складно. І хтось з них вважає (не без підказки з Москви, я думаю), що українці впливають на проблеми європейського фермерства.
Але, безперечно, нам цікава і Болгарія, і Туреччина тощо. Нам цікаво, що відбувається там, де ще є війни. Наприклад, той самий Сектор Гази. Ми набагато менш байдужі до нього.
Хоча я все ще продовжую думати, що якась категорія культурних, освічених людей на Заході набагато більше нами цікавиться, ніж ми тими країнами, де вони живуть. Тому у мене нема чіткої відповіді.
Не дуже приємно через війну отримувати плюси, але плюсом є те, що сама природа речей штовхає Україну в цивілізоване річище. І це дуже добре. Але багато хлопців і дівчат вже загинули й ще загинуть, поки ми будемо цим цивілізованим річищем пересуватись.
Читайте також: Якість телемарафону спонукає до пошуку альтернативних джерел інформації — Юрчишин
Ірина Сампан: Часто іноземні журналісти звинувачують українських колег в необ’єктивності, тому що ми сторона конфліктну. Це природно. І ми, зокрема на Громадському радіо, кажемо, що не шукаємо об’єктивності, бо яка вона тоді має бути? Ми намагаємось шукати правду.
Можливо, вже якось треба переглянути стандарти BBC, на яких ми й ви росли? Зараз вони не дуже підходять, наприклад, у питанні балансу: хто є другою стороною, у кого ми будемо запитувати?
Микола Вересень: Вони переглянуться самостійно. Природа речей і розвиток подій у світі їх переглянуть з часом. Українці дуже жваві люди: їм треба сьогодні вирішити, завтра переглянути, післязавтра написати. Так не буде.
Дійсно є проблеми. Я з цими проблемами зустрівся, коли до мене приїхало ОРТ, російське телебачення, ще у 2004 році. Оскільки я працював на українській службі BBC, і на російській, і навіть на середньоазійській, то мене питали, чому я такий необ’єктивний, працюю на «5 каналі», висвітлюю Майдан (Помаранчеву революцію — ред.). Я тоді сказав, що в тих умовах шукати балансу дивно, адже це так само як шукати баланс в гітлерівській Німеччині. Сказати, наприклад, для балансу, що «Гітлер дійсно вбив шість мільйонів євреїв, але які ж дороги побудував».
BBC стало BBC, тому що на теренах Британії не було війни. І тому вони можуть досить об’єктивно дивитися на речі. Якщо вони й вели війни, то це було в колоніях абощо. Наприклад, Суецький канал в 1956 році чи війна на Фолклендських островах. Це дуже далеко. Відповідно, собі треба поставити питання: «Якщо біля британського журналіста, найкращого BBC-мена, вибухне ворожа бомба, то що він скаже?» Тобто час міняє все, і BBC змінюється.
Я коли прийшов туди, то там були досить високі вимоги. Наприклад, мала бути вишукана англійська, хороша. Потім вони почали казати, що в них багато іноземців, які приїздять, тож до цього треба ставитися якось інакше. І вже з’явилися акценти. Тобто це все теж змінювалося, вони дивляться на ці всі речі.
Ми дивимось, що робить BBC, але, може, їм треба підказати, що, наприклад, варто робити два варіанти матеріалів: для «домашнього» радіо, для британців, і для світу. А якщо війна? У них можна знайти поради, як себе поводити, якщо ти журналіст у час війни, як брати інтерв’ю у поранених тощо. Тобто вони все це роблять. Але, може, це має бути якось ширше. Хоча, якби там була війна, якби на них напав такий сусід, як Росія, то, думаю, вони б теж на це все дивилися не так, як дивляться зараз.
Читайте також: Контент телемарафону не має бути зацикленим на «кварталівцях» — Лигачова
Ірина Сампан: Кажуть, що в українських журналістів є унікальний досвід. Про нього говорять як про унікальний, тому що ми працюємо, живемо в умовах війни, це буденність для нас. Дуже багато військкорів не хотіли бути військкорами. Вони просто були звичайними журналістами, наприклад, на Сумщині чи Херсонщині й автоматично стали воєнними журналістами.
Чи дійсно цей досвід є унікальним? Чи можемо ми вже писати свої стандарти BBC і ділитися з іноземними колегами?
Микола Вересень: Ні, у нас немає журналістського цеху. Для того, щоб робити те, що ви описуєте, треба бодай 10-20 загальнообов’язкових правил. Тобто всі журналісти мають погодитися з етичною хартією. Ми колись її створили з Володимиром Мостовим. Не скажу, що ми придумали її, бувши геніями. Ми подивилися, як в Німеччині, Канаді, Америці, Англії, яка історія створення цього всього, і почали залучати людей.
Коли ми кажемо про громадянське суспільство, то ми маємо зрозуміти, що це велика кількість професійних громад, які серед себе визначили правила своєї поведінки. Будь-хто: адвокати, лікарі, прибиральники тощо. Тоді виникає знамените суспільство, яке реально саме себе регулює. Ви можете писати 150 скарг на українських лікарів, але самі лікарі мають сказати: «Оце не лікар. Ми його виключаємо зі своєї громади лікарів, тому що він щось порушив, не так щось зробив тощо».
Щодо журналістики, то в Британії нічого такого не було. У них якесь дивовижне звичаєве право. У 60-х роках там були проблеми, і журналісти не розуміли, що їм робити. Тоді уряд сказав, що у журналістів є пів року, щоб придумати собі етичний кодекс, інакше це зробить уряд. Безперечно, журналісти швидко зібралися, адже ніхто не хотів зовнішнього впливу, й вони тепер мають кодекс.
Що таке нормальний західний журналіст? У нього є прескарта, яку видає комісія журналістської етики й каже: «Ти журналіст». І у західного журналіста є візитівка про те, що він журналіст такий-то, з такого-то видання. І якщо чогось з цих двох пунктів нема, то людина не журналіст. Тобто забрали прескарту, і ти не є журналіст.
Мусить бути саморегуляція. Для цього спочатку треба всім погодитись, що певним чином ми себе поводимо, а певним чином не поводимо за всіх умов. І якщо хтось себе поводить неналежним чином, то його автоматично вилучають з команди журналістів. Так само має бути з лікарями, адвокатами, суддями, будь-ким. Тоді виникає громадянське суспільство.
Микола Вересень: Я реально не знаю, що робити з телемарафоном «Єдині новини». Я бачу величезну кількість і про, і контра.
Коли я інколи щось читаю чи слухаю щось не марафонське, то я думаю, що треба до певного пана чи пані поставити цензора. Але не можна біля кожного журналіста поставити по цензору.
Також я не знаю, чи вигідний телемарафон фінансово. Реклами в країні нема. Дуже мало. Канали існують. Один зі споживачів реклами телеканал «Україна» закінчив медіапроцеси всі, його нема, тобто залишився шмат грошей, які можна розподіляти. А може, коли я власник каналу, я сиджу і думаю: «Є марафон, я якось закриваю ефір, щось там відбувається в ньому, і мені для цього великих грошей не потрібно, воно само йде». І я не знаю, чи так є. Може справді фінансово вигідно мати телемарафон. Але якщо нема прибутку у телемарафону, то і видатків нема. Держава якісь гроші дає, якось це відбувається.
Я розумію, що має бути різнобарвність в медіа, я за. Але коли я починаю думати про різнобарвність, то згадую заголовки з медіа по типу «“Жахливі втрати у нас. Жах: інтерв’ю з сержантом/лейтенантом/солдатом таким-то». І цей військовий розповідає правду, але у нього обсяг розуміння може бути 50 метрів ліворуч і 50 метрів праворуч. У нас є проблема того, що журналісти не мають критичного мислення, не можуть сказати «стоп, що тут відбувається». На тлі цього я сиджу й думаю, що буде завтра, якщо всі журналісти поїдуть, розпитають солдатів, і кожен солдат скаже, що у нас всі гинуть. Як після цього люди на роботу підуть вранці?
Нагадаємо, довіра до телемарафону «Єдині новини» продовжує знижуватися — з травня 2022 року вона впала на 26 пунктів. Про це свідчать результати опитування Київського міжнародного інституту соціології, проведеного 4-10 грудня 2023 року.
10 грудня, торік, голова комітету Верховної Ради з питань свободи слова Ярослав Юрчишин зазначив, що через невисоку якість єдиного телемарафону люди шукають альтернативні джерела інформації, тому часто потрапляють на анонімні Telegram-канали, які легко маніпулюють даними.
Формат «Єдині новини» був ефективний на початку війни. За словами докторки політичних наук, професорки Лідії Смоли, він каналізував інформаційне мовлення провідних каналів. Він створював картину героїзму в символічному просторі, додала вона. Торік у квітні в етері ГР професорка зазначила, що на той час марафон став пропагандистським ресурсом. Підбір гостей, драматургія подання новин, ключові наративи вказують на бажання влади утримати інформаційну монополію.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі