«Вихід із зони комфорту»: чому варто переглянути «Колір граната» Параджанова

Що варто знати про «Колір граната»

На честь 100-річчя з дня народження кінорежисера Сергія Параджанова на екрани кінотеатрів України повертається його фільм «Колір граната», що в оригіналі «Саят-Нова».

Як пояснює кінокритикиня Інна Гордєєва, авторська назва фільму, «Саят-Нова», пішла від однойменного вірменського поета XVIII століття. Власне, стрічка, за словами критикині, є фантазією Параджанова на тему життя поета у кількох новелах. Втім, радянська влада перейменувала фільм на «Колір граната», щоб це було зрозуміліше для глядача.

Стрічку, датовану 1969 роком, реставрував фонд Мартіна Скорсезе. Премʼєра відреставрованої версії пройшла у 2014 році на 67-му Каннському кінофестивалі.

Гордєєва каже, що у світі Сергій Параджанов асоціюється саме з фільмом «Саят-Нова», адже це найвищий приклад чистого, авангардного кіно. За її словами, режисер не пояснював контекст фільму, там нелінійний наратив — це поетичне кіно, чисте мистецтво.

Також у фільмі присутні андрогінні образи, тобто такі, якім притаманні стереотипні жіночі та чоловічі образи водночас. На думку Інни Гордєєвої, річ у тому, що ми говоримо про чисто мистецтво, про щось духовне та високе. Відповідно, у такій парадигмі немає статі. Тому Сергій Параджанов на роль Саят-Нови взяв жінку (до всього ще й грузинку) — акторку Софіко Чіаурелі. Вона, до слова, виконувала ще й роль коханки поета.

«Я розумію, що, напевно, дуже хочеться розтягнути це (андрогінні образи — ред.) і помістити їх в маленьку коробочку сучасного порядку денного. Але, на жаль, це не так. Тому що насправді чисте кохання, чисті щирі почуття не мають таких упередженостей, як орієнтація тощо», — каже Гордєєва.

Читайте також: Коли почалися зйомки «Тіней забутих предків», ми не розуміли, що робить Параджанов, — Кадочникова

Кінокритикиня додає, що фільм — непростий. У стрічці нелінійний наратив, і взагалі її знімали без сценарію. Там багато символів, та й історія Саят-Нови українцям неблизька. Але це той досвід, каже критикиня, який варто пережити. Все-таки глядач може зчитати чисті емоції: кохання, розчарування, страждання.

До речі, саме життя як страждання є одним з наративів фільму. Він якраз і простежується у творчості Саят-Нови.

Інна Гордєєва додає, що перегляд «Саят-Нова» — це вихід із зони комфорту. 

«“Колір граната” — це мистецтво, спроба осягнути те, що ніколи не пояснювалось. Тобто немає правильної чи неправильної відповіді. Цей фільм — це спроба вийти за рамки жанру, вам звичного, який ви бачите кожного разу в кінотеатрах, на Netflix. І, звісно, це змога відчувати мистецтво тут і зараз, і це потрібно робити на великому екрані», — каже кінокритикиня.

Про Параджанова

Як розповідає Інна Гордєєва, поетичне кіно Сергія Параджанова пішло від Французької нової хвилі. Це напрямок у кінематографі Франції 50-60 років XX століття, в межах якого режисери відмовилися від павільйонного фільмування. Натомість вони «виходили на вулиці» й знімали реальні емоції людей, почасти без сценаріїв. 

Один з представників нової хвилі, Жан-Люк Годар, казав: «У храмі кіно є зображення, світло і реальність, Сергій Параджанов був майстром і господарем цього храму».

«Уявіть собі, наскільки поважною постаттю був Параджанов. За нього боролись, його намагались визволити з в’язниці. Тому я не знаю, з ким можна порівняти Параджанова. Звісно, є багато режисерів класних, які ризикують. Але все одно на той момент, на той час, при тих обставинах і умовах Параджанов робив щось неймовірне», — розповідає Гордєєва.

Читайте також: «Влада намагалася довести громадськості, що Параджанов — кримінальний злочинець» — дослідник

Довідка

Сергій Параджанов — кінорежисер, сценарист вірменського походження, який народився у Тбілісі та сидів у російській в’язниці за український націоналізм.

1964 року режисер презентував фільм «Тіні забутих предків», яку зняв за мотивами твору Михайла Коцюбинського. Ця стрічка принесла Параджанову міжнародне визнання. Зокрема, 39 міжнародних нагород, 28 призів на різноманітних кінофестивалях (із них 24 – гран-прі).

КДБ звинуватило Параджанова в підтримці українських дисидентів, зокрема Іван Дзюби, та відкритій критиці радянської влади. У грудні 1973 року режисера затримали в Києві та помістили до Лук’янівської в’язниці. Йому закидали звинувачення в «розбещенні чоловіків» та «організації кубла розпусти».

У квітні 1974 року після двох днів закритого засідання Київський обласний суд засудив Сергія Параджанова до п’яти років ув’язнення в таборі суворого режиму з конфіскацією особистого майна за статтями про одностатеві зв’язки, насильство та порнографію, хоча в обвинувальному вироку були статті й про «спекуляцію» та «український націоналізм».

9 січня цього року стало відомо, що Національна комісія з реабілітації на своєму засіданні в грудні 2023 року реабілітувала кінорежисера.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі