«Станом на 1654 рік країни з назвою «Росія» не було…»

Відшукати своє загублене, та повернути те, що відібрала Росія, яка нас фізично знищувала століттями в минулому й не припиняє цього робити й зараз. Новітня геноцидна війна проти України не тільки у шанцях. Поле бою і на сторінках словників, які затекли намулом часів російського царату й комуністичної влади.

Чужий намул осів у словах, термінах, назвах, у самому способі мислення. І деякі його нашарування ми носимо з собою досі, навіть не помічаючи.

Моє вам шанування, високодобірне товариство наших радіослухачів! Радо відчиняю вам двері подкасту «Ошатна українська» зі Світланою Білою на Громадському радіо. Аби ми разом повернули справжність, питомість, українськість тому, що натепер зросійщено до краю.

«Правнича мова зазнала глибокого змосковщення, особливо від кінця 20-х років ХХ століття…»

Боротьба, окрім силових координат, має ще й юридичні, які вказують на те, що у шухлядах законодавців та виконавців, представників влади, експертного середовища досі вилежуються росіянізми-кальки, як-от: слово «правовий» та сполуки за московськими моделями «правова держава», «правові норми», «правова позиція», «правовий закон», «правова система», «правова наука», «правовий узус» тощо, внаслідок чого ми з вами волею-неволею вдаємося до вжитку хибних слів, термінів та висловів зі сфери права. 

Коли вони все-таки рушать коридорами відповідних процедур, гадки не маю, та якщо придивитися уважніше, виявиться, що ця біда й заковика насамперед у непридатності тлумачних і перекладних словників, які уклали саме у совєтські часи. І це притОму, що найстаріші зразки нашої актової мови та юридичної термінології йдуть ще від часів дохристиянської Руси.

Зокрема у «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» Івана Франка йдеться:

«<…> маємо в найстаршім літописі три важні памʼятки документального характеру, про яких автентичність, особливо двох перших, не можна сумніватися; се договір Олега з греками р. 911, договір Ігоря з греками 941 р. і договір Святослава з греками. Ці договори, крім високої історичної вартости, важні також як літературні памʼятки, даючи нам найстарші зразки актової мови і юридичної термінології дохристиянської Руси Х ст.». 

Та попри це, навряд чи можна сказати, що сучасна українська юридична мова є повноцінно самобутньою. 

І тут я також пристаю на думку, що її висловив, зокрема, Андрій Любка в онлайн-газеті «День» ще у жовтні 2014 року:

«Фальсифікація російської мови в силу колоніальних звʼязків потягнула за собою й деградацію мови української. Це відбувалося протягом багатьох століть, але найінтенсивніше — у совєтські часи.

Саме тоді й було вигадано схему, від наслідків якої ми певною мірою потерпаємо досі: коренізація (у нашому випадку — українізація) мала на психологічному рівні переконати українця, що совєтська влада — це щось близьке, своє, рідне. Тому вирішено вживати слово «радянський». Воно не так ріже вухо, до того ж мало у свідомості асоціюватися з демократією, зі словом «радитися», з козацькими радами (але не з Центральною Радою часів УНР, тому з імплементацією слова «радянський» чекали ще добрий десяток років після окупації України).

А насправді ж ішлося про інше. Україну окупували, поставили на коліна, найкращі уми й гени вибили — це і був прихід совєтської, але аж ніяк не радянської влади. Коли ми чуємо слово «совєтський», вухо автоматично вловлює в ньому іншомовне, чуже походження. Російська фонетика дозволяє одразу збагнути «звідки ноги ростуть» у совєтської влади в Україні. Так, «совєтський» за мовними критеріями є варваризмом, але якраз це і підкреслює суть цього слова, найкраще передає його зміст. Транслітероване без емоцій, слово «совєтський» не має негативних конотацій, воно просто вказує на чужорідність походження совєтської влади в Україні, на її окупаційний характер.

Натомість коли пишемо «совєцький», то відчуваємо й пейоративні (зневажливі, несхвальні — ред.) відголоски. До речі, у світі більшість країн не перекладають слово «совєтський» аналогом ради, навпаки — скрізь записують його, транслітеруючи російську основу. Так його перенесено і в латину — це видно у відомому словосполученні «homo sovieticus».

• Читайте та слухайте також: «Перше, що зробили окупанти, зайшовши в Маріуполь, — змінили одну літеру»: мова має значення

Отож правнича мова зазнала глибокого змосковщення, особливо від кінця 20-х років ХХ століття. За тотальної совєтизації з української мови витіснили питомі слова «прАвний» і «правнИчий», натомість накинули росіянізм-кальку «правовий», а в слові «право» начисто стерли його первинний серцевинний смисл — ідеал справедливого.

Побіжно закручується вервечка запитань: як ті, хто віддавна жив на київських землях, розуміли слово «право» у свої часи, який зміст вкладали в слова, що їх вони творили як похідні від цього слова, та як спотворено правдивий зміст окремих явищ унаслідок табуювання українських слів? 

На ці запитання відповідає доктор юридичних наук, дослідник Сергій Головатий у своїй праці «Щодо мови правничої: студії, зібране, словники, документи». Автор пропонує власне тлумачення слова «право», відмінне від совєтизованого з часів виходу в світ Академічного словника української мови в одинадцяти томах і наявного майже в усіх інших тлумачних словниках постсовєтського періоду.

«Поняття «право» совєтизували через нашарування на нього ідеології «червоного» та «революційного»

На підставі авторського тлумачення слова «право» він склав глосарій слів і висловів із похідними від нього прикметниками «правний» і «правничий» як питомо українськими, і що важливо, розмежовуючи їхнє уживання залежно від смислового навантаження та можливостей застосування запозиченого з латини прикметника «юридичний» як взаємозамінного. 

До слова, що цікаво, Сергій Головатий у своїй книжці слово «Росія» не вживає, адже, цитую:

«<…> станом на 1654 рік (що історично є точкою відліку поглинання України північним сусідом, яке через 300 років Кремль міфологізував як «воззʼєднання») країни з назвою «Росія» не було. Навіть десятиліттями пізніше в юридичних документах, укладених латиною (зокрема в славнозвісному «Pacta et Constitutiones Legum Libertatumque … , 1710»), ту країну позначали словом Moscovitica — себто Московія. <…> неспростовним є те, що назву “Росія” вони вкрали в України. Свідченням цього — той самий документ від 1710 року, де латиною назва нашій країні — Rossica». 

Поняття «право» совєтизували через нашарування на нього ідеології «червоного» та «революційного», що стало підґрунтям спотворення смислів і знищення сутності основних понять і явищ у царині права. На думку дослідника, такі перенесення в українську мову чужих, непитомих елементів, усталених словосполук зі спотвореними смислами понять унеможливлювали точний переклад українською мовою актів міжнародного права, спеціальних юридичних текстів з англійської, німецької та інших мов, зробили непридатними для професійного використання тлумачні й перекладні словники. А це прямо впливає на усе суспільство, на здатність держави й окремого правозастосовника захистити права і свободи громадянина.

Дослідження Оксани Каленюк про розвиток української правничої термінології на західноукраїнських землях наприкінці XIX – на початку ХХ століття рясніє конструкціями на російський лад, як-от: «нормативно-правові акти», «історико-правова наука», «правові джерела», «правові знання», «правова система», «історико-правовий аналіз», «правове оформлення волі держави», що їх українська правнича мова досліджуваного періоду геть ніколи не знала, а натепер вони — це вже нібито й норма.

Як зауважує Сергій Головатий, цитую:

«Ось чому з порядку денного не сходить питання про літературну мову права. Ту, що становить мовний стандарт у царині права. Себто про той тип мови, що має бути обовʼязковим у всіх ділянках державного й суспільного життя та що становить обʼєкт систематичної кодифікації й наукового опрацювання».

Побіжно термінові «законодавство» теж не поталанило на однозначний зміст, про що, зокрема, ведуть мову філологи, зазначаючи, що тлумачні словники його подають в один спосіб, сам законодавець у своїх актах про його зміст нічого не каже, а Конституційний Суд свого часу висловився геть інакше, ніж мовознавці в тлумачних словниках.

Візьмімо, до прикладу, й назви, якими час від часу жонглюють синонімічно, ба навіть, й тотожно, — це «Рада Європи» та «Європейська Рада». В обох випадках слово «Рада» стоїть в незмінній позиції — на позначення субʼєкта.

Натомість слово «Європа» в першому випадку («Рада Європи») є іменником у родовому відмінку, що вказує на обʼєкт — тобто Європу як континент, а в другому («Європейська Рада») — на той самий обʼєкт-континент указує прикметник «Європейська», що його утворено від того самого іменника.

Втім, ці дві назви не є тотожними. Перша — це назва європейської міждержавної організації, заснованої 1949 року. Друга — це назва заснованого 1974 року вищого політичного органу Європейського Союзу, що веде свій початок від 1957 року як геть інша міждержавна організація.

Звернімо увагу на виданий 2017 року перекладний (тримовний) Словник сучасного правничого терміновживання, де на понад сотню словосполук із застосуванням скалькованих прикметників «правовий», «правова», «правове» припадає всього-на-всього половина понять, де вжито прикметники «юридичний», «юридична», «юридичне». Натомість текст Конституції 2016 року поповнили кількома поняттями, які містять питомо українські слова «правнича» (наприклад, «правнича допомога» — у статті 29, «професійна правнича допомога» — у статтях 59 і 131, «правнича професія» — у статті 131) і «правнИк» (у статті 148).

Ідеться про ще один випадок різкої невідповідності. Тож годі шукати термінів із цими словами у Словнику сучасного правничого терміновживання, який, до речі, підписали до друку 15 вересня 2017 року, а зміни до Конституції натомість набрали чинності 2 червня 2016 року, тобто роком раніше.

Таке терміновживання науковці давно визначили чужим намулом, що має своє історичне підґрунтя та пояснення. Зазирнімо в унікальний документ «Російсько-український словник правничої мови» 1984 року академіка Агатангела Кримського, який у незалежній Україні не перевидавали жодного разу, а подібного йому академічна спільнота досі так і не уклала, тож вчитаймося у передмову до його другого видання: 

«Через своє нещасливе географічне положення Україна довгий час була ареною наскоків чужинців, загубила свою державність і стала поділеною між двома загарбниками — Польщею та Московщиною чи, пізніше, Росією. Обидві ці нації намагалися змусити українське населення змінити рідну мову на свою, забороняючи вживати мову навіть під загрозою адміністративних і поліційних утисків. 

Але, незважаючи на всі зусилля окупантів України в минулому, їм не пощастило знищити української мови.

Частину кожної мови — живої, розмовної і літературної — становить технічна й наукова мова, себто фахова термінологія. Тому, при першій змозі українські професіонали-мовознавці й термінологи почали працювати над усталенням норм української літературної мови, над упорядкуванням існуючої й творенням нової української термінології та над складанням мовних і спеціяльних термінологічних словників.

Це особливо розвинулось, коли після відродження вільної України створено 1918 року Всеукраїнську Академію Наук, а при ній — Інститут Української Наукової Мови (ІУНМ). Це були роки, коли українська мова і термінологія почали поширюватися на всі ділянки культурного і технічного життя новоутвореної української державности.

Перед нашими термінологами стояло велике завдання. Вони мусили простудіювати тисячі народних термінів, щоб влучити їх в нові проектовані термінологічні словники і мати підстави для новотворів, коли якогось терміну бракувало. Вони мусили розбирати тисячі російських і польських термінів та західньо-европейських, які протягом довгих років дедалі то більше асимілювалися українським мововжитком і занечищували, хоча в деякій мірі збагачували українську мову й українську термінологію. Приймаючи або відкидаючи той чи інший термін, наші вчені більше віддавали перевагу словам українського походження.

Користаючи з можливостей, що існували на Україні в 1920-тих роках — коли радянська влада ще обережно ставилася до національних почуттів населення УРСР, Інститутові Української Наукової Мови пощастило перевести величезну працю для впорядкування української мови й термінології. Протягом неповних десяти років ІУНМ видав понад 45 термінологічних російсько-українських словників.

В ті часи центральна комуністично-російська влада не гальмувала роботи ІУНМ; за вийнятком деяких ударів між українськими національними і комуністично-російськими інтернаціональними ідеями та злосливо-критичних виступів декого із своїх таки «землячків», більшовицький уряд терпів до пори працю українських вчених-мовознавців, хоча нишком готував нищівний удар українській науці, ще 1929 року розпочавши масові арешти української інтеліґенції й науковців для «Процесу СВУ», який відбувся 1930 року.

Після цього процесу почався розгром Академії, а зокрема — Інституту Української Наукової Мови, його наукового персоналу, нищення наслідків його наукової праці. Нарешті, 1932 року всіх його співробітників було звільнено з праці; багато їх було арештовано і потрапило на заслання, з якого мало хто повернувся; інших було переведено на дрібні посади. Всі термінологічні словники ІУНМ було вилучено з усіх книгарень та бібліотек. Більшовицький уряд пояснював це тим, що він нищить роботу «українських контрреволюціонерів, буржуазних націоналістів», але не українську науку. Для розвитку цієї науки під наглядом партії, комуністичний уряд нашвидку створив <…> новий «Науково-Дослідний Інститут Мовознавства (НДІМ)» <…>. Українську термінологію міняли на російську або зросійщену. 

<…>

І від того часу провадиться систематичне засмічення в УРСР української мови російськими словами й зворотами.

Якщо українська мова в УРСР зазнає калічення й русифікації, то лише українці у вільному світі можуть зберегти її. Отже НДТУТ (Науково-Дослідне Товариство Української Термінології, засноване 1971 року як українська установа в США з метою продовження праці Інституту Української Наукової Мови при Всеукраїнській Академії Наук Києві, що його в 1930-х роках совєтська влада заборонила — ред.) вирішило продовжувати недокінчену працю ІУНМ.

При складанні термінологічних словників НДТУТ базується на наукових дослідах і словниках Інституту Української Наукової Мови в Києві, виданих у 1920-тих роках, бо вважає, що вони — перші джерельні матеріяли, які вірно відтворюють українську термінологію. Ці словники подають термінологію лише на стан до 1930-тих років.

<…>

Примірники Словника Української Правничої Мови видання 1926 року, перевиданого тепер в НДТУТ, стали в свій час унікальними. По-перше, це взагалі був перший словник правничої мови на Україні; над складанням його працювали десятки фахівців у тяжких умовах громадянської війни (27 лютого Всеукраїнська Академія Наук заснувала «Правничу Термінологічну Комісію» під головуванням академіка O. І. Левицького, до складу якої увійшли: академік А. Ю. Кримський, академік Б. О. Кістяківський та двадцять правників-практиків — ред.). І, нарешті, кілька років по видрукуванні цього Словника його було визнано за «буржуазно-націоналістичний», «контрреволюційний», і знищено.

З усього накладу залишилося на світі лише декілька примірників цього Словника в приватних руках.

Цей Словник становить велику лексичну, термінологічну й історичну вартість, бо укладачі його дуже серйозно поставилися до свого завдання, використовуючи всі правничі джерела, документи, юридичні акти, судові архіви й словники; їхній Словник Правничої Мови мав би задовольняти всі потреби українського громадянства, службовців, суду, війська і членів Українського Уряду.

Цей Словник становить також велику наукову і практичну вартість для кожного українця, бо укладачІ зібрали в ньому не тільки чисто юридичні терміни і звороти правничої фразеології, але й подали величезну кількість слів, зворотів і синонімів з української сучасної й давньої розмовної, народної й літературної мови. Лексичний матеріял, зібраний в цьому Словнику, важливий і потрібний не тільки для кожного українського правника, але й для кожного українського економіста, етнографа, історика, мовознавця, філолога, журналіста, політика, громадського діяча, педагога високої й середньої школи, студента, учня і кожного українського громадянина, який цікавиться українською справою і здобутками української науки.

Цей Правничий Словник важливий для нас ще й тим, що Академічна Комісія УАН намагалася усунути з української мови чужий намул, який протягом панування російського царату, а потім під час окупації України комуністичною владою, все частіше й сильніше напирав на український народ, проникав в усі щілини українського культурного життя і опановував українську мову».

Вдумаймося, з усього накладу у світі залишилося лише декілька примірників цього Словника, і то в приватних руках. Те, про що зауважено в цьому нью-йоркському виданні, лише підтверджує його академічну цінність і аж ніяк не втратило своєї актуальності. Навіть навпаки, стверджує дослідник Сергій Головатий: «За браком іншого, нового, саме цьому словникові властиво бути поки що єдиним джерелом фахового унормування ще тогочасних юридичних термінів і зворотів української правничої фразеології».

Памʼятаймо, ошатні слухачі та слухачки, якщо мова неправильна — вона не означає того, що мала б означати; отже, ми не зробимо того, що належить зробити. Плекаймо здобуток, що нам його залишили в спадок інтелектуали «золотого десятиліття» ХХ ст. Дбаймо про культуру мовлення, його правильність, нормативність, логічність, зрозумілість і чистоту разом з подкастом «Ошатна українська» зі Світланою Білою на Громадському радіо!