Ілюстративне фото/Президент ОАЕ шейх Мохамед бін Заїд Аль Нахайян приймає голів делегацій, що брали участь у тристоронніх переговорах між США, Росією та Україною, 23 січня, 2026 рік. REUTERS/Hamad Al Kaabi
Альона Нестеренко: Ми маємо коментар Андрія Веселовського, надзвичайного і повноважного посла, радника директора Національного інституту стратегічної досліджень. І ми з ним поспілкувалися про те, як коли він був практикуючим дипломатом, яким чином поводилася російська делегація, як взаємодіяли з російською делегацією українці.
Адже ми неодноразово чули, — зокрема, про це той самий пан Пристайко розповідає, і взагалі це не секрет, — що росіяни люблять запізнюватися на такі відповідальні зустрічі, і взагалі, мабуть, на чимало зустрічей, але сам факт, що вони запізнюються не просто так, а це теж є певна форма психологічного тиску, адже коли ти чекаєш довго, ти втомлюєшся, ти прийшов вчасно, а росіяни потім приходять собі свіженькі, відпочилі і, звісно, тиснуть на тебе ще більше «аргументами», коли ти вже просто втомився від цього багатогодинного очікування. Тож, які ще прийоми росіяни використовують і використовували, коли йшли на перемовини.
Андрій Веселовський: В усіх випадках, у яких мені доводилося брати участь, і з того, що я знаю від колег зараз, зараз я вже не практикуючий, так би мовити, дипломат, але я чую від колег, в цьому сенсі нічого не змінилося.
Російські представники, чи це делегація, чи це окремі люди, чи це сам на сам, чи два на два, формально чи неформально, вони завжди з’являються на таку зустріч впевнені в тому, що вони праві, і все отримають, що вони збираються отримати. Вони цього не приховують. Чи вони грають таку гру, чи вони дійсно в цьому впевнені, це вже питання окремих особистостей. Хтось може бути впевнений, а хтось може вдавати, але завжди вони заходять, приходять, з’являються із виглядом «переможця», з виглядом осіб, які вже отримали те, за чим вони прийшли.
Переговорна позиція росіян завжди, в усіх випадках була, і я думаю, вона така залишається, — принизити свого візаві, сказавши йому з самого початку, що в нього немає жодних шансів. Ну, «може щось добра Росія йому залишить», якихось 5%.
Це пункт номер один. Чи вони так поводять себе з американськими, умовно, дипломатами? Ні. Тут складніше. Але вони так намагалися себе поводити в 60-і, 70-і, 80-і роки, поки це був СССР. Тепер — ні. Чи вони так поводять себе з тими, кого вони вважають друзями, а в них таких друзів Китай і трошки Індія? Ні.
Тому що вони намагаються цих обдурити і, скажімо так, розм’якшити. Показати таку дружність, аж до солодкого. Разом із тим, не відмовляючись від своїх надій.
Щодо конкретних умов самого переговорного процесу. Висуваються абсолютно неприйнятні умови. В процесі, коли доводиться демонструвати, що ці умови неприйнятні з тих чи інших причин, навіть з технічних умов, не тільки тому, що ми хочемо цього чи не хочемо, а навіть з технічних, то умови погіршуються.
Не починається діалог, а умови погіршуються. «Ага, ви не хочете цього, ну тоді ми зробимо ще й це». Так може тривати досить довго, аж поки або не відбудеться зриву розмови в цілому.
Встануть українські представники, ляснуть дверима і підуть. Або, якщо це неможливо в даній ситуації, це, наприклад, у наших зустрічах це неможливо, тому що ми тоді демонструємо, що нібито «ми не хочемо мирного вірішення». Треба терпляче слухати і далі повторювати, бубнити свою позицію і, можливо, тоді все повернеться до якогось конструктиву.
Але не повертається до конструктиву, тому що росіяни кажуть, «ну все, бачите, ми добрі і хороші, і вам і те, і те, і те даємо, залишаємо вам Волинську і Рівненську області, а все інше тільки заберемо». А це ж залишаємо, — я так би мовити, умовно кажу, — «а ви не хочете». І на цьому зупиняється зустріч.
Американські переговорники теж не найлегші в світі. І наша переговорна позиція, якщо я її правильно розумію, останнім часом, вона звелася до дуже простої ідеї. Якщо Росія перемагає Україну, захоплює Україну, вона починає робити те ж саме з Європою.
Тільки, можливо, не військовими, а економічними, соціальними, пропагандистськими і іншими методами. І тоді Сполучені Штати втрачають серйозного союзника в їх протистоянні з Китаєм. Ось і все.
Тут більше нічого не додаси. А чим ми це можемо аргументувати і як? Результатами на полі бою. Американців найбільше цікавлять, чи ми можемо протистояти Росії на полі бою.
І якщо вони це бачать, то вони нам вимушено допомагають. Та ідея, про яку я сказав, чому Україна важлива, в принципі, вона десь приймається. Але вона може бути прийнята тільки в тому випадку, якщо ми вміємо тримати фронт.
Тоді ми той партнер, з яким дійсно можна протистояти Росії.
Альона Нестеренко: І тепер ми перейдемо до обговорення саме інформаційного висвітлення перемовин і те, як це роблять російські та проросійські ресурси. Отже, Олено, наскільки змінювалася позиція росіян по перемовинам, по тому, як вони їх висвітлювали в своїх ресурсах, як вони вкидали певну інформацію на нашу аудиторію. Якщо говорити саме про початок війни у 2014 році.
Олена Чуранова: Коли ми говоримо про переговори з Росією, або з Радянським Союзом, або з Російською імперією, ми говоримо про сторону, яка, навіть коли ти з нею про щось домовишся, абсолютно не факт, що вона цих всіх домовленостей буде дотримуватись. І, на жаль, ми постійно бачимо, як це відбувається. Тому це безумовно складний процес.
Щодо інформаційного висвітлення, щодо того, як це все власне в пропаганді використовується, ну, звісно, ми з 2014 року фіксуємо, бачимо одні й ті самі наративи. По суті, з 2014 до 2026 року, коли відбуваються переговори, це можна все вмістити в одну просту модель. Їхній наратив: «Росія за мир». «Росія є миротворцем». «Вона хоче все зробити, щоб вбивства закінчилися», «щоб війна закінчилася, руйнування закінчилися». «Вона пропонує всі можливі умови для того, щоб це сталося».
«Україна заперечує, не хоче підтримувати ці умови, не хоче погоджуватися на умови Росії». І «що ж робити», війна далі триває. Просто в 2014 році, в період до повномасштабного вторгнення, ми знаємо, що Росія відверто заперечувала той факт, що вона там була, «там були якісь так звані ополченці».
Вона робила акцент на тому, що це саме «конфлікт, який стосується конкретно України». А вони «з боку просто сусідська країна, яка хоче нам всім добра». Тому мета була тільки легітимізувати саме своїх проксі, своїх цих ополченців, цих людей, які по суті працювали на Росію.
І так само зробити все, щоб Україна погодилася на усі ті поступки, на всі ті вимоги, які не ополченці, не сепаратисти висували, а саме Росія висувала. Те саме відбувалося вже, всі ми знаємо цейпропагандистський вислів росіян, що «Україна не дотримується Мінських домовленостей».
І це теж, що відбувалося по 2018 рік досить активно, і ми теж постійно це фіксували, постійно спростовували ці заяви про те, що «Україна зриває ці Мінські домовленості»
З одного боку, вони заявляють, що «вони ось-ось вже готові до миру». По суті, заяви про готовність до миру, вони через день, практично, з’являються через вуста Пєскова, Лаврова і того ж Путіна. Але, звісно, це не фіксується діями.
Тому щодо загалом переговорного процесу, «готовності до миру», ми взагалі не маємо звертати уваги саме на заяви. Заяви тут не мають значення, не мають сили. Вони тільки формують певну картинку для російської аудиторії, впливають певною мірою на наш емоційний стан, на українську аудиторію.
Але, фактично, треба дивитися тільки на те, що відбувається на полі бою… У нас зараз продовжується дронова атака на Київ, продовжуються бої на лінії бойового зіткнення, продовжується ракетний обстріл різних міст абсолютно. Це продовжується, і важливо теж наголосити, що коли саме відбувається поява оцієї всієї історії щодо перемовин, то, звісно, оці всі обстріли ще більш посилюються навпаки. І теж, з якою метою це все робиться? По суті, це та сама функція, як запізнитися на переговори, психологічно вплинути на людину, показати свою силу, що «це ти мене чекаєш, а не я тебе, я сильніший».
І тут так само посилювати обстріл для того, щоб показати, що «якщо ти не погодишся на мої умови, то буде ось так, буде ще гірше, і ми врешті-решт тебе просто зруйнуємо, знищимо», а «ось тут ми тобі якісь умови пропонуємо для того, щоб все ж таки якийсь компроміс знайти». Такі «шикарні умови».
Так, важливо наголошувати на тому, які умови завжди Росія пропонує, а вона, по суті, теж не змінює свою рамку щодо умов, і це ті умови, які, по суті, дорівнюють капітуляції України…
Слухайте подкаст повністю у доданому аудіофайлі та дізнавайтеся ще більше, а також переходьте до попереднього випуску: Чи може Україна вплинути на проведення російських «виборів» на ТОТ