Колаж Громадського радіо. Мапа України, на якій виділені червоним кольором дві точки: Київ та Харків. Надпис: Історії про життя, що перемагає
«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.
Єлизавета Цареградська: Де ви народилися, зростали і яким пригадуєте своє дитинство?
Юлія Шувалова: Я родом із Кривбасу, з Криворіжжя, з невеликого містечка. Там я прожила перші 20 років, а потім переїхала до Харкова навчатися. І до Харкова прикипіло моє серденько. Є стереотип про харків’ян: можна вивезти себе з Харкова, а Харків із себе — ніяк. Саме так і сталося зі мною.
Щодо дитинства, воно було щасливим, хоча й не дуже простим, як, думаю, в усіх нас у 90-ті. Але в мене залишилися про нього хороші спогади.
Єлизавета Цареградська: Як ви опинилися в Харкові?
Юлія Шувалова: Насправді це цікава історія, тому що я не хотіла вступати до вишу в Харкові. Я хотіла вступати в Дніпрі, бо це ближче до дому. Але, на жаль, не пройшла там на бюджет. І мене запросили до Харкова. А мені якось страшнувато було їхати.
Мені телефонують із приймальної комісії й кажуть: «Ви в нас вступили на бюджет, приїжджайте до нас». Я їм кажу: «Та у вас там поряд війна. Я якось не дуже хочу до вас їхати». А вони: «Ви ж розумієте, що ракета за дві хвилини до Дніпра долетить». І я така: «Ви вмієте вмовляти». Просто зібрала свої речі, поїхала, вступила.
Єлизавета Цареградська: Це був який рік?
Юлія Шувалова: Це був якраз 2015 рік, на жаль. Приїхала я до Харкова й закохалася в місто, напевно, з першого тижня. Хоча я така мамина квіточка, весь час удома була. А тут самостійне студентське життя. Ще й у гуртожитку були свої особливості, свої приколи. Але Харків — це для мене просто one love.
Мені сподобався настрій міста: воно таке живе, чисте. Завжди є куди сходити, завжди якісь розваги. Воно цікаве, культурне. Воно наповнене саме й наповнює тебе. Я навіть не знаю, як іще це можна описати, але це, напевно, вайб, який ти або відчуваєш, або ні.
Єлизавета Цареградська: Як відбувався процес усвідомлення того, що насувається загроза, і чи був він узагалі? Інформаційний простір був дуже перенасичений: і розмовами про те, що нічого не станеться, і настановами та рекомендаціями від держави, як зібрати тривожну валізку. Усе це було перед початком повномасштабного вторгнення. Яким ви пригадуєте той період?
Юлія Шувалова: Я пам’ятаю, що за тиждень до початку повномасштабного вторгнення моєму хлопцю зателефонував його найкращий друг. Я не знаю, про що саме вони говорили, але після розмови хлопець підійшов до мене й сказав: «Якийсь двіж узагалі нездоровий. Треба, напевно, виїжджати».
А я йому кажу: «Боже, ну що ти, як завжди, такий песиміст? Яка війна у XXI столітті?» Я взагалі в це не вірила. Не могла усвідомити, що в сучасному світі можлива війна.
Були події в Криму й на Донбасі, тим паче в мене були друзі з Донбасу. Але ти не усвідомлюєш, що це може бути війна такого масштабу. І я взагалі в це не вірила.
Але найцікавіше, що мій тодішній хлопець, а зараз уже чоловік, — людина дуже запаслива. Він казав: «Піду зніму готівку. Піду заправлю машину про всяк випадок». І ми виявилися готовими.
Єлизавета Цареградська: Почалося повномасштабне вторгнення. Як ви пригадуєте той самий день і наступні кілька днів?
Юлія Шувалова: Була п’ята ранку, робочий день. Я мала їхати в офіс і хотіла виспатися. Прокидаюся зла від того, що мій хлопець ходить коридором і з кимось розмовляє телефоном. Думаю: «Хіба не можна бути трохи тихішим, дати людині поспати ще дві годинки?» А потім розумію, що в нього якийсь напружений тон.
Думаю: «Може, щось сталося». Беру телефон, а в мене там сто п’ятсот пропущених від батьків. Заходжу в телеграм і просто не можу повірити в те, що бачу.
У перші дні там публікували абсолютно все: де й що відбувалося. І я просто не могла усвідомити, що справді почалася війна.
Єлизавета Цареградська: Почалась велика війна: що ви робите й куди рухаєтеся? Як ухвалюєте рішення щодо подальших дій?
Юлія Шувалова: У перший день ми були доволі спокійні. Вирішили забрати кота друга, бо він сказав, що піде записуватися в тероборону.
Сідаємо в машину. Я розумію, що треба забрати кота, а ще заїхати в офіс по робочий ноутбук, бо ж треба буде виконувати завдання. Їдемо за котом, заїжджаємо в офіс.
В офісі нашої компанії вже дуже багато людей. Перший місяць чи два він навіть слугував домом для співробітників. А ми забираємо речі і їдемо додому.
Найбільше нас здивували порожні вулиці. Руху майже не було. І попри те, що вулиці були порожніми, атмосфера була якась в’язка, неприємна. Ти просто не розумієш, що буде, що це таке.
Ми приїхали додому й зрозуміли, що в нас нічого немає для кота. Побігли шукати хоч якийсь зоомагазин, щоб придбати лоток і корм. Знайшли буквально один невеликий кіоск, де чоловік усе це продавав. Відстояли 40 хвилин у черзі, усе купили й пішли додому.
Спочатку ми були доволі спокійні. Хлопець працював зі своєю командою, розв’язував питання. Я навіть теж працювала трохи. А потім ми почали чути постріли зі стрілецької зброї. І це нас трохи привело до тями.
Перше, що я зробила, коли мене охопили ці емоції, — почала розбирати ялинку. У нас ще стояла прикрашена ялинка. Я почала знімати з неї іграшки, щоб чимось себе зайняти, щось робити руками. Забігаючи наперед, я ще два роки не могла дивитися на ту ялинку. І більше її не ставлю, на жаль. У мене з нею пов’язані не дуже добрі спогади.
Насправді ми думали, що все закінчиться тижні за два. Перші наші думки були про те, що це закінчиться. Напевно, буде такий самий сценарій, як у 2014 році, коли з Харкова намагалися зробити «ХНР». І щось та й буде. Сьогоднішній день пережили — і добре.
Уночі й під ранок ми також спали під якісь постріли. Це були ще не вибухи — десь щось стріляло. А вже наступного дня, 25 лютого, ми почали стежити за новинами й побачили, що російські солдати заходять у села з нашого боку міста. Ми жили майже на околиці, біля станції метро «Перемога», дуже близько до виїзду з міста.
Коли побачили, що вони підходять уже дуже близько, вирішили, що не хочемо залишатися, бо не знаємо, чим це може закінчитися. Зібрали буквально одну валізу з якимись речами. У нас були військові сухпайки, бо мій хлопець просто заради цікавості вирішив замовити їх ще навесні. Тож мали такий запас.
Забираємо кота, сідаємо в машину й виїжджаємо з міста. Дорогою ще заїжджаємо по маму хлопця, забираємо її з тваринами й речами. Їдемо в Харківську область, під Лозову, до наших друзів.
Ми виїхали абсолютно спокійно. Жодного затору. Єдине, що бачили, — горіла цистерна. А на пункті пропуску, де завжди стоїть поліція, стояв БТР, але наш. Нас узагалі не зупиняли, ми проїхали. Було моторошно, звісно, але ми раді, що вдалося виїхати так просто.
Єлизавета Цареградська: Коли ви опинилися в області, яким був хід ваших думок і стан справ?
Юлія Шувалова: Коли ми приїхали, там були ще друзі друзів. Спочатку ми не розуміли, що робити й куди рухатися далі. Вирішили поки залишитися там десь на тиждень і подивитися, як розвиватимуться події. Перше, що зробили, — пішли в магазин купувати продукти.
Найцікавіше, що в цьому невеликому селі люди ще не могли усвідомити, що почалася така війна. Бо від кордону це все-таки далеченько. Заходиш у магазин, а там усе працює, люди розслаблені. А ти заходиш трохи переляканий і думаєш: «А якщо це триватиме довше, ніж два тижні? Нам треба це й це, якісь засоби гігієни, продукти тривалого зберігання». Ми почали все це купувати й накопичувати загальний запас продуктів, умовно, на три сім’ї.
І тільки наступного дня, напевно, люди там уже зрозуміли, що все-таки почалася війна. Розкупили абсолютно все, усі магазини були зачинені, усі були налякані.
Ми ще намагалися працювати. Пам’ятаю, 25–26 лютого працювали, а 27-го в телеграмі вже виклали відео, як російські солдати зайшли в місто, у районі станції метро «23 Серпня», і ходять приватним сектором. Для нас це було дуже страшним ударом, бо ми думали, що місто буде втрачено. Думскролінг у ті дні став нашим способом життя.
Ми пробули там майже пів року. Насправді там було дуже багато людей, які виїхали з Харкова. Поряд був окупований Ізюм, і через цю близькість настрої були дуже непевні. Ми весь час наче сиділи на валізах.Перші чотири місяці наші валізи взагалі не були розібрані. Випраний одяг складали у валізу, бо думали, що доведеться швидко збиратися й знову їхати.
У кожного з нас у телефоні навіть був список: що треба збирати, у якій послідовності й де це лежить. Щоб усе відбувалося швидше, організовано й ми не заважали одне одному.
Єлизавета Цареградська: Як ви ухвалювали рішення і яким був хід думок тоді? Адже окупований Ізюм зовсім близько. Очевидно, є напруга, бо розумієш, що будь-якої хвилини може знадобитися їхати. Але завжди є якась остання крапля, коли розумієш: усе, тепер ми вже не залишаємося, а їдемо. Як це було у вас? І чи обговорювали ви, куди рушати?
Юлія Шувалова: Ми обговорювали, що останньою краплею для нас буде, якщо з Ізюма підуть у напрямку Лозової. Ми були під Лозовою, і там буквально полями 15 кілометрів чи щось таке, зовсім мало.
Постійно стежили за ситуацією: якщо вони йтимуть у цей бік, ми однозначно збираємо всі речі і їдемо. Весь час цього чекали, обговорювали, куди їхати. Спочатку думали рухатися в бік Дніпра, можливо, до моїх батьків на Криворіжжя.
Але була інша проблема: з того боку — Херсон, Запоріжжя. Там, де живуть мої батьки, уже й винищувачі літали, і були прильоти. Було незрозуміло, чи варто їхати з одного міста, близького до окупованих територій, до іншого, де також не можеш спрогнозувати, що буде.
Наші розмови змінювалися щодня: «А якщо туди? А якщо туди поїхати? А що там?» Це було складно, тому що ми втратили передбачуваність. Ти не знаєш, що буде завтра, і від цього вже весь як на голках.
Насправді ми поїхали не через події, пов’язані з бойовими діями. У те село також прилітало. Було дуже страшно, коли вперше ракета влучила за 500 метрів від будинку. Але поїхали не через це. Просто ми звикли до великого міста, і трохи почало зносити дах. Будемо відверті: для нас це було складно.
Багато людей в одному просторі, невизначеність. Ти не знаєш, що буде далі, нічого не можеш спрогнозувати, не розумієш, як узагалі будувати плани. Від цього мене дуже сильно почало накривати, і я почала порушувати питання виїзду. Бо ти живеш пів року, щодня очікуючи, що на тебе підуть, і постійно сидиш у напрузі. І ми ухвалюємо рішення виїжджати до Києва.
Єлизавета Цареградська: Коли ви відчули, що починаєте адаптуватися до життя в Києві, облаштовуватися?
Юлія Шувалова: Я думаю, коли почалися блекаути й ми стали шукати підтримки в людей поруч, яких не знали. Якось під час блекауту ми застрягли в ліфті з хлопцем, якого бачили вперше. І це було прикольно: ти зближуєшся й починаєш розуміти, що це такі самі люди. Вони також хочуть жити в цьому місті, жити гарно, добре, безпечно, у привітній атмосфері.
Ми почали відкриватися цьому місту, пускати його у своє серце й звикати. Бо трафік нікуди не дівся, і інші недоліки теж. А от люди нас змінили. Я думаю, саме люди змінили наше ставлення до Києва загалом і сприйняття цього міста.
Єлизавета Цареградська: Як гадаєте, що є найбільшим викликом для людини, яка переїжджає в межах своєї країни? Очевидно, вона розуміє мову, а люди довкола так чи інакше належать до одного культурного середовища. Можливо, з певними відмінностями, та все ж. Що найскладніше на цьому етапі — етапі побудови нового життя?
Юлія Шувалова: З мого досвіду, найскладніше — те, що ти вже не почуваєшся як удома. Ти втрачаєш відчуття безпеки, відчуття власного дому. Для мене це було найважчим.
Звісно, потім усвідомлюєш, що твій дім там, де ти, і ти його створюєш. Але в перший період адаптації, у перші місяці, складно назвати якусь чужу квартиру своїм домом. Або місто, у якому тепер живеш: хочеш ти цього чи ні, а це тепер твій дім.
Єлизавета Цареградська: На що ви радили б звернути увагу людям, які зараз розглядають переїзд до іншого міста? Очевидно, якщо йдеться про примусову евакуацію, алгоритми дій дещо інші. Але, можливо, ваші поради будуть корисними й у таких екстремальних, екстрених умовах.
Юлія Шувалова: Я навіть не певна, чи можу давати якісь поради щодо цього, тому що в нас не було дуже великих викликів і ми не втрачали роботу.
Безпекова ситуація — це найголовніше, що має хвилювати людину, яка шукає для себе новий прихисток. Можливо, ще й можливість почуватися комфортно, але ми розуміємо, що це складно.
Я бачу тенденцію: дуже багато людей нашого віку виїжджають у село, відкривають для себе нове життя там. Можливо, це також може бути способом знайти розраду. Коли ти створюєш щось руками, починаєш це дуже цінувати. У нашому випадку спрацювали люди. Коли ми знайшли людей, близьких до душі й серця, усе почало відбуватися інакше.