Безпекова ситуація — це найголовніше, що має хвилювати людину — переселенка з Харкова

«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.

«Можна вивезти себе з Харкова, а Харків із себе — ніяк»

Єлизавета Цареградська: Де ви народилися, зростали і яким пригадуєте своє дитинство?

Юлія Шувалова: Я родом із Кривбасу, з Криворіжжя, з невеликого містечка. Там я прожила перші 20 років, а потім переїхала до Харкова навчатися. І до Харкова прикипіло моє серденько. Є стереотип про харків’ян: можна вивезти себе з Харкова, а Харків із себе — ніяк. Саме так і сталося зі мною.

Щодо дитинства, воно було щасливим, хоча й не дуже простим, як, думаю, в усіх нас у 90-ті. Але в мене залишилися про нього хороші спогади.

Єлизавета Цареградська: Як ви опинилися в Харкові?

Юлія Шувалова: Насправді це цікава історія, тому що я не хотіла вступати до вишу в Харкові. Я хотіла вступати в Дніпрі, бо це ближче до дому. Але, на жаль, не пройшла там на бюджет. І мене запросили до Харкова. А мені якось страшнувато було їхати.

Мені телефонують із приймальної комісії й кажуть: «Ви в нас вступили на бюджет, приїжджайте до нас». Я їм кажу: «Та у вас там поряд війна. Я якось не дуже хочу до вас їхати». А вони: «Ви ж розумієте, що ракета за дві хвилини до Дніпра долетить». І я така: «Ви вмієте вмовляти». Просто зібрала свої речі, поїхала, вступила.

Єлизавета Цареградська: Це був який рік?

Юлія Шувалова: Це був якраз 2015 рік, на жаль. Приїхала я до Харкова й закохалася в місто, напевно, з першого тижня. Хоча я така мамина квіточка, весь час удома була. А тут самостійне студентське життя. Ще й у гуртожитку були свої особливості, свої приколи. Але Харків — це для мене просто one love.

Мені сподобався настрій міста: воно таке живе, чисте. Завжди є куди сходити, завжди якісь розваги. Воно цікаве, культурне. Воно наповнене саме й наповнює тебе. Я навіть не знаю, як іще це можна описати, але це, напевно, вайб, який ти або відчуваєш, або ні.

«Я взагалі не вірила у війну»

Єлизавета Цареградська: Як відбувався процес усвідомлення того, що насувається загроза, і чи був він узагалі? Інформаційний простір був дуже перенасичений: і розмовами про те, що нічого не станеться, і настановами та рекомендаціями від держави, як зібрати тривожну валізку. Усе це було перед початком повномасштабного вторгнення. Яким ви пригадуєте той період?

Юлія Шувалова: Я пам’ятаю, що за тиждень до початку повномасштабного вторгнення моєму хлопцю зателефонував його найкращий друг. Я не знаю, про що саме вони говорили, але після розмови хлопець підійшов до мене й сказав: «Якийсь двіж узагалі нездоровий. Треба, напевно, виїжджати».

А я йому кажу: «Боже, ну що ти, як завжди, такий песиміст? Яка війна у XXI столітті?» Я взагалі в це не вірила. Не могла усвідомити, що в сучасному світі можлива війна.

Були події в Криму й на Донбасі, тим паче в мене були друзі з Донбасу. Але ти не усвідомлюєш, що це може бути війна такого масштабу. І я взагалі в це не вірила.

Але найцікавіше, що мій тодішній хлопець, а зараз уже чоловік, — людина дуже запаслива. Він казав: «Піду зніму готівку. Піду заправлю машину про всяк випадок». І ми виявилися готовими.

Єлизавета Цареградська: Почалося повномасштабне вторгнення. Як ви пригадуєте той самий день і наступні кілька днів?

Юлія Шувалова: Була п’ята ранку, робочий день. Я мала їхати в офіс і хотіла виспатися. Прокидаюся зла від того, що мій хлопець ходить коридором і з кимось розмовляє телефоном. Думаю: «Хіба не можна бути трохи тихішим, дати людині поспати ще дві годинки?» А потім розумію, що в нього якийсь напружений тон.

Думаю: «Може, щось сталося». Беру телефон, а в мене там сто п’ятсот пропущених від батьків. Заходжу в телеграм і просто не можу повірити в те, що бачу.

У перші дні там публікували абсолютно все: де й що відбувалося. І я просто не могла усвідомити, що справді почалася війна.

Виїзд з Харкова

Єлизавета Цареградська: Почалась велика війна: що ви робите й куди рухаєтеся? Як ухвалюєте рішення щодо подальших дій?

Юлія Шувалова: У перший день ми були доволі спокійні. Вирішили забрати кота друга, бо він сказав, що піде записуватися в тероборону.

Сідаємо в машину. Я розумію, що треба забрати кота, а ще заїхати в офіс по робочий ноутбук, бо ж треба буде виконувати завдання. Їдемо за котом, заїжджаємо в офіс.

В офісі нашої компанії вже дуже багато людей. Перший місяць чи два він навіть слугував домом для співробітників. А ми забираємо речі і їдемо додому.

Найбільше нас здивували порожні вулиці. Руху майже не було. І попри те, що вулиці були порожніми, атмосфера була якась в’язка, неприємна. Ти просто не розумієш, що буде, що це таке.

Ми приїхали додому й зрозуміли, що в нас нічого немає для кота. Побігли шукати хоч якийсь зоомагазин, щоб придбати лоток і корм. Знайшли буквально один невеликий кіоск, де чоловік усе це продавав. Відстояли 40 хвилин у черзі, усе купили й пішли додому.

Спочатку ми були доволі спокійні. Хлопець працював зі своєю командою, розв’язував питання. Я навіть теж працювала трохи. А потім ми почали чути постріли зі стрілецької зброї. І це нас трохи привело до тями.

Перше, що я зробила, коли мене охопили ці емоції, — почала розбирати ялинку. У нас ще стояла прикрашена ялинка. Я почала знімати з неї іграшки, щоб чимось себе зайняти, щось робити руками. Забігаючи наперед, я ще два роки не могла дивитися на ту ялинку. І більше її не ставлю, на жаль. У мене з нею пов’язані не дуже добрі спогади.

Насправді ми думали, що все закінчиться тижні за два. Перші наші думки були про те, що це закінчиться. Напевно, буде такий самий сценарій, як у 2014 році, коли з Харкова намагалися зробити «ХНР». І щось та й буде. Сьогоднішній день пережили — і добре.

Уночі й під ранок ми також спали під якісь постріли. Це були ще не вибухи — десь щось стріляло. А вже наступного дня, 25 лютого, ми почали стежити за новинами й побачили, що російські солдати заходять у села з нашого боку міста. Ми жили майже на околиці, біля станції метро «Перемога», дуже близько до виїзду з міста.

Коли побачили, що вони підходять уже дуже близько, вирішили, що не хочемо залишатися, бо не знаємо, чим це може закінчитися. Зібрали буквально одну валізу з якимись речами. У нас були військові сухпайки, бо мій хлопець просто заради цікавості вирішив замовити їх ще навесні. Тож мали такий запас.

Забираємо кота, сідаємо в машину й виїжджаємо з міста. Дорогою ще заїжджаємо по маму хлопця, забираємо її з тваринами й речами. Їдемо в Харківську область, під Лозову, до наших друзів.

Ми виїхали абсолютно спокійно. Жодного затору. Єдине, що бачили, — горіла цистерна. А на пункті пропуску, де завжди стоїть поліція, стояв БТР, але наш. Нас узагалі не зупиняли, ми проїхали. Було моторошно, звісно, але ми раді, що вдалося виїхати так просто.

«Ми весь час наче сиділи на валізах»

Єлизавета Цареградська: Коли ви опинилися в області, яким був хід ваших думок і стан справ?

Юлія Шувалова: Коли ми приїхали, там були ще друзі друзів. Спочатку ми не розуміли, що робити й куди рухатися далі. Вирішили поки залишитися там десь на тиждень і подивитися, як розвиватимуться події. Перше, що зробили, — пішли в магазин купувати продукти.

Найцікавіше, що в цьому невеликому селі люди ще не могли усвідомити, що почалася така війна. Бо від кордону це все-таки далеченько. Заходиш у магазин, а там усе працює, люди розслаблені. А ти заходиш трохи переляканий і думаєш: «А якщо це триватиме довше, ніж два тижні? Нам треба це й це, якісь засоби гігієни, продукти тривалого зберігання». Ми почали все це купувати й накопичувати загальний запас продуктів, умовно, на три сім’ї.

І тільки наступного дня, напевно, люди там уже зрозуміли, що все-таки почалася війна. Розкупили абсолютно все, усі магазини були зачинені, усі були налякані.

Ми ще намагалися працювати. Пам’ятаю, 25–26 лютого працювали, а 27-го в телеграмі вже виклали відео, як російські солдати зайшли в місто, у районі станції метро «23 Серпня», і ходять приватним сектором. Для нас це було дуже страшним ударом, бо ми думали, що місто буде втрачено. Думскролінг у ті дні став нашим способом життя.

Ми пробули там майже пів року. Насправді там було дуже багато людей, які виїхали з Харкова. Поряд був окупований Ізюм, і через цю близькість настрої були дуже непевні. Ми весь час наче сиділи на валізах.Перші чотири місяці наші валізи взагалі не були розібрані. Випраний одяг складали у валізу, бо думали, що доведеться швидко збиратися й знову їхати.

У кожного з нас у телефоні навіть був список: що треба збирати, у якій послідовності й де це лежить. Щоб усе відбувалося швидше, організовано й ми не заважали одне одному.

«Було складно, бо ми втратили передбачуваність»

Єлизавета Цареградська: Як ви ухвалювали рішення і яким був хід думок тоді? Адже окупований Ізюм зовсім близько. Очевидно, є напруга, бо розумієш, що будь-якої хвилини може знадобитися їхати. Але завжди є якась остання крапля, коли розумієш: усе, тепер ми вже не залишаємося, а їдемо. Як це було у вас? І чи обговорювали ви, куди рушати?

Юлія Шувалова: Ми обговорювали, що останньою краплею для нас буде, якщо з Ізюма підуть у напрямку Лозової. Ми були під Лозовою, і там буквально полями 15 кілометрів чи щось таке, зовсім мало.

Постійно стежили за ситуацією: якщо вони йтимуть у цей бік, ми однозначно збираємо всі речі і їдемо. Весь час цього чекали, обговорювали, куди їхати. Спочатку думали рухатися в бік Дніпра, можливо, до моїх батьків на Криворіжжя.

Але була інша проблема: з того боку — Херсон, Запоріжжя. Там, де живуть мої батьки, уже й винищувачі літали, і були прильоти. Було незрозуміло, чи варто їхати з одного міста, близького до окупованих територій, до іншого, де також не можеш спрогнозувати, що буде.

Наші розмови змінювалися щодня: «А якщо туди? А якщо туди поїхати? А що там?» Це було складно, тому що ми втратили передбачуваність. Ти не знаєш, що буде завтра, і від цього вже весь як на голках.

Насправді ми поїхали не через події, пов’язані з бойовими діями. У те село також прилітало. Було дуже страшно, коли вперше ракета влучила за 500 метрів від будинку. Але поїхали не через це. Просто ми звикли до великого міста, і трохи почало зносити дах. Будемо відверті: для нас це було складно.

Багато людей в одному просторі, невизначеність. Ти не знаєш, що буде далі, нічого не можеш спрогнозувати, не розумієш, як узагалі будувати плани. Від цього мене дуже сильно почало накривати, і я почала порушувати питання виїзду. Бо ти живеш пів року, щодня очікуючи, що на тебе підуть, і постійно сидиш у напрузі. І ми ухвалюємо рішення виїжджати до Києва.

Про адаптацію

Єлизавета Цареградська: Коли ви відчули, що починаєте адаптуватися до життя в Києві, облаштовуватися?

Юлія Шувалова: Я думаю, коли почалися блекаути й ми стали шукати підтримки в людей поруч, яких не знали. Якось під час блекауту ми застрягли в ліфті з хлопцем, якого бачили вперше. І це було прикольно: ти зближуєшся й починаєш розуміти, що це такі самі люди. Вони також хочуть жити в цьому місті, жити гарно, добре, безпечно, у привітній атмосфері.

Ми почали відкриватися цьому місту, пускати його у своє серце й звикати. Бо трафік нікуди не дівся, і інші недоліки теж. А от люди нас змінили. Я думаю, саме люди змінили наше ставлення до Києва загалом і сприйняття цього міста.

Єлизавета Цареградська: Як гадаєте, що є найбільшим викликом для людини, яка переїжджає в межах своєї країни? Очевидно, вона розуміє мову, а люди довкола так чи інакше належать до одного культурного середовища. Можливо, з певними відмінностями, та все ж. Що найскладніше на цьому етапі — етапі побудови нового життя?

Юлія Шувалова: З мого досвіду, найскладніше — те, що ти вже не почуваєшся як удома. Ти втрачаєш відчуття безпеки, відчуття власного дому. Для мене це було найважчим.

Звісно, потім усвідомлюєш, що твій дім там, де ти, і ти його створюєш. Але в перший період адаптації, у перші місяці, складно назвати якусь чужу квартиру своїм домом. Або місто, у якому тепер живеш: хочеш ти цього чи ні, а це тепер твій дім.

Єлизавета Цареградська: На що ви радили б звернути увагу людям, які зараз розглядають переїзд до іншого міста? Очевидно, якщо йдеться про примусову евакуацію, алгоритми дій дещо інші. Але, можливо, ваші поради будуть корисними й у таких екстремальних, екстрених умовах.

Юлія Шувалова: Я навіть не певна, чи можу давати якісь поради щодо цього, тому що в нас не було дуже великих викликів і ми не втрачали роботу.

Безпекова ситуація — це найголовніше, що має хвилювати людину, яка шукає для себе новий прихисток. Можливо, ще й можливість почуватися комфортно, але ми розуміємо, що це складно.

Я бачу тенденцію: дуже багато людей нашого віку виїжджають у село, відкривають для себе нове життя там. Можливо, це також може бути способом знайти розраду. Коли ти створюєш щось руками, починаєш це дуже цінувати. У нашому випадку спрацювали люди. Коли ми знайшли людей, близьких до душі й серця, усе почало відбуватися інакше.