«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.
Єлизавета Цареградська: Розкажіть, де народились і жили?
Ірина Волошина: Я народилася в Запорізькій області. Є таке містечко — Василівка. До речі, дуже популярний ексміністр Михайло Федоров також народився у Василівці. Ми із ним земляки.
Василівка розташована на Сімферопольській трасі, дорогою до Криму, між Запоріжжям і Кримом. Але від Запоріжжя — буквально 40 кілометрів. Тому я там хіба що народилася, там жили мої дідусь і бабуся, але все своє свідоме життя, перші 30 років, я провела в Запоріжжі. Там закінчила школу, університет, почала свою кар’єру, зокрема в університеті як викладачка.
Але вже в Бердянську я опинилася через родинні обставини. Я народила свого сина в Запоріжжі, і він почав дуже сильно хворіти. А Запоріжжя — це індустріальне місто з дуже поганою екологією.
І мій тодішній чоловік, нині колишній, сам родом із Бердянська. Він запропонував: «А спробуймо на літо переїхати до моря». Ми переїхали — і в дитини всі обструктивні бронхіти повністю минули, всі висипання пройшли самі по собі. Тобто екологія все-таки зіграла дуже велику роль.
І тоді я ухвалила для себе дуже непросте рішення. Попри те що я була і викладачкою кафедри, і вже стала лікаркою, все-таки вирішила виховувати дитину в Бердянську як у більш екологічно чистій зоні. Але, звісно, у курортному місті лікарів завжди не вистачало, тому я там була дуже популярною лікаркою.
І буквально через декілька років, зрозумівши, що я не можу знайти тут адекватного для себе місця, того кабінету, де хочу працювати, я організувала власну клініку. Дуже популярну клініку, багато відомих людей були моїми пацієнтами в Бердянську. І перша приазовська студія вакцинації також була організована там моїми руками, чим, власне, я дуже пишаюся.
Єлизавета Цареградська: Як на вас вплинув початок війни у 2014 році? Як тоді виглядало ваше життя і, власне, які виклики постали перед вами — як у професійній діяльності, так і в повсякденному житті?
Ірина Волошина: Я вперше побачила таку велику хвилю людей з досвідом переміщення. Бердянськ розташований на узбережжі Приазов’я, тому саме туди приїхало дуже багато людей із Донеччини та Луганщини.
Перша велика хвиля переселенців опинилася саме в Бердянську. Фактично кожна третя людина в місті була внутрішньо переміщеною. Для мене, звісно, як для людини, яка тоді ще сама не була ВПО, було дуже важко бачити таку кількість людей, які постійно плакали, розповідали про свої проблеми, про те, що втратили домівки.
Я дуже добре пам’ятаю одну історію. До мене на консультацію прийшла жінка років 40 із 12-річною донькою. І буквально вже під час другої консультації ми зрозуміли, що в неї злоякісний процес у яєчнику. На жаль, це була вже четверта стадія з метастазами.
Мене ця історія дуже вразила, тому що я розуміла: дитина може залишитися абсолютно сама. І я навіть не знала, що їм порадити, як можна зарадити в такій ситуації. Жінка фактично вже під час консультації зі мною прощалася. Як далі склалася доля цієї родини, я не знаю. Але таких історій, на жаль, було дуже багато.
Бували й зовсім інші ситуації. Наприклад, люди приходили до мене на УЗД серця, роздягалися, а я бачила сліди від ременів зброї. Одного з перших таких пацієнтів я запитала: «Ви воюєте?». А він відповів: «Я найманець». І людина говорить тобі це просто в обличчя. Ти не знаєш, як на це реагувати.
При цьому я розуміла, що він точно воює не на українському боці. І ти просто не знаєш, що робити в такій ситуації, як поводитися. Тому тоді було дуже багато незвичного, такого, з чим ми раніше ніколи не стикалися і не знали, як діяти.
Потім, із часом, десь до 2018–2020 років, до пандемії, ми вже адаптувалися до такої кількості переміщених людей. І, звісно, майже кожен другий серед моїх пацієнтів, з якими в Бердянську була укладена декларація, був не місцевим, а саме людиною з досвідом переміщення.
Єлизавета Цареградська: 2022 рік і все те, що передувало повномасштабному вторгненню. Зокрема, інформаційний простір буквально волав про те, що це може статися: були рекомендації, як зібрати тривожну валізку, що робити у разі вторгнення тощо. Ви тоді теж ставилися до цього як до такої, грубо кажучи, нереальної загрози?
Ірина Волошина: Кінець 2021 року я пам’ятаю достатньо чітко. І навіть зараз не можу сказати, чому тоді так це сприймала.
Можливо, моя психіка якось відмежовувалася від усього цього, спрацьовувала внутрішня невіра в те, що таке взагалі може статися. Бо для мене повномасштабна війна була абсолютно несумісною з моїм сприйняттям реальності. Тому, можливо, я навіть не звертала уваги на ці попередження, навіть якщо вони й лунали.
До останнього дня, до останньої миті я взагалі не вірила, що ця війна почнеться. Тому жодної особливої зібраності чи підготовки в мене не було.
Хоча в самому місті вже за кілька місяців до повномасштабного вторгнення відбувалися доволі показові речі. Наприклад, Бердянськ фактично залишився без виконавчої влади. У владі опинилися якісь абсолютно випадкові люди, і місто фактично залишилося без належного управління.
Так зрештою і сталося: у перший день повномасштабного вторгнення російські війська спокійно зайшли до Бердянська. Їм фактично ніхто не чинив жодних перешкод. Місто виявилося абсолютно неготовим.
Єлизавета Цареградська: Починається повномасштабне вторгнення. Якими були ваші перші думки, дії та рішення? Що ви робили далі?
Ірина Волошина: Абсолютний шок. Я думаю, що, хоча ви й кажете про попередження і справді багато людей заздалегідь виїхали далі від небезпечних регіонів або взагалі з країни, у мене це викликало абсолютний шок і, на жаль, паніку. Зараз, коли минуло вже кілька років, можливо, я реагувала б інакше.
Але першою реакцією було, знаєте, завмирання. Ти просто сидиш і не розумієш, що робити далі. Потім — перші дзвінки родичам і друзям: що робимо, як координуємося? Частина моєї родини — мама, брат, інші рідні — залишалися в Запоріжжі. Тому ми постійно були на зв’язку, з’ясовували, хто де перебуває і що робить. Так минули буквально перші кілька днів.
А потім я зрозуміла, що моя клініка і весь колектив опинилися в окупації. Я мала допомагати тим, хто залишився в Бердянську, а Київ усе-таки не був окупований. Тому першою моєю думкою було знайти можливість передавати туди все необхідне.
Так почалася перша гуманітарна допомога, перші посилки. І, попри те, наскільки це було складно, мені все-таки вдалося організувати передачі, і ми допомагали людям, які залишалися в Бердянську.
Єлизавета Цареградська: Куди далі ви поїхали?
Ірина Волошина: Так сталося, що наприкінці березня мені надійшло запрошення з Німеччини. Я не хотіла виїжджати просто в якісь загальні табори для біженців. Мене запросив університет на так званий Rescue Fellowship. Це була спеціальна програма підтримки для викладачів і професорів університетів, яка одразу передбачала житло. Водночас ти приїжджаєш фактично на стажування, проходиш певну програму підготовки та навчання.
Це був університет у місті Бохум у Німеччині. Програма була розрахована на три місяці. І я їм дуже вдячна.
Я потрапила на кафедру медичної етики, яку очолює дуже відомий у Німеччині психіатр. Йому дуже близька тема біженців і проблем, з якими вони стикаються. У Німеччині ця тема залишається надзвичайно важливою ще з часів Другої світової війни й досі активно обговорюється.
Я безмежно вдячна німцям за ту підтримку, яку вони нам надали. І, звісно, коли ми з донькою їхали туди на три місяці, я була абсолютно впевнена, що довше ніж на три місяці ми там не залишимося.
Єлизавета Цареградська: А що було далі?
Ірина Волошина: Не зовсім. Коли три місяці стажування завершилися, я зрозуміла, що війна триває. Моя молодша донька тоді була в першому класі, і в Німеччині їй довелося знову йти до першого класу. Я зрозуміла, що морально ще не готова повертати Марію до Києва, тому почала шукати можливості, де ще можу бути корисною і як можу реалізувати себе хоча б тимчасово.
Так я потрапила до німецької клініки «Праксіс» — це заклад первинної ланки, клініка сімейної медицини. Там також працювали чудові люди — Ольга та Йорн Фляйтери. Вони одразу запросили мене як колегу на так звану госпітацію, тобто стажування.
Чому запросили? Тому що була величезна кількість переміщених з України людей, які зверталися до лікарень і лікарів, але не знали мови. Так склалося, що я можу говорити англійською, а німецькою — на базовому рівні. Але принаймні я могла перекласти медичні проблеми, знала, як аналізувати медичну документацію, як із нею працювати.
Тому мені фактично дали окремий кабінет, допустили до розмов із пацієнтами, щоб я як колега допомагала німецьким лікарям. Паралельно я проходила мовні курси. Був період, коли я, чесно кажучи, не знала, чи будемо ми повертатися в Україну взагалі. Це тривало ще кілька місяців після університетського стажування.
Але потім, чесно скажу, мене дуже сильно накрив депресивний стан. Особливо коли ти приходиш на роботу в цю клініку сімейної медицини, до тебе звертаються наші ж українці, ти їм допомагаєш, усе перекладаєш, потім пояснюєш ситуацію німецькому лікарю. А після цього люди кажуть: «Ой, ви знаєте, ми біженці, нас так бомблять». Я запитую: «Звідки ви?». Вони відповідають: «Ми з Ужгорода», «Ми зі Львова», «Ми з Чернівців».
І я розумію, що мене десь починає на це не вистачати. В якийсь момент мене дуже сильно накрив такий депресивний стан, коли я вже не могла відповісти собі на запитання: що я тут роблю, окрім того, що тут безпечно?
Єлизавета Цареградська: Як, на вашу думку, досвід життя за кордоном, коли ти чітко розумієш, що йдеться про базову потребу — забезпечити безпеку для себе та своєї дитини, а також рішення, які ви тоді ухвалювали, зокрема зрештою повернутися до Києва, змінили вас? І що саме цей досвід підсвітив у вашій особистості?
Ірина Волошина: Для мене це, чесно скажу, теж стало відкриттям. Я не очікувала, що в нібито комфортній, абсолютно забезпеченій Німеччині, де в мене було все — мені надали житло, службову машину, я працювала, дитина ходила до школи, — мене все одно не полишатиме запитання: «Що я тут роблю?».
Особливо гостро я це відчувала, коли розуміла, що мій колектив, мої люди залишаються в Україні, а я перебуваю тут, нібито в безпеці. Це відчуття постійно не давало мені спокою.
Чому я зрештою повернулася в Україну? Знову ж таки, певною мірою це був випадок або, радше, привід. Я зрозуміла, що маю потребу долучитися до гуманітарного реагування. Відчула, що мені стане легше, якщо я братиму участь у гуманітарних програмах, потреба в яких в Україні тоді була просто колосальною, особливо у прифронтових областях.
І коли гуманітарна організація CARE Ukraine — це частина глобальної організації, яка відкрила свій офіс у Львові, — оголосила конкурс на посаду радника з медичних питань, я подала резюме. Мене запросили на роботу. Причому вони навіть не наполягали, щоб я одразу повністю переїжджала в Україну: спочатку це була часткова зайнятість.
Але я бачила, що вони постачають справді вкрай необхідні речі та медикаменти саме тим громадам, які критично цього потребують. Наприклад, контрацептиви, презервативи, препарати для безпечного переривання вагітності, обладнання для медичних кабінетів. Тобто займалися темами, на які під час війни взагалі мало хто звертає увагу.
І я зрозуміла, що на той момент це саме моя організація, моє місце. Фактично вони й повернули мене з Німеччини в Україну. І тоді я відчула абсолютне полегшення. Донька ще кілька років залишалася з моєю мамою в Німеччині, я регулярно до них їздила. А зараз уже повністю забрала її до Києва.
Єлизавета Цареградська: Якщо говорити про літніх людей, як гадаєте, наскільки вони взагалі мають можливість самостійно виїжджати та переміщатися країною без допомоги рідних? І наскільки таке переміщення впливає на якість їхнього життя?
Ірина Волошина: Для літніх людей дуже важливе соціальне оточення. Звісно, думаю, трохи легше, коли поруч є діти, які можуть допомогти. Я бачила дуже багато таких людей, зокрема й у Німеччині: спочатку вони приходили, наприклад, із донькою чи сином, але потім відселялися й уже самостійно приходили на прийом, дуже добре адаптувавшись.
Так само і в Україні є багато прикладів, коли людина хоча б тимчасово виїжджає з тієї ж Херсонщини й переїжджає на Вінниччину або Закарпаття, певний час там перебуває. Але рішення, куди рухатися далі, кожна людина вже ухвалює сама.
Мені здається, що чим старша людина, тим сильніше вона прикипає до конкретної локації, до свого місця й асоціює себе з ним. І саме тут можуть виникати певні труднощі. Тому дуже важливо розуміти, з ким ти виїжджаєш, у якому складі й що на тебе чекатиме на новому місці.
Тому інформація про конкретні умови дуже важлива. Якщо є можливість одразу пояснити людині: ви їдете, у вас там точно буде окрема кімната, буде страховка, медичне забезпечення, ви отримуватимете виплати, які можуть бути вдвічі чи втричі більшими за вашу пенсію в Україні, — для багатьох це дуже суттєвий аргумент.
І насправді я бачила дуже багато літніх людей, які змогли так адаптуватися, зокрема в Німеччині.
Єлизавета Цареградська: На вашу думку, де проходить межа між очікуванням на допомогу й власною ініціативою? З одного боку, зрозуміло, що не вся підтримка може просто «впасти людині на голову» — іноді потрібно самому шукати можливості, докладати зусиль, звертатися по допомогу.
З іншого боку, ми дуже часто чуємо від людей про відчуття приреченості. І в попередніх випусках цього подкасту також говорили про те, що якби не власні заощадження, допомога близьких чи фізично сильні люди поруч — особливо коли йдеться, наприклад, про людей з інвалідністю, — вони просто не змогли б облаштувати свій побут і життя, тому що держава не забезпечує достатньої підтримки.
Таких ситуацій, я переконана, справді багато. Але є й інший бік — коли людина сама шукає виходи, бере ініціативу у свої руки. Наскільки в таких умовах узагалі можливо вибудувати для себе якусь систему життя, певну опору й передбачуваність, коли навколо постійна невизначеність, обстріли, кризи та інші виклики?
Ірина Волошина: У кризовій ситуації, я думаю, якщо хтось поруч говорить, що вас потрібно рятувати, і пропонує конкретні варіанти допомоги, можливо, варто цих людей усе-таки почути.
Насамперед я звертаюся до тих, хто зараз перебуває в зоні, де оголошена примусова евакуація, або там, де ситуація вже наближається до цього. Не бійтеся. Люди, які до вас приходять і пропонують допомогу з евакуацією, як правило, працюють через уже перевірені й безпечні канали, якими скористалася не одна людина.
Тому варто довіритися і, можливо, десь переступити через себе, прийняти те, що певний час вам буде некомфортно. Але якщо ваше життя для вас є більшим пріоритетом, ніж комфорт тут і зараз, то, можливо, саме це рішення вас урятує.
Єлизавета Цареградська: Можливо, ви могли б дати ще кілька порад як людина, яка, хай і не в класичному розумінні, має власний досвід переміщення і добре знає цю тему зсередини. Які ваші спостереження чи практичні підказки могли б стати в пригоді людям, які зараз опинилися в подібній ситуації?
Ірина Волошина: Для тих, хто зараз думає про переміщення — з України за кордон, назад в Україну або з однієї області в іншу, — насамперед спробуйте зрозуміти, куди саме ви хочете переїхати.
Що може в цьому допомогти? Навіть звичайні групи у Facebook. Знайдіть групу конкретної громади, зайдіть туди, погугліть, почитайте, що пишуть люди, які там живуть.
Іноді громади пропонують навіть житло. Крім того, зараз є багато вакансій для представників різних професій — починаючи від учителів, лікарів, медсестер. Насправді можливостей для працевлаштування досить багато. Війна — це, з одного боку, величезне горе. Але, з іншого боку, під час війни багато людей знаходять себе в абсолютно новій, іноді навіть несподіваній сфері.
Ти ніколи не думав, що, наприклад, можеш шити речі, малювати картини або допомагати іншим людям і водночас отримувати за це зарплату. Тому спробуйте бути відкритими до тих джерел інформації та можливостей, які є. І обов’язково спілкуйтеся з людьми, які вже зробили цей крок.