Інна Фурман: «Європейці програють українцям за якістю і швидкістю сервісу»
Сьогодні на Громадському радіо розповімо про компанію 3D UTU, яка вирішує проблему житлової кризи в реальному часі. Так вона вже реалізувала перший благодійний проєкт — житловий 3д-будинок для родини з Ірпеня, яка постраждала внаслідок російської агресії. Дім на 130 квадратних метрів надрукували за 58 мото-годин. Як їм це вдалося і які ще напрямки розвиває компанія?
«Підкорювачки бізнесу» — це подкаст, присвячений жінкам-підприємицям, які досягають успіху в бізнесі, долаючи виклики повномасштабного вторгнення та суспільні стереотипи. Це спільний проєкт Громадського радіо та громадської організації «Український центр сприяння інвестиціям та торгівлі», створений за підтримки Програми USAID «Конкурентоспроможна економіка України».
Гостя — Інна Фурман, CEO & Founder 3D UTU, компанії, що винайшла перший в Україні 3д-принтер для будівництва, програмне забезпечення та власний слайсер для нього. Місія 3D UTU — швидко вирішити житлову кризу, питання нестачі робочої сили та високу вартість будівництва.
Бізнес у темпі принту
Анастасія Багаліка: Інно, вітаю. Розкажіть, як прийшла ідея створити цей бізнес.
Інна Фурман: У 2019 році перша команда створила першу генерацію 3D-принтера. Бізнес був заснований хлопцями з Сумщини. На старті у них відбувалася реалізація української мрії, коли в гаражі було створено перший принтер. Така собі сумська Кремнієва долина. Потім в ході пертурбацій змінився власник у 2023 році. Ще, здається, у 2022 році у мене з’явилася ідея надрукувати благодійний будинок. І я запросила свого попереднього партнера з командою як субпідрядника, тому що мала будівельний бекграунд. 14 років працювала в цій сфері. Так сталося, що протягом процесу будівництва цього будинку я викупила у попереднього власника Дмитра весь бізнес і всю команду. Він сказав, що я дуже швидкими темпами біжу і він за мною не встигає. Ми вирішили, що на цьому він зупиняється, а я побіжу далі.
Анастасія Багаліка: Ваша місія — здійснити будівельну революцію та відбудувати Україну за допомогою 3D-технологій. Розкажіть трішки про це.
Ірина Титарчук: В Україні чомусь дуже повільно розвиваються адаптивні технології. Я давно цікавилася темою 3D-технологій. І з урахуванням тієї проблематики, яку зараз має Україна, це необхідно. Перше — у нас дуже багато руйнувань, друге — обмаль робочих рук для того, щоб все це відновлювати. 3D-будівництво — це гарне розв’язання проблеми.
Фото, надане Громадському радіо
Про перший досвід бізнесу
Ірина Титарчук: Ти вже згадала, що маєш досвід будівництва. Ти була керівницею чи працівником? І, власне, що спонукало, виходячи з цього, розвинути свій власний бізнес?
Інна Фурман: У трудовій книжці у мене записи виключно «керівник» або «заступник керівника». Попередня робота – це компанія «Фенікс». Ви, напевно, знаєте наші об’єкти. Це Будинок профспілок України, який спалили. Ще один із наших болючих об’єктів — це БЦ Лувр напроти Лук’янівки, де нещодавно був уже третій приліт. Я «будую документами» — прокладаю правильні шляхи будівельникам. Навіть, якщо вони побудували неправильно, то я їм допомагаю вийти на істинний шлях.
Перший бізнес я розпочала ще на четвертому курсі юридичної академії. Це була ще та авантюра. Не говорячи нічого батькам, я відкрила електромонтажну компанію. Друзі запитували: «Чому електромонтаж?». Я сказала, що «закохалася в будівництво і відчула, що це моє». Я не заробила ні копійки, але це був дуже цінний досвід. Саме я відповідала за те, щоб отримувати об’єкти. Ми взяли дуже крутий об’єкт — підписалися під внутрішнім електромонтажем всього комплексу «Міністерський» . І мій партнер, досвідчений дядько, тоді сказав: «Заробити у нас ніяк не виходить, а це виходимо в нуль, дякувати Богу». А потім, коли ми здали об’єкт і я дізналася, що в нього кілька квартир в цьому комплексі, то зрозуміла, чому в нас ніяк не виходило заробити. Для того, щоб вести бізнес, потрібно спочатку дуже глибоко досконально в ньому розібратися.
З приводу мого стимулу перейти на 3D-технологію — це дуже символічна історія. Усі знаки в моєму житті говорили про те, що це моє майбутнє.
Два роки я пручалася, намагалася відмовитися. Але ми вчора здали наш перший будинок. І відверто вам скажу, я в черговий раз переконалася, що на правильному шляху і займаюся дійсно своєю справою.
Анастасія Багаліка:Люди, які не дуже в темі, напевно уявляють собі 3D-принтер як прилад, що друкує якісь маленькі силіконові детальки. Розкажіть про те, як це відбувається…
Інна Фурман: Уявіть собі п’ятиметрового металевого красеня. Він створений нашими українськими хлопцями. Його мізки прописали наші українські хлопці. Суміш саше під наш продукт виготовила компанія «Хенкель». Коли він працює, то по суті створює диво зі швидкістю 20 сантиметрів за секунду.
Уявіть собі, що ви архітектор і створили звичайний будівельний проєкт. Ми ж маємо софт, який дозволяє перевірити, чи зможемо ми це надрукувати. Слайсер допомагає адаптувати і «нарізати» майбутній будинок, щоб зрозуміти що нам потрібно для друку.
У світі є два варіанти принтерів — портальний і підйомно-радіальний. Портальний варіант — схожий на той, що ви описали, який друкує пластикові деталі по принципу ЧПУ.
Можливо, ви чули, що у Львові, здається, рік чи півтора тому починали друкувати корпус школи. Вони використовували саме портальний принтер данського виробника, який брали його в оренду. А наш проєкт, надрукований в Ірпені, абсолютно український продукт. За що в мене особисто просто неймовірна гордість.
Анастасія Багаліка:А з чого друкує ваш 3D-принтер?
Інна Фурман: Бетон, цементно-піщана суміш з одним чарівним інгредієнтом, який допомагає набути міцності за 7 хвилин.
Фото надане Громадському радіо
«Керівниця», а не «керівник»
Ірина Титарчук: І як ведеться жінці в будівельному бізнесі з таким інноваційним продуктом?
Інна Фурман: Дякую, Ірино. Ви знаєте, якби ви мене запитали про це років 7 тому, то я розповіла б, як я активно доводжу чоловікам, що мене треба слухати. Дійсно, на початку мого становлення в будівництві я доводила чоловікам, що жінка метр шістдесят п’ять і якщо за мною не стоїть гора людей, які починають мене проштовхувати кар’єрними сходинками, може чогось досягнути. Тоді я займалася дурницями. Потім вирішила, що нехай мої об’єкти говорять за мене. І вони дійсно говорили за мене набагато більше і мені вже нічого не потрібно було нікому доводити.
Коли я прийшла в 3D-будівництво, я завжди працювала суто в чоловічих колективах. Мені настільки комфортно знаходити оцей баланс між тим, що я зараз керівник і в разі необхідності даю їм трішки «втик», а потім одразу кажу: «Каву зробити»?. Коли ми перейшли в адаптивні технології, в мене той самий чоловічий колектив.
Єдине, що я потрапила недавно в неймовірний жіночий осередок, і нарешті прийняла для себе факт, що можна досягати чогось не лише, керуючи чоловіками. Можна і з жінками дуже класні проєкти робити. Я, до речі, з попереднього хакатону, який організовувала Ірина, вже отримала декілька партнерок. Вони вже долучилися до нашого проєкту, і мені було просто неймовірно приємно бачити їх вчора на відкритті. Це було настільки душевно.
До речі, коли мої колеги говорять на мене «керівник», то я їх одразу виправляю — «керівниця». Це насправді круто, коли жінка має можливість руйнувати певні стереотипні сприйняття. Мені це вдається, і я цьому тішусь.
Майбутнє — за франшизою
Ірина Титарчук: Як ти бачиш далі комерційний розвиток і просування цього бізнесу враховуючи, що перший проєкт суто благодійний?
Інна Фурман: Ми зараз кристалізуємо саму бізнес-модель, оскільки намагалися зрозуміти для себе на початку, яка наша цінність і хто саме наш покупець.
Одна справа, коли ти аналізуєш світовий досвід, а інша — коли ти в Україні. Розуміючи нашу реальність, ніхто попередньо не наважувався зайти в цей бізнес. І, відповідно, ніхто попередньо не реалізував готовий продукт.
Були лише слова і не більше. Зараз, пройшовши цей етап становлення, ми відчули не на словах, а безпосередньо зустрічами, хто наш цільовий покупець і що саме ми продаємо. Для себе ми зараз чітко зрозуміли, що ми продаємо і принтери, і готову продукцію, але водночас ми розуміємо, наскільки відповідально бути першим.
Я пам’ятаю свій негативний досвід з моїм першим партнером багато років тому, коли на четвертому курсі я психанула і пішла в електромонтажну сферу. Я зрозуміла, що найбільша проблема тоді була, коли я, не розібравшись в справі, почала нею займатися. Коли ти не розумієш глибоко саму суть, то дуже багато шансів не реалізуватися успішно. Зараз, за 14 років досвіду, я дійсно розумію дуже глибоко всю тему з будівництвом, і я знаю прекрасно, як далі розвивати цю технологію і бізнес, для того, щоб він не тільки був як красива картинка, але і гарно себе монетизував.
Я думаю, що в найближчі пів року в Україні з’являться наші представники, які будуватимуть по франшизі нашими принтерами. Я особисто не женуся за тим, щоб заробити всі гроші світу, але я би дуже хотіла, щоб реалізовувати цю революцію в команді мені допомагали «наші» люди. А всім іншим забудовникам, які захочуть будувати за цією ж технологією, ми допомагатимемо.
Команда 3D UTU. Фото, надане Громадському радіо
Керувати принтером будуть жінки
Анастасія Багаліка: Інно, поговорімо про вартість будинку, збудованого на 3D-принтері. Він дешевший?
Інна Фурман: Якщо порівнювати з цеглою, то так, дешевший. Якщо з газоблоком, то він має майже таку ж вартість. Орієнтовно 700 доларів за квадратний метр.
Анастасія Багаліка: Але він швидше будується, правильно?
Інна Фурман: В рази. Будинок за 130 квадратних метрів ми побудували за 58 мотогодин. У нас на майданчику було залучено три людини — один оператор і два помічники, які закидали суміш. Якщо говорити про легкість використання нашого принтера, то керувати принтером може будь-хто. Чоловік, жінка, людина з інвалідністю, студент. Немає значення. Наша ціль, коли ми створювали другу генерацію принтера зробити його легким у використанні. До речі, одна із моїх внутрішніх місій — я дуже сильно хочу створити окрему компанію жінок, які б стала операторами. Усе ж таки, враховуючи досвід попередніх відбудов країн після війни, хто допомагав? Жінки. Хто ставав біля важкої техніки, починав управляти? Жінки. Я вважаю, що жінки із цим також дуже гарно впораються.
Анастасія Багаліка: Фактично, фізична сила потрібна тільки, коли відбувається монтаж деталей, правильно?
Інна Фурман: Так, коли сам створюється принтер. Він доволі легкий — лише 2 тонни 100 кілограмів. Маніпулятор приїжджає, вивантажує його на об’єкт, і далі він починає друкувати вже безпосередньо на майданчику. Щоб управляти ним не потрібно мати фізичної сили. Ти ходиш з ноутбуком, планшетом і клацаєш, задаєш йому траєкторію. Також ось ще важливий момент — коли ми друкували в Ірпені будинок, ми використовували суху суміш і потрібна була фізична сила, щоб закидати її в силомат. По факту, якщо ми автоматизуємо його і зробимо механічну подачу, то тоді фізична сила взагалі не потрібна.
Фото, надане Громадському радіо
Анастасія Багаліка: Розкажіть трохи про людей, які зараз працюють в вашій компанії.
Інна Фурман: Це мої люди. Золотий склад команди. Я пишаюся цими юними геніями. Я у двох іпостасях, бо з одного боку я керівниця компанії UTU, де нам вдалося створити сам принтер, прописати йому мізки й створити слайсер — програму для адаптації, з іншого боку — я водночас керівниця благодійного фонду «Обійми нації», яка, по суті, ініціювала будівництво цього благодійного проєкту. А там ще одна команда, яку я безмежно люблю, пишаюся, оскільки це мої котики, які дуже плідно працювали цей рік для того, щоб ми показали неймовірний результат.
Швидкість українського сервісу вражає закордонних партнерів
Анастасія Багаліка: Чи розглядаєте ви експорт? Чи плануєте поширювати технології за межі України?
Інна Фурман: Так, саме зараз ми ведемо перемовини з партнерами в кількох країнах про продаж самого принтера. Якщо брати світові аналоги, то наш принтер вигідніший за ціною, і за технічними характеристиками, і, звісно, той сервіс, який може надавати українська компанія, ніхто не надасть. Наші партнери, американці, уже зараз навіть на етапі комунікації оцінили й були приємно здивовані, що ми даємо відповідь за кілька годин. У той час як від європейців вони чекають відповідь ледь не тижнями.
Анастасія Багаліка: Наскільки це важко в Україні під час війни будувати плани для будівельного бізнесу?
Інна Фурман: Це важко для будь-якого бізнесу в цілому, тому що думки, з якими я особисто жила до війни, це були думки про масштабування, розвиток і перспективи. Почалась війна і з’явилася думка про те, як вижити. Це неймовірно гнітить. Я б порадила, а я переконана в тому, що таких, як я, не одна жінка і взагалі не одна власниця бізнесу, знайти якийсь ресурс в собі, який вас наповнить, і ви знову думками перейдете на рівень, коли почнете думати про масштабування і розвиток. Як мінімум, вам цей тумблер потрібно перемкнути в себе в голові. А далі вже з Божою допомогою ви дійсно зможете всього досягнути. Обов’язково знайдуться ваші люди, які підтримають і допоможуть
Моя команда UTU, коли в мене опускаються руки, підходять і говорять: «Анатоліївно, права не маєш навіть думати так, просто зберися». У першу чергу, моя опора це мій заступник, який запевняє, що я завжди можу на нього покластися. І коли за мною йде така команда, хіба я можу оступитися? Ні.
3D-будинок в Ірпені. Фото надане Громадському радіо
Анастасія Багаліка: Це дуже приємно чути про підтримку від колег. Насамкінець хочу запитати про підтримку в жіночому колі, від жінок, які теж наважилися на власну справу. Чи ви стикалися з цим і можливо це ви вже підтримуєте когось, хто наважився на власний бізнес?
Інна Фурман: Буквально до хакатону, який був два місяці тому, у мене завжди так складалося, що я надавала всім підтримку. І лише там я відкрила, що підтримку можна приймати й на свою адресу. Але тут треба ще навчитися це робити, тому що я була готова лише віддавати. Коли я морально відкриваю себе для того, щоб приймати підтримку, до мене йдуть люди, які її пропонують, і це дуже приємно.
Про подкаст
Подкаст «Підкорювачки бізнесу» створений за підтримки Програми USAID «Конкурентоспроможна економіка України». Це спільний проєкт Громадського радіо та громадської організації «Український центр сприяння інвестиціям та торгівлі».
Анастасія Багаліка
