Руслана Кравченко: Яким був ваш військовий досвід?
Галина Зима: На початку повномасштабного вторгнення мій чоловік, проходячи свого часу строкову службу прикордонником, долучився до ЗСУ і пішов служити. Це було протягом року. Потім він за станом здоров’я був прооперований, після чого — період довготривалої реабілітації. І знову ж таки, він повернувся до прикордонної служби.
Увесь цей час я не сиділа осторонь, волонтерила. Але настав той день, коли я вирішила — якщо можу, то треба робити більше. Я звернулася до військкомату, але вони не хотіли мене брати, оскільки я не мала ні медичної, ні військової освіти. Я не мала ні медичної, ні фахової військової освіти. Тому я вирішила вступити до ПТУ та отримати освіту кухаря. Після цього мене погодили.
Чоловік так і залишався служити у прикордонних військах, а я долучилася до ЗСУ. Пізніше він зміг перевестися до мене в частину, і службу ми проходили разом.
Наша частина — 104-та автомобільна бригада імені Остафія Дашковича. Ми займалися перевезеннями й евакуацією техніки. На певних напрямках, де була більша потреба в певній техніці, ми могли її швидше перевезти, ніж вона добралася би своїм ходом.
Так я як кухар перебувала разом з чоловіком у складі евакогрупи на Запорізькому напрямку. Перше створена вона була там. Проходили певні ротації. Хлопці робили дуже важливу роботу, втомлювалися.
15 днів я не дослужила до рівно двох років. Пішла з війська за станом здоров’я.
Галина Зима: У мене навіть не було часу (звикнути до цивільного життя — ред.). Перед звільненням я моніторила (війна ж то не закінчилася), де я можу бути корисною і куди ще можу вкласти свій досвід і допомогу. Через соцмережі я дізналася про таку вакансію в МХП — координатор зі взаємодії з військовими та ветеранами.
На початку грудня я демобілізувалася і вже 23 грудня була офіційно працевлаштована в МХП.
Читайте також: «Якщо ти не борешся за результат, ти борешся сам за себе» — ветеран Артем Лукашук про марафони як реабілітацію
Галина Зима: Наразі по всій Україні в нашому центрі нараховуються біля 30 координаторів із взаємодії з військовими та ветеранами. У кожного є свій регіон охоплення. Я охоплюю Канівський регіон. Моє підприємство — це Миронівська птахофабрика МХП.
На підприємстві станом на сьогодні є орієнтовно до 300 мобілізованих працівників, які проходять службу. 66 демобілізованих загалом, але деякі з них звільняються в силу певних обставин за станом здоров’я. Тому тих, хто залишився працювати — близько 35 осіб.
Наша робота полягає в тому, що ми від самого початку мобілізації працівника проводимо супровід його протягом усього періоду служби. Піклуємося про його родину. Якщо є якісь потреби, то родина може до нас звертатися.
Ми допомагаємо як самим хлопцям, так і частинам, у яких вони проходять службу. Потреби різні й важливі: РЕБи, Starlink, генератори, рації. Усі намагаємося закривати.
Також ми проводимо в разі потреби психологічний супровід та юридичні консультації. Є медичне лікування, реабілітації, якщо є в цьому потреба. Військові звертаються — ми допомагаємо. Зокрема, компанія компенсує лікування, тому що не завжди вдається хлопцям пролікуватися безкоштовно за державною програмою. Випадки бувають різні.
Галина Зима: На жаль, більшість військових звільняються за станом здоров’я, отримують групи інвалідності. Тому не завжди вони можуть повернутися на своє попереднє місце роботи, з якого вони мобілізувалися.
Від моменту демобілізації, коли працівник приходить на підприємство, я як координатор збираю команду інших фахівців. Це група HR, корпоративний психолог, охорона праці. Медики вивчають історію ветерана. Після цього ми можемо розуміти, які у демобілізованого працівника є потреби.
Якщо є можливість і вже створене робоче місце, то ми можемо ветерану його запропонувати. Якщо під стан його здоров’я немає такого місця, то ініціюється створення нового робочого місця. За період моєї праці на цій посаді (4 місяці) створено вже три робочих місця.
Хлопці зі встановленою інвалідністю починають із пів ставки для того, щоб вони могли поступово зрозуміти те навантаження і чи зможуть вони його осилювати. Якщо все добре, то ми рухаємося далі. Якщо працівники готові до цього, переходимо на ставку.
Галина Зима: Для сімей ми організовуємо ретрити. Залучаємо жінок, з ними працює наш корпоративний психолог.
Для дітей організовуємо поїздки в табір. Зокрема, наразі планується така поїздка в табір у Карпатах, буде перший заїзд у червні. Минулого року також був заїзд, після якого ми отримали дуже позитивні відгуки що від діток, що від мам.
Руслана Кравченко: Чи потрібна дружинам підтримка, наприклад, від вас? Чи часто потрібно із родинами саме проговорювати якісь проблеми? І чи звертаються вони з такими питаннями до вас?
Галина Зима: Так, якщо дружина відчуває, що їй необхідна психологічна допомога, вона може звернутися. У період мобілізації ми проговорюємо працівнику про те, що наш контакт як координатора так само має бути і в дружини, у рідних, у мами. За потреби, вони можуть до нас звернутися, і ми надамо їм ту допомогу, яку вони потребують.
Читайте також: Щоб ветеран відчував себе вдома: Наталія Оболєнська про реабілітацію за підтримки програми «МХП Поруч»
Руслана Кравченко: Коли ви комунікуєте із військовими, ветеранами, вони розуміють, що ви також колишня військова, зараз ветеранка. Наскільки простіша ця комунікація?
Галина Зима: Я не завжди в комунікації з ними ветеранами кричу про те, що я їхня колишня колега. Але якщо це переписка (зачасту їм легше комунікувати в месенджерах), і я відповідаю їм двома плюсами, тоді вони вже починають усе розуміти. Тоді легше.
Руслана Кравченко: Для вас це теж певний процес реінтеграції в цивільне життя?
Галина Зима: Так, тому що я у процесі роботи отримую нові знання і знайомства. Зустрічаю багато різних кейсів, які мені близькі по життю. З якими мені як людині, яка проходила військову службу, легше справлятися.
Галина Зима: Ці люди потребують уваги. Вони потребують, щоб їх чули, а не просто слухали. Не завжди вони хочуть чути щось у відповідь.
Зазвичай підтримкою є родина. Військовий після повернення рідко хоче йти на контакт, і тоді допомагає дружина. Ми комунікуємо з нею і спільними зусиллями виходимо на потрібний рівень.
На все потрібен час. Для когось менше, для когось більше.
Руслана Кравченко: Проєкт «МХП Поруч» підтримує ветеранські хаби, де допомагають військовим і ветеранам, по всій Україні.
Галина Зима: Наразі по всій Україні, навіть у маленьких селах, створюють адаптивні ветеранські простори. Це те, що мало в нас бути вже «вчора». Разом з Благодійним фондом «МХП-Громаді» у межах програми «Час діяти, Україно!» дуже багато відкривається ветеранських просторів.
У моїй зоні охоплення, Бобрицькій територіальній громаді, теж є ветеранський простір. Дуже класний, двоповерховий, невеличкий.
У ньому функціонує велика бібліотека. Туди долучають діток, проводять різного роду заняття. На Великдень було ініційовано писанкарство, перед Новим роком — Санта. Дітки задоволені втілювати свою творчість. Вони показують вміння, навчаються, їм цікаво.
У простір приходять ветерани та читають книжки. Для них теж організовують різного роду заходи. Для жінок створюють ретрити.
Також у просторі є 3D-принтера, на яких можна прийти і виконати якусь роботу.
Руслана Кравченко: Як відгукуються ветерани?
Галина Зима: Задоволені.
Читайте також: Ветеранське підприємництво: де отримати підтримку — пояснює директор БФ «МХП-Громаді» Олександр Пахолюк
Галина Зима: Спорт — це також важлива тема. Зокрема, адаптивний спорт.
У Каневі також за підтримки Благодійного фонду «МХП-Громаді» був створений уже діючий клуб «Івазар». У ньому відкритий зал для адаптивного спорту, куди наразі приходять наші ветерани з підприємства. У залі безкоштовно займатися можуть і жителі громади.
Заняття можуть бути частиною реабілітації. Це не завжди втрата кінцівки. Під час війни здоров’я потребує фізичної підтримки.
На днях у Баришівці під Києвом відбувся захід з адаптивного спорту спільно з Федерацією стронгмену України, куди також долучалися наші працівники.
Руслана Кравченко: Також у межах проєкту «МХП-Громаді» є всеукраїнський конкурс соціальних ініціатив «Час діяти, Україно!».
Галина Зима: У минулому році було відкрито 15 адаптивних просторів. Цьогоріч подано близько 130 заявок. Призових місць — 20. Чекаємо, коли пройде конкурсний відбір.
Руслана Кравченко: Програма «МХП Поруч» долучена і до навчань у сфері інтернет-маркетингу і штучного інтелекту.
Галина Зима: Є дуже багато випадків, коли військові повертаються і переосмислюють сьогодення. Тому за таких ініціатив ветерани мають змогу проходити навчання і отримувати нові знання та кваліфікації. МХП підтримує перенавчання наших ветеранів.
Галина Зима: Зазвичай кожна людина планує свій ранок, ставить перелік завдань. Але наша робота така, що твій план дій може змінитися.
Наприклад, може прийти демобілізований працівник. Уже потрібно змінювати план роботи. Тому що він прийшов сьогодні, йому увага потрібна саме в цей день. Ми маємо пропрацювати з ним, познайомитися. Повномасштабна війна почалася у 2022 році, а центр працює з 2023 року. Тому ми не можемо в лице знати кожного, хто пішов на початку вторгнення. Тому так, це і знайомство, і виявлення його потреб, бесіди. Слухаємо і проводимо його в реінтеграцію та повернення до цивільного життя.
Руслана Кравченко: Тобто під кожного ветерана чи ветеранку у вас індивідуальний підхід?
Галина Зима: Так, звичайно. Вони всі повертаються різні. Це кожна історія, яка особлива і унікальна. Однакових їх немає.
Руслана Кравченко: Як ви особисто на собі переживаєте цю кожну історію?
Галина Зима: Ветерани не завжди вони хочуть іти на контакт. Людина повертається і не думає ні про роботу, ні про «завтра». Він хоче бути з родиною, вдома, відпочити. Тому також пропрацьовує з ветеранами наш корпоративний психолог.
Ми дуже багато долучаємося до навчань, організованих МХП. Як спілкуватися з ветеранами, як взаємодіяти, тому що кожен — унікальна особистість. Підходи можуть бути різними.
Галина Зима: Я думаю, що ні, не обов’язково. Важливо, щоб людина, яка йде на таку посаду, розуміла важливість того, що на наші плечі покладено. Як ми маємо підтримувати, як відповідально маємо ставитися до своєї роботи. Розуміла, що ми працюємо з людьми військовими.
Галина Зима: Я думаю, що жоден українець не думав, що ми будемо жити у війні. Тому все, що робиться зараз, усе, що мається робитися завтра — для військових, для ветеранів після їхнього повернення, для підтримки їхніх сімей — ми так само зараз навчаємося. Як бути, як їх зустрічати, як себе з ними поводити. Але точно знаю про те, що маємо кожному дякувати і кожного підтримувати.
Читайте також: «Люди — найбільша цінність, тому в МХП підтримуємо військових і ветеранів, відбудовуємо громади» — Павло Мороз
Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі