«Якщо ти не борешся за результат, ти борешся сам за себе» — ветеран Артем Лукашук про марафони як реабілітацію

Благодійні забіги: наскільки це важливо

Руслана Кравченко: У березні цього року ви подолали 42 км на марафоні в Брайтоні, Велика Британія. Скоро, 18 травня, плануєте вийти на дистанцію під час київського марафону MHP Run4Victory на Трухановому острові. Що для вас — участь у благодійних забігах?

Артем Лукашук: Благодійні забіги дуже важливі. Наші люди мають памʼятати, що в країні йде війна, гинуть найкращі хлопці й дівчата. Треба допомагати військовим на фронті, а також залучати їх і ветеранів до таких забігів і спорту загалом. 

Спорт і сім’я — це головна реабілітація після війни. 

Дякую Благодійному фонду «МХП-Громаді» та МХП, завдяки яким проводяться такі забіги. Чим більше їх буде, тим більше буде змоги залучати ветеранів та інших людей до благодійної мети. 

Мій перший забіг був у 2018 році у Вашингтоні на марафоні Морської піхоти. Тоді я пробіг 10 км. Вони для мене були ніби цілий марафон. Наступного дня я ледве заходив у посольство. Водночас деякі хлопці навіть на протезах долали цю дистанцію. Це був мій перший забіг після поранення у 2017 році. 

Потім у мене з’явилося бажання спробувати, що таке напівмарафон. Минулого року я пробіг його у Римі на запрошення Invictus Games Foundation 21 км. Це була перша така тяжка дистанція. Потім я захотів спробувати, що ж таке марафон. У мене було мало часу для підготовки. Але я запланував пробігти дистанцію і вкластися в 6 годин. Якщо вкладаєшся, то отримуєш медаль і футболку. Якщо запізнюєшся навіть на хвилину, то вже ні. У мене була жага добігти. На 25 км стало взагалі важко. Поранена стопа дала про себе знати. Марафон важко бігти. Треба насичено готуватися з тренером місяців 6-7, щоб добре пробігти. А тут, можна сказати, без підготовки. 

Руслана Кравченко: Наскільки важливі нагородження, медалі? Чи важливіший сам процес? 

Артем Лукашук: Коли ти ставиш собі ціль — ти до неї йдеш. Для мене, як для спортсмена з самого дитинства, медаль завжди важлива. Це пам’ять про те, що ти зробив. Завжди треба, щоб пройдені тобою перешкоди оцінювалися. Я маю медалі всіх змагань, до яких готувався. 

Читайте також: Щоб ветеран відчував себе вдома: Наталія Оболєнська про реабілітацію за підтримки програми «МХП Поруч»

Як спорт сформував військову витривалість

Руслана Кравченко: Хто мотивував вас зайнятися спортом? Ваш батько?

Артем Лукашук: Так, мій батько займався спортом. Поки інші були на дискотеках, мій батько бігав. Він був кращим спортсменом школи і району, а також у трійці кращих спортсменів області. У 90-ті роки була дуже сильна конкуренція. Зараз він уже ветеран МНС (колишнє Міністерство надзвичайних ситуацій України, наразі реорганізоване в Державну службу з надзвичайних ситуацій — ред.). Тому для мене спорт — це рідне. Мотивація до нього була з дитинства. 

Руслана Кравченко: Тобто захищати Україну ви вже пішли спортивним чоловіком. 

Артем Лукашук: Я пішов служити за контрактом у 25-ту окрему повітрянодесантну бригаду ще у 2013 році. Я був у добрій фізичній формі, підготовлений. У нас був гарний колектив, дуже класні командири. Зараз один із командирів — герой України Олександр Зугравий. Також Віктор Легкодух став призером «Ігор Нескорених». Він отримав важке поранення у 2014 році. Зараз пересувається на кріслі колісному та викладає у Львові у військовій академії. Є з кого брати приклад. 

Як біг став частиною реабілітації

Руслана Кравченко: Якою була ваша реабілітація після поранення?

Артем Лукашук: Я проходив реабілітацію спершу у Харкові, потім у Дніпрі, Циблі, Черкасах, Литві. Кожного року я маю лягати на лікування, проте не завжди виходить. 

Дуже класне ставлення до нас було у Литві. А у лікарні Мечникова у Дніпрі працюють кращі лікарі в Україні. Вони проводили мені операції на нозі. 

Руслана Кравченко: Як біг допоміг вам у реабілітації? 

Артем Лукашук: Я бігав здебільшого на коротких дистанціях (спринт). Для мене ближчим був футбол. Потім, у 2017 році, в Україні з’явилися «Ігри Нескорених». Перший відбір, потрапляння в збірну. Я був у резерві збірної в Торонто. 

Після того я поставив собі ціль — пробігти велику дистанцію. Інші бігають, думаю, а чому я не зможу. Треба спробувати — спробував.

Руслана Кравченко: Чи змотивували ви інших своїм бігом?

Артем Лукашук: Так, багато хлопців долучаються і бігають різні дистанції: спринти, напівмарафони, марафони. Також долучаються і в командні види спорту як футбол, який багато хто любить з дитинства. 

МХП допомагає і підтримує наші проєкти та нашу черкаську футбольну команду. Також є цікавий проєкт — «Карпатські ведмеді». Це ветеранське ком’юніті. Там хлопці й з полону, і поранені, і важкопоранені. Граємо з різними зірками футболу — дуже класна атмосфера! Були в Лондоні, зустрічалися з Валерієм Федоровичем Залужним. Проживали в Royal Military Academy, спілкувалися щодо наступних турнірів. Хочемо провести в Лондоні побратимські змагання з військовими Британії та українцями з діаспори. 

Читайте також: Ветеранське підприємництво: де отримати підтримку — пояснює директор БФ «МХП-Громаді» Олександр Пахолюк

MHP Run4Victory: біг заради перемоги, армії та ветеранів

Руслана Кравченко: 18 травня у Києві на Трухановому острові пройде марафон MHP «Run 4 Victory». Він відбудеться на підтримку 13-ї бригади НГУ «Хартія» — підрозділу, який щодня боронить нашу незалежність. Там будуть дистанції для всіх рівнів підготовки (42 км, 21 км, 10 км, 5 км, 2 км), а також інклюзивний забіг «Люди Титани» і навіть дитячі забіги по 500 м і 100 м. 

Яка ваша мотивація пробігти марафон MHP Run4Victorу?

Артем Лукашук: По-перше, залучити якомога більше ветеранів та інших людей до цього забігу. Найголовніше — це допомога армії. Допомога тим, хто зараз на передовій.

Я сам бігтиму 10 км. Є різні дистанції. Найголовніша дистанція — це «Люди Титани». Це хлопці, які з важкими пораненнями, ампутаціями долатимуть дистанцію. 

Головна мотивація — об’єднати всіх. Дітей, старших, малих, ветеранів. 

Руслана Кравченко: Участь для військових, ветеранів і людей з інвалідністю — безкоштовна. Зареєструватися на марафон потрібно за посиланням. Кошти з реєстраційних внесків та донатів підуть на підтримку 13-ї бригади НГУ «Хартія». 

Підготовка до забігу 

Руслана Кравченко: Якщо людина не мала досвіду участі в марафоні, наскільки важливо підготуватися до забігу? Ми часто бачимо приклади, коли непідготовлені люди хочуть пробігти марафони. Як зрозуміти, які твої сили?

Артем Лукашук: Сила волі дуже багато значить. Якщо ти поставив ціль, то ти і йтимеш, і бігтимеш, аби здолати цей шлях. Але треба готуватися. Пити вітаміни для відновлення. Під час таких дистанцій організм втрачає багато вітамінів і мінералів. 

Руслана Кравченко: Які ваші особисті рекорди в бігу?

Артем Лукашук: Минулого року я пробіг напівмарафон, 21 км, у Римі за 2 години 14 хвилин. Цей марафон, 42 км, я пробіг за 5 годин 52 хвилини. 

Для мене головним було добігти. Я собі в голові уявив, як мій побратим Вадим Мазніченко з новим протезом після важкого поранення пробіг 10 км. Також інший побратим, Юрій Козловський, на протезі бігав у Токійському марафоні 42 км. На протезі пробігти марафон — це нонсенс. Хлопці бігають, а я що, здамся на 30-му кілометрі? Ні, треба дійти, добігти. Все-таки, цю дистанцію пройшов.

Читайте також: «Люди — найбільша цінність, тому в МХП підтримуємо військових і ветеранів, відбудовуємо громади» — Павло Мороз

Спортивна спільнота ветеранів як підтримка 

Руслана Кравченко: Ви завжди в одному ком’юніті — ветерани, які брали участь у російсько-українській війні. Як це допомагає бігти? Яка взагалі атмосфера на цих заходах? Це ж не тільки спортивна реабілітація, а й ментальна. Наскільки морально стає легше, коли ти біжиш з людьми, яких ти знав?

Артем Лукашук: Ти розумієш, що ти свій серед своїх. У цій атмосфері хлопці посміхаються, жартують. Ти вже навіть не можеш йти, але все одно посміхаєшся, один одного підбадьорюєш, кажеш: «Давай, ти зможеш, зберися». 

Після війни, після нашої перемоги важливо військових залучати до спорту. Ми розуміємо, якими для них можуть бути наслідки — це й алкоголь, і суїциди. Тому моє завдання — якнайбільше військових залучити до спорту. Я дуже вдячний МХП за те, що вони підтримують такі ініціативи. Далі ще більше ініціатив і цікавих ідей. 

Руслана Кравченко: Проєкт «МХП Поруч» підтримує адаптивний спорт. Багато відкриваються спортивних залів для ветеранів саме з адаптивного спорту. 

Артем Лукашук: Раніше було не так багато всього, як зараз. МХП дуже допомагає. Навіть роблять зали у деяких селах. Це дуже круто. Чим більше таких залів створюватимуться, тим більше будуть залучатися ветерани і ветеранки. 

Навіть, якщо ви не спортсмен і ніколи не займалися спортом, дуже класно просто бути в цьому ком’юніті, спробувати різні види спорту. Якщо ти не борешся за результат, ти борешся сам за себе. Ти живеш і продовжуєш жити заради себе і своєї сім’ї, побратимів. Ти свій серед своїх. 

Підтримка родини

Руслана Кравченко: Як родини долучаються до спорту? Ветеран може змотивувати свої родини чи ні? 

Артем Лукашук: Так, звісно. У нас в обласному «Спорті для всіх» (державна установа — ред.) створили перший сектор фізкультурної діяльності для учасників бойових дій ще в 2020 році. Там і сім’ї військових, і сім’ї загиблих. Проводять змагання з різних видів спорту на честь загиблих побратимів. Ми розпочали це ще до повномасштабної. 

Дуже добре, що в повномасштабну війну такі проєкти як «МХП Поруч» допомагають у цьому. Розширюють тренажерні зали, спорт для ветеранів. 

Руслана Кравченко: Особливо у невеликих громадах, містах і селах. Тому що у великих містах можливості більші. 

Артем Лукашук: Я казатиму саме за Черкаську область і за Черкаси. Усе проводиться на високому рівні. Дуже розвинуті різні види спорту і тренажерні зали завдяки «МХП Поруч». Саме вони підтримують усі ініціативи з самого початку. 

Руслана Кравченко: Як ви допомагаєте ветеранам, які щойно прийшли із зони бойових дій та мають поранення, знайти підтримку і силу в себе саме через гру? Тобто ви перетворюєте спорт на інструмент адаптації й, зокрема, єднання?

Артем Лукашук: Насамперед, ми розмовляємо і кажемо: «Хлопці, приходьте, тому що це ком’юніті таке ж як було в армії, на війні. Усі свої, свій серед своїх». На своєму досвіді показуєш розуміння, як це важко — повернутися з війни. Тим паче я сам родом з Донецької області. Моє село окуповане з 2016 року. Я не був вдома дуже давно. Психологічно дуже важко було. Я був дуже знервований. І справився з цим саме через спорт. 

Мене «попаяло» на спорт у гарному розумінні. Я без спорту не можу. Тільки зупинюся на три тижні, починає все боліти. Тому що ти звик у такому темпі займатися і по-іншому вже не можеш. Так само кажеш іншим. 

Наприклад, Влад Мельниченко — хлопець без руки, без ноги, стріляє зубами з лука. Він пробіг 10 км на одному протезі. Ігор Галушка мав важке поранення голови. Казали, що він не виживе. Він вижив, веслує на тренажері. Я так не повеслую, як він веслує. Хлопці — мотиватори для мене особисто, дуже класні спортсмени, ветерани. Вони показують на своєму прикладі, що здаватися не треба. Треба рухатися далі.

Читайте також: «Якщо військовий буде знати, що в його сім’ї все добре, то і в нього буде все добре» — офіцер Євген Дьордяй

«Головна мрія — перемога»

Руслана Кравченко: В одному інтерв’ю я читала, що ви хочете повернутися у своє звільнене село. Ця мрія, я думаю, точно нікуди не ділася. Що б ще ви хотіли зробити?

Артем Лукашук: Повернутися — так. Це моя головна ціль. Поставити прапор до моєї бабусі з дідусем. Дідусь перед смертю казав: «Поставте прапор України, тому що я помер українцем навіть в окупації». 

Найголовніша мрія — перемога, звісно. Щоб менше наших хлопців і дівчат гинуло, щоб наша Україна була вільна. Ми знаємо історію. Московія завжди хотіла окупувати нашу країну, підігнати під себе. Але вони не знають, що таке українці. Це сильні духом люди. Головне, щоб побільше реально українців у нас було. Тому що для багатьох війни вже немає, хоча ракети прилітають. Це дуже сумно. 

Об’єднуймося! Українці — це сильна нація. Якщо українці об’єднані, то перемогти ніхто нас не може. 

Читайте також: Завдання суспільства — повернути ветеранів у «полюс життя» — ветеранка

Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі