Обкладинка подкасту. У центрі праворуч крупним планом обличчя Костянтина Давиденка в коричнево-цегляній сорочці в смужку, він дивиться прямо, фон розмитий — міський дворик зі склом і зеленню. Обкладинка містить логотипи Громадського радіо, Об’єднання родичів політв’язнів Кремля та німецького уряду
40-річний Костянтин Давиденко п’яту частину свого життя провів у російській неволі. Нещодавно виповнився рік, як він повернувся додому. За цей рік він став засновником і очільником благодійного фонду «Цивільні в полоні», членом громадської ради при координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, а ще членом правління Об’єднання родичів політв’язнів Кремля. Громадське радіо розповідає його історію в рамках проєкту «Повернення».
Костянтин Давиденко народився на Донеччині. До полону працював оцінювачем. Каже — це доволі рідкісна професія. До війни в Україні було лише вісім тисяч оцінювачів. Люди цієї професії займаються оцінкою вартості матеріальних і нематеріальних активів — наприклад, нерухомості, прав оренди або інтелектуальної власності, а також збитків.
Костянтин Давиденко працював у Криму. Після окупації півострова оцінював, серед іншого, збитки від окупації, яких зазнали міжнародні банківські установи. Його робота росіянам не подобалась, адже вони наполягали, що на півострові все має відбуватися згідно з російським законодавством, тоді як українське та міжнародне законодавство має на це питання іншу думку. І саме документи, які, зокрема, видавав і Костя, підтверджували юридичну приналежність Криму до України.
«Вони знищували будь-які документи юридичної сили, не тільки оцінки, а й взагалі. Те, що стосувалося роботи адвокатів, нотаріусів, будь-яких інших фахівців, які продукували якісь юридичні документи юридичної сили, серед яких і оцінювачі. Адже, за їхньою версією, це територія Росії, а отже всі правочини мають здійснюватися відповідно до їхнього законодавства. В той час, як за правилами міжнародного й українського законодавства Крим де-юре належить Україні. Відповідно, правочини мають здійснюватися згідно з українським законодавством. І кожен такий здійснений правочин або кожен виданий документ підтверджував саме цю юридичну належність Криму Україні», — розповідає звільнений з полону Костянтин Давиденко.
Крім оцінки збитків банків, чоловік також знаходив на півострові потрібні замовникам документи, возив з окупованої території правоустановчі документи на нерухомість людям, які виїхали з окупації.
«Я допомагав цим людям здійснювати ці правочини та збирати ці документи для того, щоб вони могли зберегти законне право власності й законно його передати», — розповідає чоловік.
Багато роботи у нього було до 2017-2018 років. А потім кількість запитів знизилась.
Він регулярно їздив з Харкова до Криму. Всі його кримські колеги втратили атестацію Фонду державного майна України, бо не перереєструвалися на вільній території Криму, як того вимагала відповідна постанова.
«Фактично всі кримські оцінювачі прийняли російську окупацію й працювали як російські оцінювачі. Пройшли російську переатестацію», — розповів чоловік.
Сам він хоча й народився на Донеччині, та після того, як частину області захопили підконтрольні росіянам терористи «ДНР», не зміг туди повернутися. Каже: місцеві ДНРівці мали на його життя та погляди свої погляди.
«Не дуже там мене любили, бо всі прекрасно знали в Донецьку мою позицію щодо того, що таке “ДНР” і куди вони мають разом з ним піти», — розповів Костянтин Давиденко.
Костянтина Давиденка затримали у Сімферополі в лютому 2018 року за нібито шпигунство. З того часу фактично почався період полону.
Чоловік пригадує: під час затримання слідчий сказав йому, що у нього є план — ловити двох шпигунів на рік. А з огляду на роботу Костянтина, він, на думку окупантів, ідеально підходив під критерії «шпигуна».
«Слідчий прямо мені сказав, що його не цікавлять його комерційні оборудки. Мовляв, це не його сфера діяльності. “У мене є план ловити двох шпигунів на рік. От ти підходиш ідеально. Ти живеш в Україні, у твоїх соцмережах всюди прослідковується проукраїнська позиція, ти працюєш з документами, які належать до сфери юридичних правочинів, тобто до нашої сфери компетенцій, і все супер, ти підходиш за всіма критеріями як шпигун”», — процитував звільнений з полону слова російського слідчого.
Далі були різні СІЗО в Москві, в Криму, в Краснодарі, колонії в різних місцях, і великий семирічний термін, який чоловік відбув повністю. За версією російських спецслужб, Давиденко «цілеспрямовано» збирав і передавав українським спецслужбам інформацію «про діяльність частин і з’єднань Федеральної служби військ національної гвардії Російської Федерації». Крім того, затриманий нібито збирав дані про співробітників ФСБ.
Після затримання він чекав на обмін два роки. А потім зрозумів, що ситуація з ними зайшла в глухий кут. Костянтин нагадав, що востаннє перед повномасштабною війною велику групу цивільних вдалося повернути у 2020 році. Він також мав повернутися додому під час цього обміну, але в якийсь момент росіяни передумали видавати його та ще кількох політв’язнів та залишили їх у СІЗО. А далі обміни цивільних зупинилися й відновилися вже в період повномасштабної війни.
Поки чоловік перебував в ув’язненні, його друзі боролися за його звільнення. Зокрема, він отримав статус полоненого від профільної комісії відразу після її створення.
В Україну він повернувся в рамках обміну полоненими 24 серпня 2025 року. Тоді загалом звільнили вісьмох цивільних, зокрема — ексмера Херсона Володимира Миколаєнка та журналіста агенції УНІАН Дмитра Хилюка.
Костянтина Давиденка доправили в колонію для звичайних кримінальників у 2020 році. До повномасштабної війни його відвідував український консул. Тому він мав доступ до інформації з України та зв’язку з родиною.
Чоловік пригадує: мав повагу серед кримінальників, бо не ламався та не співпрацював з тюремною адміністрацією, хоча це й призводило до певних негараздів. Тому вони забезпечували його зв’язком та інтернетом. Це дозволило Костянтину дізнаватися про події в Україні та бути на зв’язку з рідними та друзями.
«Мене тримали у звичайній колонії. І завдяки російській корупції, деякі, скажімо так, привілейовані кримінальники мали там доступ до зв’язку, до телефонів, до інтернету. І оскільки за ті роки я вже був серед них на певному, скажімо так, рівні поваги, адже вони бачили, що я не ламаюся, що я не співпрацюю з адміністрацією, що я не корюся тим порядкам, які мені нав’язують, хоч це і важко, і хоч це призводило до певних негараздів. Завдяки цьому, я через них мав доступ і до новин в інтернеті, і періодично міг користуватися зв’язком з родиною, зв’язком зі своїми друзями тут, в Києві. І не тільки в Києві, а й за кордоном. Більш-менш я був обізнаний, як воно і що відбувається. Але, звісно, всіх подробиць не знав», — поділився спогадами колишній політв’язень.
Зокрема, він не знав про те, як в Україні зустрічають звільнених з полону. Для нього було подивом дізнатися, скільки людей за це переживають.
«Коли ще нас на кордоні прапорами зустрічали, а вздовж цієї дороги до Чернігова стояли люди з прапорами. Коли до нас приходили волонтери в лікарню, коли дізнався, скільки організацій громадянського суспільства займаються цією проблемою, скільки зараз волонтерів, які ладні допомагати людям. І наскільки взагалі ця тема визнана суспільством, хоча й не до кінця визнана державою. Це для мене був сюрприз, той обсяг громадянської активності, той обсяг змін, які відбулися взагалі у свідомості українців. Набагато більше стало українського контенту, мови, літератури. Я зараз говорю не просто про якісь книжки, а саме про якісну літературу, зокрема — художню. Коли я потрапляв у полон, ще не було такого розвитку української літератури, саме української, українською мовою, з українськими сенсами. Ви не бачили цього, бо це все відбувалося на ваших очах поступово, а для мене це було контрастом. Коли ти заходиш в книгарню, а там немає книжок російською, там тільки книжки українською. Коли ти відкриваєш YouTube, а там немає «Басти», а замість них українські виконавці. Це також мене вразило. Цей розквіт українства. Хоча до цього країні довелося пережити такі страшні потрясіння, таку страшну війну. Але зрештою ми усвідомили, що ми є нацією, що ми є українцями», — каже Костянтин Давиденко.
Після відбування терміну Костянтина ще тримали в центрі, де утримують нелегальних мігрантів. Росіяни часто скеровують туди українців після закінчення терміну відбування покарання, адже в них немає документів, через що вони не можуть легально виїхати з РФ.
Він розповідає: людей там тримають роками. Дехто після звільнення з в’язниці перебуває в таких центрах понад два роки.
Юридично росіяни самі виносять постанову про те, що українці мають бути депортовані.
«Але депортувати нас їм не дуже хочеться, тому що для чого? Якщо людина в полоні, то хай вона сидить в полоні й далі. Для них ми — це полонені, ми — це актив. Вони беруть нас в полон не тому, що ми якісь поганці чи ми якісь вороги, які становлять загрозу. Цивільні загрози для них не становлять. Те, що вони беруть цивільних у полон, це лише для того, аби, по-перше, тиснути на інше цивільне населення, і України, і своє власне. Тобто просто залякувати цією демонстрацією того, що ми можемо з вами зробити. Це примус до лояльності, це примус до співпраці. Козир у торгах на перемовинах. “Зніміть з нас санкції, а ми вам віддамо 100 людей”. І це тиск на українську владу для того, щоб роз’єднувати українське суспільство за ще одним питанням, створювати ще один елемент соціальної напруги. Тобто це просто ще один інструмент цієї війни», — так Костянтин Давиденко пояснює тримання українців у міграційних центрах замість того, щоб депортувати їх.
Він каже: у Росії ніхто не переймається тим, що в цих центрах перебувають українці без документів. > «Переймається лише ФСБ тим, щоб ми не втекли», — каже колишній політв’язень.
Таке тримання росіяни пояснюють тим, що йде війна й немає пункту пропуску, на який би вони могли їх доставити й відпустити. Водночас Чоловік каже: це відмовка. Він пригадав, що вже були випадки депортації українців через треті країни, зокрема через Грузію. Також низка країн зверталися до Росії й повідомляли, що готові прийняти в себе українців для подальшого переправлення їх в Україну. Проте Росія на ці звернення не реагувала. Він також нагадав, що РФ депортує зі своєї території іноземців з країн, з якими в неї нема спільного кордону, через треті країни.
Читайте також: «Гідність можна зберегти навіть у нелюдських умовах», — Юрій Шаповалов про полон і життя після звільнення
Зрештою зараз ці центри вже переповнені, тому частину людей вони все ж звідти випускають. Переважно виходять ті, хто сидить найдовше й до кого є найменше претензій щодо лояльності, або ж у них є бодай якесь майно в Росії. Проте Україна не має жодного державного органу, який би займався питаннями реінтеграції таких людей. І саме тому Костянтин активно виступає за створення агентства з питань незаконно ув’язнених цивільних. Його мета — підтримувати як родичів таких людей, так і безпосередньо колишніх цивільних полонених.
Як людина з бізнесу, він навіть розуміє, що потрібно для цього зробити.
Чоловік пояснює: ефективна робота будь-якої структури починається з наявності плану й відповідальних за його виконання. Зараз у державі немає ані плану, ані відповідальних. Відповідно, немає й ефективності, бо її нема на чому будувати.
«Зараз у нас хаос. У нас є якісь окремі точкові елементи управління, у нас є десь реабілітація, у нас є десь компенсація, у нас є десь комісія, у нас є десь щось. І все запхано по різних кутках. І ніхто цілісно ні за що не відповідає, не координує і не обмінюється інформацією. А потрібно саме це», — наголошує колишній цивільний полонений.
Співведучий подкасту Ігор Котелянець зауважив: держава навіть не має єдиного списку цивільних, які перебувають у незаконному ув’язненні, Не має тримача цієї інформації, а також не має тих, хто її збирає. А Костянтин Давиденко додав, що також держава не має списку громадських організацій, які допомагають колишнім цивільним полоненим та їхнім родичам.
Окремо є проблема через те, що комісія, яка встановлює факт незаконного ув’язнення, довго розглядає відповідні документи. Зрештою, у 2025 році 80% звільнених цивільних полонених отримали від комісії відмову. Тобто держава не визнає їх як полонених.
Читайте також: Дратують навіть дотики власного сина: місіонер Азат Азатян про наслідки російського полону
Костянтин Давиденко повернувся в Україну разом з журналістом агенції УНІАН Дмитром Хилюком. Дмитро зробив інтерв’ю з Костянтином відразу після обміну, коли вони разом лежали в одній палаті у лікарні, куди звільнених доставляють для огляду. Зрештою, обидва адвокатують тему цивільних полонених. Та й узагалі: багато звільнених з полону цивільних стають активістами, виходять на мітинги на підтримку тих, кого ще не звільнили. Костянтин пояснює це синдромом того, хто вижив.
«Це, знаєте, синдром того, хто вижив. Це провина перед тими, хто ще там залишився, відчуття провини, що тебе звільнили, а їх — ні. Ви сиділи разом, ви разом долали всі ці роки, Ви разом через все це проходили, ви один одного підтримували. І ти прекрасно знаєш, хто там сидить. Це вже стає тобі близька людина. Ти знаєш, що вона проходить. Ти знаєш, хто чекає її вдома. Ти знаєш, як ця людина хоче на свободу. Так само, як хотів цього ти. Але ти на свободі, а вона — ні.Ба більше, коли тебе забирають [на обмін], і це підтверджують інші звільнені цивільні, завжди всі кажуть одне і те саме. І в мене таке саме було, що співкамерники просили: “розкажи про нас, розкажи наші історії, розкажи, хто ми, розкажи, як ми тут виживаємо, борись за наше звільнення, спробуй зробити хоч щось”. Вони прекрасно розуміють, що це не в наших силах, але просять зробити хоч щось», — розповів чоловік.
На його думку, поєднання цих усіх факторів спричиняє потяг до дій.
Читайте також: «Поки не отримаю справедливості, серце на місце не стане», — колишня політув’язнена Леніє Умерова
Дружина й син Костянтина виїхали за кордон. Після звільнення чоловіка з полону їхні стосунки не відновились.
«Це більше вже наші, скажімо так, особисті проблеми між нами двома. Це не стосується держави чи реабілітаційних процесів. Тут складність саме відносин людей, складність того, що От не дочекалася мене людина 7,5 років. Я не можу за це її винити. Це її рішення. Можливо, воно з її погляду виправдане. Я тут не суддя», — каже він.
В Одесі й на Київщині живуть родичі Костянтина. Утім, він не відчуває себе самотнім завдяки великій кількості нових друзів, активістів та громадських діячів, які допомагають не відчувати себе одиноким.
Зараз громадська діяльність забирає в Костянтина дуже багато часу. Так багато, що на комерційну діяльність його не лишається. Тому він не поспішає повертатися до професії оцінювача. Каже: зараз від нього як від громадського активіста буде більше користі. Хоча Фонд держмайна поновив його в реєстрі оцінювачів. А це означає, що до професії він таки згодом повернеться.
Читайте також: «Я не могла написати своє прізвище», — історія звільненої з полону Світлани Головань
Після звільнення з полону багато людей можуть не повернутися в соціум, адже у кожного досвід полону різний. Крім того, після повернення на людину можуть чекати багато негараздів. Наприклад, розлучення, коли хтось когось не дочекався, або ж психологічні й фізичні травми, отримані в полоні, які не дають їй жити. Зрештою це може призвести навіть до самогубства. Утім, про такі незручні історії в суспільстві стараються не говорити.
Костянтин Давиденко підтверджує: така проблема є, коли люди вчиняють самогубство, закриваються в собі, не повертаються в соціум та до активного життя з низки причин (хвороби, ментальні проблеми, пережитий травматичний досвід). Він пояснює це так:
«Найстрашніше в полоні — це не побиття, не тортури, бо ті зуби можна вставити. Синці посходять, а кості позростаються так чи інакше. Найскладніше те, що не можна позбутися того часу, який ти провів там, у полоні. Адже система, яка там тебе тримає, налаштована саме на руйнацію тебе як соціальної одиниці, руйнацію людини як людини. Це не побічний ефект, не якась помилка, і це не тому, що людина слабка. Це тому, що так влаштована ця система».
Чоловік констатував: це пішло у них ще з радянських часів: НКВС переріс у КДБ, який потім переріс у ФСБ.
«Їхнього досвіду, на наш превеликий жаль, настільки багато, що ламати людей для них — це наука, яку вони вивчають у своїх профільних навчальних закладах і яку вони постійно модернізують згідно з новими технологічними процесами, і яку вони постійно застосовують. І тому, відповідно, подолати наслідки цього всього вкрай важко. Тому винити людей, які не справилися… Не можна казати, що людина заслабка. Треба відзначати людей, тих, які хоч щось у собі зберегли людське, і які змогли повернутися. І саме тому держава має в цей процес включатися. Адже тільки зусиль громадськості, для того, аби подолати системний вплив такої величезної машини, як ФСБ, на жаль, замало», — наголосив він.
Проєкт впроваджується за підтримки Федерального уряду Німеччини