Свобода вимушеного слова. Журналісти в Криму адаптуються до неукраїнських реалій

Одна з наших співбесідниць навідріз відмовилася коментувати, як їй працюється в Криму. Бо боїться фізичної розправи чи звинувачень у шпіонажі. Роботу журналістів на півострові вона порівняла із життям у концтаборі. Мовляв, жоден із в’язнів ніколи не скаже правди — або збреше, або змовчить.

Відмовився говорити під запис і ще один наш колега — севастопольський журналіст Володимир. Однак, поза диктофоном розповів: ситуація зі свободою слова в Криму важка, проте, гучних «цензурних» скандалів немає. Бо ті, хто лишився у Криму, самі себе цензурують краще, ніж влада.

Проте, правозахисник Дмитро Макаров переконує: самоцензура не зброя проти репресивної владної машини. Навпаки радить об’єднуватися у профспілки і відстоювати свої права гуртом.

Нині журналісти в Криму почуваються незахищеними і вразливими, каже правозахисник. Адже після низки нападів, кількох випадків тиску і перешкоджань, жодного рішення суду на користь місцевих медіа й досі немає.

«Не демонстрируют власти Крыма никакого желания эти эпизоды расследовать. И понятно, что это сказывается напрямую на профессиональной деятельности журналистов», — каже правозахисник.

Єдиний український телеканал, який зміг отримати офіційний дозвіл російського МЗС на роботу на окупованому півострові — Інтер. Його знімальну групу вже двічі затримували силовики, розповідає собкор телеканалу Юлія Крючкова:

«Первый раз повод был весьма странный, якобы им поступил звонок от анонимного лица, что у нас могут быть какие-то запрещенные предметы… нас задержали, посмотрели автомобиль, препроводили в участок, где в течение нескольких часов выясняли наши личности…».

За останній рік у роботі знімальної групи змінилося буквально все — тепер канал поза офіційним інформаційним процесом. Інтер не запрошують на прес-конференції і події, коментарі дають неохоче. Дозволів на роз’яснення і зйомки інколи доводиться чекати тижнями.

«…Изменилось все на самом деле. Изменились темы, изменились подачи. Дело в том, что многие темы, которые раньше мы могли делать, это проблемные сюжеты, сейчас они стали недоступны, мы не можем получить данные. В принципе невозможно работать так, как мы работали в Украине…», — розповіла Юлія Крючкова.

Проте, найгірше, ділиться Юлія, це працювати без жодної підстраховки з боку колег. Більшість проукраїнських журналістів виїхали на материк. Решта працюють неофіційно і в майже шпигунських умовах, постійно змінюючи паролі на гаджетах і приховуючи імена.

Цією весною Кримом прокотилася хвиля обшуків і добровільно-примусових бесід із найбільш активними проукраїнськими журналістами. Дехто попав у «чорні списки» ФСБ, як свідок, а дехто — вже як фігурант кримінальної справи. Журналістка Ірина вирішила не чекати неприємних гостей — і після року роботи в окупації все ж виїхала на материк:

«Пришел момент, корда я поняла, что журналистом работать больше невозможно — когда уже начинались какие-то съемки из-под полы, под забором, где-то в кустах, приходилось прятаться… Было несколько громких достаточно обысков, были допросы журналистов, поэтому, естественно, были опасения, что рано или поздно меня могут тоже вызвать на допрос…».

Скільки «незручних» журналістів залишило дім і роботу в Криму, не беруться порахувати в жодній правозахисній організації. Проте, Ірина переконує: з її редакції на півострові не лишилося нікого:

«В Крыму, наверное, невозможно уже работать журналистом человеку, у которого проукраинские убеждения. Поэтому в случае возвращения в Крым, можно только сидеть дома, печь пироги и, наверное, уходить в декрет…».

Юристи «Кримської польової місії» наводять такі промовисті цифри: станом на липень вони зафіксували двадцять п’ять фактів тиску силовиків на журналістів, тринадцять разів «незручній» пресі забороняли відвідувати і висвітлювати офіційні заходи. Місцеві чиновники і законодавці ухвалили чотири документи, що обмежують свободу слова. Серед них поправки до кримінального кодексу, що визначили поняття «екстремізму» настільки розмито, що до нього можна підв’язати будь-яке критичне до влади висловлювання. Минулого ж року ввели кримінальну відповідальність за заклики до сепаратизму, розповідає російський правозахисник Дмитро Макаров:

«По сути, любое утверждение о том, что Крым является частью украинской территории — срок до четырех лет. А с использованием СМИ до пяти лет. Да, и мы знаем, что уже есть уголовные дела в Крыму по этим статьям в отношении журналистов, в том числе пишущих о Крыме…».

Більшість колишніх українських журналістів в Криму від своїх зв’язків з Україною відхрестилися блискавично. Двадцять три роки роботи в українських редакціях у державних ЗМІ швидко охрестили ігом. Його закінчення оспівували в ефірах, на сторінках своїх видань і в соцмережах.

Проте, разом з ігом дуже швидко закінчилася і зарплатня. Новоспечені російські телевізійники колишньої держтелерадіокомпанії півроку не отримували грошей. Не знайшли бюджету і для друкованого рупору колишньої міськради. А все тому, що політики, яких на хвилі перевороту викинуло на верхню сходинку місцевої влади, не могли поділити сфери впливу. А отже, і бюджет на ЗМІ, які мали їх підтримувати. Згодом ситуація вирівнялася. А місцева преса поступово перейшла до нових господарів. Ці політичні групи дотепер відкрито конкурують, залучаючи підконтрольні або лояльні ним ЗМІ, розповідає севастопольський політолог Андрій Васильєв:

«Основные бизнес-интересы, основные политические, финансовые и так далее интересы, они сконцентрированы в одной партии, и в этой партии существует множество лоббистских групп. В Севастополе их тоже не две, их как минимум три крупных группы…».

Саме через битву цих кланів могла загинути севастопольська журналістка Ірина Остащенко, припускають її колеги. Раніше джерело «Громадського радіо» у Севастополі повідомило: жінку могли отруїти через критичні матеріали про так званого «народного мера» Олексія Чалого. Її видання «Інформер» лояльне до медіа-опонента Чалого міського голови Сергія Меняйла.

Проте, ця історія мало вплинула на роботу решти місцевих ЗМІ. Наші співбесідники у інших проросійських інтернет-виданнях Севастополя не приховують того, що пишаються своїми матеріалами попри відсутність балансу і емоційність, що межує з маніпуляцією. Пояснюють це тим, що нібито роблять корисну для Росії справу — не інформують, а коригують громадську думку під потреби держави. Ось лише кілька прикладів свіжих заголовків: «План Барака Обами з встановлення контролю над Урядом Севастополя з тріском провалився!», «США вимагає від України дати геям бразди правління», «Бойовики ІДІЛ збривають бороди і тікають з Сирії під виглядом жінок».

Ще більше ідеологічного соусу у матеріали місцевих ЗМІ додали російські журналісти, які заповнили вакансії, що вивільнилися після відтоку українських кадрів. Та й загальна кількість засобів масової інформації скоротилася на вісімдесят вісім відсотків, порахували у «Кримській польовій місії». Серед основних причин правозахисники називають тиск на вільні медіа, відмову у перереєстрації і перерозподіл медіа-ринку між політичними кланами.

Марина Орлова з Севастополя, програма «Права людини» для «Громадського радіо»