Лопатка вівці і магічний камінь: український езотеризм у ранньомодерну добу
Як за допомогою лопатки вівці передбачали майбутнє, а магічним каменем змінювали погоду, розповідає дослідник Віталій Щепанський
У студії Громадського радіо кандидат філософських наук, викладач кафедри релігієзнавства і теології, науковий співробітник Національного університету «Острозька академія» Віталій Щепанський.
Василь Шандро: Ви написали книгу «Кістка шамана. Нарис з історії ранньомодерного слов’янського езотеризму», про що вона?
Віталій Щепанський: Це тематика, пов’язана з певного роду знаннями, які набували поширення в епоху Ренесансу і раннього модерну — езотерикою. Ця моя книга присвячена одній з таких практик, яка бере початок ще з шаманських технік — скапулімантії. Це один з різновидів передбачення майбутнього, за допомогою баранячої лопатки. Мені вдалося віднайти текст, написаний у 16 столітті, де описується практика скапулімантії.
Також я проводив паралелі, де ще зустрічалася така практика. Мені вдалось знайти декілька арабських текстів, латинський, бурятський. Взагалі, ця практика була присутня абсолютно у всіх народів, які мали дотичність до кочівництва або були пов’язані з випасанням овець.
Василь Шандро: Як це відбувалося? Як передбачалось майбутнє завдяки овечій лопатці?
Віталій Щепанський: Потрібно було принести ритуальну жертву. Потім детально описується як обробити цю лопатку, зняти м’ясо, щоб залишилась сама кістка. Її треба запікати на вугіллі — у процесі обробки на вогні з’являються тріщини, плями, за допомогою яких і визначається майбутнє. Якщо, наприклад, у верхньому правому кутку з’явилась синя пляма — у вас все буде добре, якщо тріщина внизу — все погано. Кожен текст містить відмінності, залежно від культурного ареалу, але, в принципі, вони дуже схожі.
Василь Шандро: Що у середньовічні часи загалом досліджувалось у цій науці про невідоме? Християнство все ж зробило свій відбиток на культурі, і не толерувало такі речі. Хто займався дослідженням таких магічних практик?
Віталій Щепанський: І зараз, у сучасній науці, ця тема залишається не досить вивченою. Здебільшого інформацію про те, що стосувалось магічного записують в історію науки. Зокрема алхімія, яка вважається витоком сучасної хімії. Так само астрологія і астрономія. Хоча тоді це був спільний комплекс знань.
На нашій території не виникало таких серйозних осередків, які розвивали подібні знання. Швидше, одиниці вчених, які отримували освіту за кордоном, мали відношення до західноєвропейської культури, і приносили ці знання сюди.
Василь Шандро: В яких ще напрямках працювали тогочасні люди, які займались подібними практиками?
Віталій Щепанський: Напевно, найбільш цікавий напрямок, найбільше текстів 16-17 століття збереглося про астрологію. Всім відомий наш земляк Юрій Дрогобич, який складав прогнози на майбутнє для Папи Римського. Це було, в принципі, дозволено і певною мірою толерувалося і православною церквою. Для багатьох астрологія була виправдана текстом Біблії — про трьох царів, які йшли за зіркою до Ісуса.
Василь Шандро: Магічна практика, відьомство, шаманство — чи можна їх об’єднати в одну тему езотеризму, чи це різні речі?
Віталій Щепанський: Є позиція, що магія Відродження і раннього модерну починає ділитись на високу — алхімію, астрологію, природну магію, і низьку — це та, яка побутувала з відьмами, шаманами, чаклунами, які могли сказати «засуши жабу, підкинь її комусь, і у тебе все буде добре». Таких знань багато записано у лікарських порадниках.
Василь Шандро: Чи були речі, які вас особливо здивували своєю оригінальністю?
Віталій Щепанський: О, так. Недавно мені потрапив до рук один текст. Здивування пов’язане з метеорологічною магією — була така невеличка записка для кінного подорожнього, який міг за допомогою магічного каменю змінювати погоду. Це був конкремент — камінь, який утворюється у внутрішніх органах тварин чи людей. Його треба було зберігати у міхуру, який наповнюється кров’ю. Занурити у воду, щоб пішов дощ, або розкручувати на вітрі, щоб викликати ураган.
У досліджені я проводив паралелі — ця практика відома і серед тюркських народів. Цей камінь і досі, можливо, не у міському, а більше сільському середовищі, популярний. Називається джада або яда, використовується навіть і сьогодні.