«Громадське радіо»
Культуролог Вадим Скуратівський розповідає про те, як потрібно «декомунізувати» радянську літературу.
Вадим Скуратівський: Річ у тім, що під час сталінізму дісталося всім: і росіянам, і українцям. Але росіяни якось спромоглися залишити маленький і, може, не дуже впливовий, але все ж таки опозиційний фрагмент. «В окопах Сталинграда» и «Василий Теркин» — опозиційні витвори відносно до офіційної ідеології. У нас було набагато складніше. У нас — цензура, ідеологія, відповідні інститути лютих наглядачів за цією ідеологією.
Нищили нібито все. Але з іншого боку, Тичина спочатку написав: «Я отримав нагороду! Слава Сталіну й народу!». Через деякий час він пише геніальний витвір під назвою «Похорон друга»:
Вже сумний вечір колір свій міняв
З багряного на сизо-фіалковий.
Я синій сніг од хати одкидав
І зупинився… Синій, оркестровий
Долинув плач до мене.
Це одна з найбільш траурних речей у світовій поезії. Немає там панівної ідеології. Там є сум, не просто сум, а траур, світовий траур за людським життям, яке закінчилося. Отже, це має залишитися.
Сердешний Рильський! Його син мені розповідав: «Перше, що я пам’ятаю, в 31-му році мама принесла мене в Лук’янівську тюрму. Я пам’ятаю: перше, що я бачу, — свого тата в якомусь приміщенні».
Рильський був заарештований у 31-му. Він звідти вийшов, але і надалі перебував під «патронатом» потаємної поліції, під чекістською сокирою. Ну, і написав, рятуючись від цієї сокири: «Піснею про Сталіна починаймо день».
Але вслід за тим в 1940 році привезли його у Львів, щоб показати, як Західна Україна торжествує внаслідок свого приєднання до Наддніпрянської України. І він пише вночі листа про своє львівське безсоння, щось не те відчуває, але пише тільки про безсоння і закінчує це словами: «Будь ти проклята, чорна львівська каво, що хтивий не допив тебе Бальзак». Отже, він зрозумів, що це таке.
А поряд — поет Шеремет, який простодушно написав наприкінці 40-го року: «Після перебування у Львові я рік прожив, багатий дивний рік». Ну, нічого чоловік не зрозумів. Але бачите: прийнято лаяти Шеремета з усіх сторін, але десь в 1941 році він відступав. Обріс бородою, в цивільному. Як він вцілів — невідомо. Він написав кілька віршів про це, які назавжди мають залишитися в антології української поезії. Це стосується всіх авторів.
Стосовно шістдесятників. Вони починали з культу Леніна. 1959-1960 рік. Я пам’ятаю цей культ Леніна у Івана Федоровича Драча. Але для нього Ленін був псевдонімом якогось альтернативного світу. Вже десь через семестр-другий він написав:
Куди йдемо? Яка нас хвиля
Жене на кам’яні вітри? Якого виґвалтуєм звіра,
Щоб з ним загинуть допори?
Отже, він бачив в якій бік іде світ. Це ми маємо залишити. Так само, як і ту поезію навколо Леніна. Ленін — дуже складна постать. Справді хотів перемінити саму фактуру світової історії. Перед смертю він втратив розум, тому що побачив, що все це закінчується катастрофою.
Так само, як Маяковський його оспівав і вслід за тим побачив, що це закінчується катастрофою. Отже, ми маємо провести нормальну селекцію.
Але просто так витирати ноги об Рильського… Ідуть студенти 1963 року: «А мы залезли в огород к Рыльскому. Він питає, що ми тут робимо, а ми його як послали». А я кажу: «Для чого ви чіпаєте старого поета?». Вони відповіли: «Понимаете, эта советчина..». Перепрошую, там різне було.
Колгоспний епос Михайла Опанасовича Стельмаха треба вивчати, як літературу, яка не відклалася від тоталітаризму. Але на початку 70-х він пише перший варіант «Чотири броди» про те, як пухнуть в 32-му колгоспники. Голова колгоспу не витримує і віддає їм останнє сім’я. Вслід за тим його десь зустрічає районний міліціонер і каже: «Тікай, за тобою їдуть». Він тікає і в якомусь іншому селі переховується у бабусі. Під сволоком він знаходить збірку старовинних українських народних дум, де йдеться про втечу братів із Азова. Бачите, що робилося з тим самим автором.
Один бік, тоталітарний, нехай вивчають фахівці, нехай вони пишуть монографії, статті. Хай студенти-філологи навчаються того, що з літературою може трапитися щось недобре. Другий бік має залишитися для нашого майбутнього.
Дмитро Васильович Павличко колись вигнав мене за ідеологію з журналу «Всесвіт». Але ж це поет високого класу! Зрозуміло, що колись він славив ту ж організацію. Але з іншого боку, я завжди відчував, що він хоче якоїсь альтернативи.
Колись зустрічаю його в коридорі «Всесвіту», а він питає, що нового в цьому світі. Я кажу, що тільки-но на вашій улюбленій Кубі поновили інститут генералів. Він сказав, що далі майора, коменданта не було, і додав, що з кожним роком в цьому світі все менше і менше свободи. Це розмова початку 70-х років.
Я вже не кажу про якісь абсолютно доброякісні явища української літератури тієї доби. Бібліотека українського перекладу від Куліша і Старицького до великих наших сучасників Григорія Порфировича Кочура, Миколи Олексійовича Лукаша, їхнього учня Михайла Москаленка та інших має залишитися в повному складі, тому що це були люди, які переклали всі західні літератури і частково східні аж до давньоєгипетської. І переклали так, як ніхто не перекладав ці літератури в світі.
У мене лежить і оригінал «Мадам Боварі» Флобера, і переклад Миколи Олексійовича Лукаша. Геній перекладав все це! Що ж ми будемо чіплятися до Миколи Лукаша. Треба його повністю видати.
Ось так з одного боку і з іншого боку. Це стосується не тільки літератури, а й деяких функціонерів. Треба порівнювати Петра Юхимовича Шелеста і генерала Федорчука. Шелест намагався щось зробити. Нічого не залишалося від українства там, де проходив цей генерал Федорчук. Добродій Щербицький не дуже відставав від свого «колєгі», а щось від Шелеста має залишитися. Це стосується всієї радянської спадщини. Має бути селективне ставлення до всього цього. Людина — це особливе явище. Вона, як казали філософи у 19 столітті, незводима до кінця.
Я пам’ятаю розмову біля кабінету Щербицького. Заарештували дисидента Василя Лісового, блискучого філософа, літератора, дали 12 років в’язниці. Вслід за тим викликають його університетського товариша.
За дверима кабінету Щербицького: «Ну, Саша, как вы относитесь к вашему однокурснику?». Олександр Іванович Погорілий, спеціаліст з німецької класичної і екзестенційної філософії, навіть не набираючи особливо повітря в легені, сказав: «Гарний хлопець». Його одразу з ЦК не вигнали. Його спокійно десантували. Тому що Щербицький зрозумів, що буде, якщо Москва дізнається про такі настрої в ЦК.
Треба пам’ятати і Василя Лісового, і Олександра Погорілого.
Ось так ми маємо ставитися до нашого минулого. Але є якась реальність вулиць, площ, урбаністичного екстер’єру. Є і інтер’єри великих інституцій — інститутів, університетів. Якщо хтось із цих ректорів зробив щось добре, то нехай висять їхні портрети.
Я заходжу в гуманітарний інститут Київського університету на бульварі Шевченка і бачу портрети моїх викладачів 60-70 років. Серед них були дуже хороші фахівці, які поклали своє життя на виховання нового покоління, були і люди (не те, щоб зовсім ангажовані режимом), які впівголоса говорили: «Не приймаймо цього».
Я пам’ятаю, як наприкінці 50-х один викладач зустрів комсомольську діячку і каже: «Ніно, не перетворюйтесь на комсомольського активіста, сядьте за книжки, прочитайте, подумайте». Завдяки їм Україна з другої половини 80-х — на початку 90-х перейшла в нову якість.
Про подальшу історію можна говорити різне, але ж вона перейшла без жодної краплі крові. А тут могло статися те, що трапилося і в Прибалтиці, і в Закавказзі, і в Середній Азії. Це завдяки тому, що люди залишалися людьми в нелюдській системі.
Першу частину розмови про декомунізацію читайте за посиланням.