«І північний буде край також пам’ятати довго рицарство його, бо їм дався знати!» Вірш на вшанування Сагайдачного читає Компаніченко

Це вірш тринадцятий зі збірки Віршів на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного. Передмову до збірки слухайте ТУТ.

Третійнадцять

Кто би хтів достатечне справи описати
Петра Конашевича і на світ подати,
Мусив би у кгрецького поети Гомера
Зичить розуму, альбо тиж у Димостена,
Которії валечних своїх кгреков дії
Виписали достатнє, яко по лінії.
Леч нам трудно з оними в розумі зровняти,
Кгди-сьми таких в науках праць не хтіли мати.
Єднак, хоть простії ритмом, предся не замовчим,
Дільності того мужа вкротцє вам приточим.
А первей о його вам скажем уроженню,
По том в літєх молодих о його цвіченню.
Уродився он в краях подгорських премиських.
Виховай в вірі церкви всходней з літ дитинських.

Шов по том до Острога, для наук уцтивих,
Которії там квітли за благочестивих
Княжат, которії ся в науках кохали,
На школи маєтностей много фундували,
Аби ся млодь в науках уцтивих цвічила,
Церкві і тиж ойчизні пожитечна била.
Дай, боже, би тая там фундація трвала,
Жеби одтоль хвала божія помножала.
Там теди Конашевич час немалий живши
І наук в письмі нашом словенськом навикши,
По том, видячи ся бить способним до мензства,
Шол до запорозького славного рицерства,
Межи которим през час немалий жиючи
І рицерських дільностей там доказуючи.
Гетьманом по том собі войсько го обрало,
Із ним менжне татаров і турков бивало.
За свойого гетьманства взяв в Турцєх місто Кафу,
Аж і сам цесар турський бив в великом страху,
Бо му чотирнадцять тисяч там люду збив,
Катарги єдині палив, другії потопив,
Много тогди з неволі християн свободив,
За що го бог з воїнством його благословив,

Бо за найбольшую нех собі нагороду
Почитаєт рицер, кгди кого на свободу
Визволить, за що гріхов собі одпущеннє
Одержить, а по смерті в небі вміщеннє.
Дознавал не поєднокроть турчин-поганин
Його мензства і прудковоєнний татарин.

Повість і Мультянськая земля, і волошин,
Як їх тот гетьман з своїм рицерством полошив.
Досвідчив і інфлянтчик того войська сили,
Кгди їх тії рицері, як траву, косили.
Пувночнії тиж краї будуть пам’ятати
Довго його мужество, бо ся їм дав знати,
Великого звитязства там доказуючи,
Міста і городи їх моднії псуючи.
І завше он дільностю своєю в то трафляв,
Як би без шкоди своїх неприятелюв достав.
А кгди якого міста в християнстві достав,
Теди церкви в покою оставляти казав.
Смотріте, як то гетьман бив благочестивий:
По звитязстві пам’ятав на стан свой уцтивий,
Що му не належало, того ся не тикав,
Замойського, гетьмана, то он наслідував,
Которий теж рицерству в Мултяніх заказав,
Жеби жаден з них церквам кривди не виряжав.
Не рихло другий такий повстанет Замойський,
Щоби умів рядити так пюром і войськи.
Дознали-сьми по смерті його дость одміни,
Воєн домових і тиж постронних без міри.

Од толь уважайми, як много на гетьманах
Добрих належить панству і на мудрих панах.
Леч я до свойого ся гетьмана вертаю,
Петра Конашевича, і в нем залецаю
При мензстві віру його, в которой статечне
Трвав, заставляючи ся за ню досить сердечне,
І завше з своїм войськом кроля-пана просив,
Аби віру нашу святую успокоїв,
Офіруючи ся му тим хентній служити,
Кгди би рачив релію нашу успокоїти,
Для которої междуособная война
Діється межи людьми в панстві кроля-пана,
Кгди ж за віру готов єст правий християнин
Умирати, а не дасть ся привести до новин.

Євтихій Самуйлович

Джерело: litopys.org.ua

Адаптований переклад:

Тринадцятий

Хто хотів би найповніш діло описати
Конашевича Петра й світові подати,
В грецького поета той мусів би Гомера
Зичить розуму або ще у Демостена.
Мужніх воїнів вони подвиги з’явити
Знали як, ті ж у віках залишились жити.
З ними розумом себе нам не порівняти,
Ми в науці праць таких не бажали мати.
Та хоч ритм у нас простий, музу все ж прикличем,
Славу мужа і його діло возвеличим.
Про народження Петра варто розказати,
Як дорогу до наук став він прокладати.
У Перемишльських краях виріс, у Підгір’ї,
В церкви східної його виховали вірі.
Він пішов до Острога для наук поштивих,
Що там квітли, як ніде, за благочестивих
Тих князів, которі там мудрість покохали
І майно, і кошт на ті школи віддавали.
Щоби юні до наук схильності набрали
І для рідної землі корисні ставали,
Хай фундація б ота, Боже, в нас не зникла,
Славу нашу підняла б, як чинити звикла!
Конашевич в Острозі досить літ поживши
І науки у письмі в нашому заживши,
Здібність у душі відкрив сильну до звитяжства,
В Запорозьке він пішов славнеє рицарство.
І отам немало теж поміж них живучи,
Діла рицарського скрізь пильно стережучи,
Досягнув, що військо те в гетьмани обрало,
Мужньо з ним воно татар, турків розбивало.
Він за гетьманства свого взяв був місто Кафу —
Цісар турський там зазнав немалого страху!
Чотирнадцять тисяч він ворога розбив,
Одні каторги палив, іншії топив.,
а Каторги — турецькі гребні галери.
Із неволі християн безліч увільняв,
За що з воїнством його Бог благословляв.
За найбільшую собі має нагороду
Славний рицар, як коли вирве на свободу
Земляків своїх — гріхи вчинком покутує,
А умре, напевне, він — в небо помандрує.
Дізнавав неоднократ турчин препоганий
Його мужність і прудкий у бою татарин,
Зна Мултянськая земля, відає волошин,
Їх-бо гетьман той не раз лицарсько полошив.
І інфляндчик скуштував його війська сили,
Як їх рицарі оті, мов траву, косили.
І північний буде край також пам’ятати
Довго рицарство його, бо їм дався знати!
Там звитяжство немале він з’являв ідучи,
Городи й міста у них міцнії псуючи.
Мавши спритність, защораз він у те втрапляв,
Що і ворога збивав, шкоду оминав.
А як місто у війні християнське брав,
Непорушено церкви залишать казав.
Гляньте, той гетьман який був благочестивий,
У звитяжстві пам’ятав про свій стан учтивий.
Що чуже, ніколи він того не хапав,
Із Замойського у цім приклад завжди брав.
Той гетьман був воякам також заказав,
Щоб мултянськії церкви жоден не чіпав.
Ні, Замойських у житті часто не зустріти,
Щоб і військом і пером добре міг рядити.
Як умер, пізнали ми випадки погані:
Війни домові або із чужинцем брані.
Від гетьманів, уважай, панство все залежить,
Добрий пан його звиша, а лихий — бентежить.
Та до гетьмана свого мову повертаю,
Конашевича Петра, в ньому відзначаю
Віру з мужністю тверду, у якій статечно
Він прожив, її стеріг дбало і сердечно.
Завше пана короля з військом він просив,
Щоб святую віру той нам огородив,
Обіцяючи йому охітніш служити,
Як релігію король зволить оградити.
Це з-за того почалась домова війна,
У державі короля множиться вона.
Як за віру умирать йде християнин,
То не дасться привести до лихих новин.

Євтихій Самуйлович

Переклад Валерія Шевчука, джерело: litopys.org.ua

Нагадаємо, Петро Конашевич-Сагайдачний (? — 1622) – український полководець і політичний діяч, православний шляхтич герба Побуг, гетьман українського реєстрового козацтва, кошовий отаман Запорізької Січі. Під його командуванням козаки здійснили успішні походи проти султанської Туреччини та Кримського ханства. В Хотинській війні 1620 — 1621 рр. Сагайдачний очолював сорокатисячне козацьке військо, яке разом із польською армією завдало поразки турецькотатарським силам. Очолював морські походи на швидкісних човнах-«чайках». Був меценатом православних братств і нині канонізований ПЦУ.  Він помер 10 квітня 1622 року у Києві. Похований у Братському Богоявленському монастирі.

Читайте та слухайте також: Дванадцятий вірш збірки на вшанування Сагайдачного читає Тарас Компаніченко

Тексти читає соліст групи «Хорея Козацька», лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Тарас Компаніченко

• Автори ідеї: Василь Шандро та Кирило Лукеренко
• Звукорежисер: Андрій Іздрик
• Музичне оформлення: Тарас Компаніченко та гурт «Хорея Козацька»
• Продюсерка: Ана Море
• Автор ілюстрації: Богдан Гдаль
• Дизайн репринтного видання: Лесик Панасюк

«Сагайдачний: 4 століття військової слави» — проєкт Громадського радіо з озвучення текстів XVII століття за підтримки Українського культурного фонду

Повністю тринадцятий з Віршів на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного слухайте у доданому аудіофайлі