facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Сучасна російсько-українська війна нам показує, що людей, котрі воюють, треба наділити винятковими правами й привілеями — історик Віктор Брехуненко

Інтерв'ю

Розмова з істориком про зачатки формування національної ідентичності на зламі XVI-XVII століть та роль гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного у формуванні української держави.

Сучасна російсько-українська війна нам показує, що людей, котрі воюють, треба наділити винятковими правами й привілеями — історик Віктор Брехуненко
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
Прослухати
--:--
--:--

Гість проєкту: доктор історичних наук, професор, завідувач відділу актової археографії в Інституті української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського Національної академії наук України Віктор Брехуненко.

Віктор Брехуненко: Петро Сагайдачний — символічна постать для історії України під багатьма поглядами. Петро Сагайдачний шляхтич з походження (і можна стверджувати зі 100-відсотковою впевненістю, що дружина його була шляхтянка, і, відповідно, син Лукаш теж шляхтич), родом із Перемишлянщини, із Самбора.

І тут ми, знову ж, бачимо соборність України, коли шляхтич із Руського воєводства, з Галичини, свою військову і політичну кар’єру зробив на Наддніпрянщині, був гетьманом Війська Запорозького, стояв біля джерел відновлення повноти українського православ’я і зробив величезний внесок у вибудовування підвалин, на яких потім буде відновлена в середині XVII століття українська держава у вигляді Гетьманщини. Сагайдачний уособлює своєю постаттю всі ті наріжні елементи, які ми повинні знати для того, щоби зрозуміти тональність і ходу української історії, джерела тих усіх і переваг, і недоречностей, котрі ми маємо зараз у XXI столітті. Вони теж своїм корінням заходять у ті часи. І, власне, шляхетське походження Сагайдачного якраз кидає промінь світла на середовище тогочасної козацької старшини.

Петро Конашевич-Сагайдачний. Фото: Ostrohcastle
  • Образ козака як простолюдина — це найбільша історична маніпуляція. Насправді козацтво постало із середовища шляхетського.

Хай і з нижчих прошарків, але шляхти— із цієї військовослужебної людності, яка в другій половині XV століття мусила прийняти цей спосіб життя. Бо у тих умовах степового фронтиру і в умовах, коли еліта не змогла забезпечити паралізацію зусиль татар стосовно набігів на Україну, це заклало підвалини нового майбутнього стану — козацтва. Аж до кінця XVI століття образ козака у тогочасній культурі й історичній думці — це представник дрібного шляхетського стану, тобто людини, яка належить до еліти. І основна маса козаків, власне, належала до оцієї людності, плюс міщани прикордонних міст на зразок Вінниці, Брацлава, Черкас тощо.

«Оселянення» козацтва почало відбуватися якраз на зламі XVI-XVII століття, коли багато селян посунуло в козаки. Це викликало незадоволення серед козацької старшини, бо ці неофіти псували козацькі звичаї. Старі заслужені козаки не хотіли цього, бо вони змагалися за те, щоб козаки були урівняні зі шляхтою, щоб їх впустили до еліти з відповідним комплектом прав і привілеїв як людей війни—бо козаки займалися тим ремеслом, яке давало підстави еліті мати виключний ексклюзивний комплект цих прав і привілеїв у суспільстві.

Василь Шандро: А що ми розуміємо під поняттям «люди війни», бо, вочевидь, зараз у нашій лексиці час від часу зринає подібна термінологія?

Віктор Брехуненко: Власне, і не дивно, люди війни — це люди, чиїм фахом була військова справа. І от тогочасне традиційне суспільство було організоване на тих засадах, що той, хто воює — платить податок кров’ю— і, відповідно, він не повинен платити жодних податків і користуватися винятковими правами, привілеями в суспільстві. А всі інші, хто не воює — селяни, міщани — повинні були утримувати суспільство і тих, хто воює. І от, власне, до елементів цієї моделі у вигляді сучасному ми зараз підходимо.

  • От і сучасна Російсько-Українська війна нам показує, що власне, людей, котрі воюють, треба наділити винятковими правами й привілеями, бо вони платять кров’ю за те, щоби всі інші могли банально вижити, а ті, хто виживає коштом тих, хто платить податок кров’ю, коштом наших героїв, от вони повинні працювати та забезпечувати весь економічний і політичний механізм, платячи відповідно податки.

Ухиляння від податків у воєнний час — це найбільший злочин перед своїм суспільством. Тому що людина, котра в окопах — наш воїн — він не може ухилитися від податку крові, а той, хто в тилу, якщо має інтенції, які не відповідають потребам моменту, може ухилитися. Але він не повинен цього робити, бо інакше відбувається страшенний дисбаланс.

Ілюстрація: vm.ukma.edu.ua

Сагайдачний на історичній арені з’являється тоді, коли, власне, оці тлуми селян увійшли в козацтво, і цим вони погіршили справу для старшини, яка була шляхетського походження; і вона апелювала до цього походження, щоб їх урівняли в правах, бо ж вони люди війни та ще й шляхтичі. І шляхта, теоретично, могла б погодитися розширити свої лави на ще кілька тисяч цих людей, які й так були навколошляхетського чи шляхетського походження. Але коли козацтво розрослося до 45 000, та якщо ти вчора ще орав землю, а сьогодні вже вимагаєш права шляхтича, то тут уже вибачте. І це поламало гру.

Сагайдачний мав якось узгодити оці інтереси старшини та інтереси цих тлумів. А тлуми були уражені охлократичними різноманітними інтересами і їхній інтелектуальний рівень не був таким, щоб осягнути глибину козацько-шляхетських і українсько-польських стосунків. Гетьман Сагайдачний повинен був провести цей корабель козацтва крізь рифи багатьох оцих моментів.


Слухайте також: 90% проблем з мобілізацією — через невизначені терміни служби


Козацька верхівка мала добру освіту і володіла кількома мовами

Василь Шандро: Чи варто відзначити якісь основні етапи життя Сагайдачного до його гетьманування?

Віктор Брехуненко: Без сумніву. Тут історики не розпещені документами про початковий етап життя Сагайдачного, але більш-менш з’ясовано, що він народився 9-го або біля дев’ятого липня 1582 року, тобто за релігійними календарями був названий Петром. Ті висновки, які зробив сучасний дослідник Петро Сас, достатні для того, щоб стати на цю точку зору. Так під час найгероїчнішого діяння Сагайдачного — це похід під Кафу 1616 року, похід на Москву 1618 року — це молода людина. Під час битви під Хотином 1621 року Петрові Конашевичу було 39 років. Це людина в розквіті сил.

Інший момент, який дуже важливий в розумінні образу козацтва, — Сагайдачний навчався в Острозькій академії. Мав за плечима цю освіту, коли ставав гетьманом. І так само купа старшини козацької. Це не якісь там безграмотні, неотесані люди. Це люди, які мали університети та потім пізніше вже, коли відновиться українська держава у вигляді Гетьманщини, підуть в європейські університети.

Дітей своїх старшина навчала в європейських університетах, тобто високий рівень освіти — це візитівка для верхівки козацтва. Не для низів. І от на оцей ґрунт лягало і знання турецької, татарської мови тощо, без чого неможливо було співіснувати із тими мусульманськими сусідами на степовому пограниччі України. І оці інтенсивні контакти— як конфронтаційні, так і позаконфронтаційні—вимагали знання мов. Коли це доповнювалося, лягало на добру за тогочасними мірками освіченість, воно і приносило плоди у вигляді політичних концепцій і різноманітних ідей. Нема чого дивуватися, що вже у часи Сагайдачного ми вперше бачимо задокументовані свідчення, що козацька верхівка перебрала ідеологічні, історичні концепції зі шляхетського середовища і розвивала їх уже в козацькому середовищі. На цьому постануть оті всі політичні програми українських гетьманів, починаючи від Богдана Хмельницького.

Богдан Хмельницький. Фото з відкритих джерел

Пізніше Богдан Хмельницький, насправді, нічого нового принципово не придумав. Він концептуалізує все те, що було досягнуто попередніми поколіннями козацької старшини. Найпершою зіркою в цих поколіннях був, безумовно, Петро Сагайдачний.

Як козаки видали себе за турків і захопили неприступну фортецю Кафу

Василь Шандро: Ви вже згадали про деякі походи Петра Сагайдачного. Розкажіть про дві-три основні битви, на яких би варто акцентувати.

Віктор Брехуненко: Сагайдачний проявив себе видатним полководцем. Його зірка як полководця зійшла 1616 року і була пов’язана з цілою плеядою морських походів, зокрема знаменитою облогоюі штурмом Кафи 1616 року, яка вразила весь світ, коли завдяки хитрості й продуманості дій козакам вдалося заволодіти цією фортецею, яка, здавалося б, була неприступною.

Мені поталанило свого часу (це ще в кінці минулого століття) віднайти в московських архівах два свідчення про штурм Кафи. Одне належить московським послам у Криму, а інше — московським послам у Туреччині.

  • Завдяки цьому ми знаємо фабулу того походу, зображення цього походу. У вірші на жалісний погреб Петра Сагайдачного — це одне, це поетична версія, а тут от документальні джерела ми підставляємо і бачимо, наскільки системно підійшов Сагайдачний до штурму Кафи. Насамперед, вона увінчувала попередні всі морські походи, зокрема, невеликий похід під Кафу з розвідувальною метою, очевидно, за місяць до основного цього походу.

А основний похід відбувся на такому тлі: козаки довідалися про те, що в Криму очікували на турецьку ескадру, яка мала вирушати далі на Кавказ і брати участь у війні проти Персії. Козаки видали себе за турків, підпливли вночі, заговорили з вартовими турецькою, ті сприйняли їх за турецького ескадру й відкрили ворота. Далі — справа техніки: фортеця була знищена, бранці визволені, причому, як українські, так і всі інші. І це показує, засвідчує, власне, загальнолюдські риси Сагайдачного. Звістка про цю подію не залишила у військовому сенсі нікого байдужим у тогочасній Європі.

  • Наступним я виділив би із військових здобутків Сагайдачного — його знаменитий рейд на Москву 1618 року, який відбувся в рамках походу королевича Владислава. Цей рейд Сагайдачного був просто блискучий: на чолі 20 тисяч козаків він розпочав з Лівен і по черзі запанував над десятьма московськими фортецями.

При цьому він діє як дуже вмілий полководець: не йде на Москву відразу, а лише після того, як узяв Лівни, Єлець, рязанські міста та інші, щоб відрізати її від постачання.

У різний спосіб і з різними хитрощами йому вдалося заволодіти цими фортецями. І коли він з помпою підійшов до Москви, то річпосполитське військо, яке вже було морально виснажене, набуло другого дихання, побачивши Сагайдачного. І ще важливо, що Сагайдачний перед Москвою мав герць із московським воєводою Бутурліним і переміг у ньому, буквально зваливши противника з коня.

Доречно буде сказати, що Сагайдачний був автором концепції знищення Московської держави як такої, її дезінтеграції. Що дуже важливо для нас сучасних: зберігся лист Петра Сагайдачного до королевича Владислава, у якому він запевняє, що докладе всіх зусиль для того щоби народ цей упертий — московитів — під ноги вашої Величної милості покласти. А після того, як Москву не вдалося взяти, почалися перемовини у Деуліно між поляками й московитами, то Сагайдачний був страшенним противником цих перемовин.

  • Він був прихильником війни до знищення цього осиного гнізда і був страшенно незадоволений цим перемир’ям. І, от власне ця позиція Сагайдачного заслуговує на найбільшу увагу, тим паче, що в радянські часи Кремль міфологізував Сагайдачного і робив з нього поборника російсько-українського єднання.

Василь Шандро: А на якій підставі?

Віктор Брехуненко: На підставі того, що в 1620 році Сагайдачний надіслав посольство до московського царя.Але ж те посольство він не стільки до царя надіслав, скільки супроводжував посольство єрусалимського патріарха Феофана ІІІ, щоб навіяти йому ідею на зворотному шляху в Києві — висвятити Київського Митрополита і єпископів, відновити повноту українського православ’я і поставити цю справу на надійне підґрунтя. А за тогочасними ранньомодерними уявленнями от, власне, під «релігійною приправою» йшли національні інтереси українського світу. Тобто те посольство виконувало функцію «уламування» самого Феофана ІІІ, який боявся фізично це робити, просто фізично. Його козаки супроводжували із Москви до Києва, а потім і до Ясс, і аж на кордоні молдавському, коли він уже зітхнув з полегшенням, вони його відпустили.

Ба більше, московити не хотіли пускати посольство від Сагайдачного, яке очолював Петро Одинець. Вони хотіли, щоб воно туди не доїхало. Але врешті посольство доїхало і всі московські джерела про нього не містять жодного натяку на якісь там «приєднавчі» речі. У переговорах з московитами був голий прагматичний інтерес — це можливість, як колись пращури, інші козацькі гетьмани — служити царю проти татар за дзвінку монету. От і все. Ні про які глибші речі там не йшлося.

Так само як велися подібні переговори з австрійським імператором, з Молдавським господарем, трансильванським князем та іншими. Козаки, як військова корпорація, вправлялися в таких от речах і московитів абсолютно нічим не виділяли серед інших християнських сусідів, щоб мати змогу поправляти свої злидні московським добром, як дуже вдало писав Михайло Грушевський.

Ну і третя важлива битва — це, безумовно, Хотинська війна 1621 року, де козаки вкрили себе славою рятівників Європи. Це війна між Османською імперією і Річчю Посполитою. Причому у 1620-му році Сагайдачний показав, що таке козаки для Речі Посполитої, бо він відмовився надавати козаків до походу коронного гетьмана Станіслава Жолкевського проти турків, і в битві під Цецорою річпосполитське військо зазнало поразки. Це був страшенний удар по амбіціях Варшави. А задача була одна — визнання православної ієрархії, офіційне визнання повноти структури православної церкви в Україні. І в цей час, коли була битва під Цецорою, Феофан ІІІ якраз і висвячував митрополита, бо це було важливіше, це була стратегічна мета, яка не йшла в жодне порівняння із типовою якоюсь військовою справою, яких були сотні. Це мета на століття.

Отут ми бачимо якраз світоглядні риси Сагайдачного. У 1621-му році Сагайдачний все ж обставляв можливість участі Війська Запорозького у Хотинській війні (бо на чолі з султаном турецька армія пішла на Річ Посполиту) визнанням українського православ’я, ну й козацьких прав і привілеїв. На жаль, тут Сагайдачний виявив таку типову рису для українців як довірливість, і як шляхтич, він вважав, що слово шляхтича — гонорове слово, яке не потребує додаткового доведення. Коли Сагайдачний очолював депутацію до короля Зигмунда III й вони вели перемовини про це, то король пообіцяв вирішити ці всі справи позитивно після закінчення війни з османами. І гетьман повірив у це, як шляхтич шляхтичу. Виявляється, що король Речі Посполитої слово дав — слово забрав, бо коли козаки зробили свою справу під Хотином, то про обіцянки Сагайдачному більше не згадувалося.


Читайте також: Битва під Хотином 1621 року: український вимір війни, яка відбулася 400 років тому


Василь Шандро: А що саме обіцяли?

Віктор Брехуненко: Обіцяли задовольнити вимогу стосовно офіційного визнання Київського митрополита православного і єпископів, збільшення козацького реєстру і наближення козацьких прав до шляхетських. Всі автори польських щоденників в один голос пишуть про величезний внесок козаків, які воювали на найтяжчій ділянці під Хотином і які винесли на собі основний тягар цієї війни. І особливо виділяється Сагайдачний. Осман II своїм воєначальникам постійно кричав:

«Принесіть мені голову цього смердючого пса Сагайдачного».

Він вбачав у ньому джерело усіх своїх нещасть і поразок. Сагайдачний брав участь у всіх нарадах, які командувач Ходкевич, королевич Владислав і вся верхівка річпосполитського війська, і як записав секретар королевича: все, що Сагайдачний радив, слухали — тобто його голос був одним із вирішальних у тактико-технічних особливостях ведення військових дій проти Османського війська.

Про підвалини Української національно-визвольної війни 1648 року

Василь Шандро: Для козацтва як для певної самоорганізації, інституції й, мабуть, уже чогось більшого, ніж ці поняття, Хотинська битва була етапною і важливою?

Віктор Брехуненко: Так, дійсно ця битва була знаковою, хоча вона не була стартовою позицією у сприйнятті козаків чимось більшим, ніж суто військової сили. Ми бачимо перші зразки того, що буйними квітами розквітло вже після Хотина, ще у 70-80-ті роки XVI століття, особливо в 90-ті роки XVI століття. От тоді козаки намагалися не просто найматися на службу до сусідніх християнських володарів, а отримувати від них знаки визнання — хоругву, булаву, бунчук, укладати угоди на письмі. І щоби до них правителі писали, звертались як до шляхти: «Ваші милості», «Люди лицарські»  тощо. І цим вони козиряли перед річпосполитською шляхтою: «А ось нас австрійський імператор визнає», «А ось молдовський господар» — тож, що ж ви тут город городите, як то кажуть? І вони використовували оцю потребу у козаках як у війську. І наступні покоління козацької старшини підхопили цей принцип, а Сагайдачний довів його до досконалості.

  • Його тактика у стосунках з Варшавою полягала в тому, що не треба доводити справу до збройних повстань, бо козаки програють поки що Речі Посполитій. А треба тримати Річ Посполиту у постійних війнах із сусідами: тоді вона потребуватиме козаків як військової сили й, козиряючи оцим чинником, вибивати поступки.

І от він, власне, реєстр від однієї тисячі, з якої починав, довів до чотирьох. Оця величезна звитяга (а відбувалося все в період, коли війна і військова справа купається в ореолі пошанівку в суспільстві) призвела до того, що козаків у річпосполитській інтелектуальній традиції починають вписувати до сарматського народу, тобто рівного шляхті. І от Шимон Старовольський, наприклад, називав їх сарматського походження.

Тобто Хотинська війна посприяла тому, що козаків почали сприймати не просто як людей війни, а уже як таких, які за своїми поведінковими стратегіями гідні бути шляхтичами. Але шляхта не хотіла переступити через свої станові стереотипи. Вона їх не переступить ніколи: уже коли стоятиме перед прірвою в другій половині XVII століття — все одно ці станові стереотипи візьмуть гору.

Те, що козаки після цієї звитяги не здобули того, на що вони сподівалися, означало крах політики Петра Сагайдачного на уникнення збройних конфліктів із Річчю Посполитою — бо стала очевидною марність сподівань витиснути права у мирний спосіб. І після смерті Сагайдачного перший гетьман Оліфер Голуб і Михайло Дорошенко ще дотримувалися тих самих позицій, а далі пішли вже гетьмани, за яких почалися повстання — повстання 1625-го, 1630-го, 1637-го, 1638-го років, які нічого до ладу не принесли, але траєкторія розвитку стосунків була зовсім іншою.

Василь Шандро: Й у 1648-му році…

Віктор Брехуненко: Вибухнула Українська національно-визвольна війна, яка призвела до радикального переінакшення всього тла геополітичного у центрально-східній Європі.

Гетьманщина. Ілюстрація: spadok

Це кінець першої частини розмови з доктором історичних наук, професором, завідувачем відділу актової археографії в Інституті української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського Національної академії наук України Віктором Брехуненком у межах проєкту «Сагайдачний. Чотири століття військової слави»


«Сагайдачний: 4 століття військової слави» — проєкт Громадського радіо з озвучення текстів XVII століття за підтримки Українського культурного фонду


Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

За підтримки

Український Культурний Фонд, УКФ
Поділитися

Може бути цікаво

Як росіяни використовують кіно для розпалювання ненависті до українців

Як росіяни використовують кіно для розпалювання ненависті до українців

Навіщо деякі країни ЄС поновлюють посольства в Афганістані

Навіщо деякі країни ЄС поновлюють посольства в Афганістані

Шукала сина серед живих і мертвих: історія викраденого в Бучі Владислава Поповича

Шукала сина серед живих і мертвих: історія викраденого в Бучі Владислава Поповича