facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

«Золотая вольность» — найвища цінність шляхетського населення на українських теренах XVII століття. Розмова з Тарасом Компаніченком

На території Речі Посполитої у XVII столітті жив народ, який хотів здобути власну політичну суб’єктність. Він мав свою шляхту, добре знався на античній літературі й міфології, військовій справі та готовий був відстоювати власні переконання на полі бою. Про все це ми дізнаємося з книжки «Вірші на жалосний погреб зацного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного», написаної 400 років тому. Цей народ — українці та українки, які після 24 лютого 2022 року змушені вкотре доводити світові своє право на існування. 

«Золотая вольность» — найвища цінність шляхетського населення на українських теренах XVII століття. Розмова з Тарасом Компаніченком
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
Прослухати
--:--
--:--

Гість: Тарас Компаніченко, очільник гурту «Хорея Козацька», дослідник і виконавець давньої української музики, народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, молодший сержант Збройних сил України й голос проєкту «Сагайдачний: чотири століття військової слави».

Тарас Компаніченко під час презентації проєкту «Сагайдачний: чотири століття військової слави». Фото: Ярослава Жуковська/Громадське радіо

Василь Шандро: Пане Тарасе, книжка Касіяна Саковича «Вірші на жалосний погреб зацного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного» напевно має кілька вимірів, на яких варто зупинитися. Перший — поетичний, літературний; другий — мілітарний, бо це присвята воїну

Тарас Компаніченко: Почну з того, що ці вірші написані гарною давньою українською мовою. В них викладено багато важливих змістових моментів і ідей, які Касіян Сакович хотів донести до тогочасної спільноти: і до безпосередньо українських громадян, і до козацтва, і до священства, і до міщан, аристократії, і до річпосполитських урядовців.

Також цей текст дуже важливий для нас тому, що він є пам’яткою епітафіального мистецтва. У книжці зазначено, що ці вірші були промовлені під час поховання як прощання, певною мірою, громадської панахиди. Традиція поховання лицаря була сформована в ранньомодерні чи, можливо, навіть давніші часи. Швидше за все, ця традиція походить від того, як ховали князів, бояр, воєвод. Для цього існували певні традиції й правила. 

Коли ми вивчаємо культуру аристократії Польського королівства, Речі Посполитої, то бачимо багато елементів, які опосередковано зустрічаємо в поховальному тексті «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного». У книжці можна простежити певну послідовність, композицію прощання. Такі традиції прощання були поширені в ті часи.

У передмові ми читаємо, що найбільшим благом у світі є свобода, яку там називають «золотою вільністю»:

Золотая вольность — так її називають.

Доступити її всі пильне ся старають.

Леч она не кождому может бити дана,

Только тим, що боронять ойчизни і пана.

Зазначу, що «пана» тут має подвійне значення, яке зазвичай в нашому розумінні зводиться виключно до короля. Та конкретно тут йдеться про пана Бога і короля на землі, себто помазаника. Тут використовується типова риторична фігура, в якій ставиться питання і відразу надається відповідь. Що є найціннішого? Свобода, бо всі створіння з натури прагнуть волі. Здавалося б, що це банальні речі, але насправді дуже важливо для нас дізнатися, що ще в ранньомодерні часи українці дуже цінували свободу і готові були за неї боротися, здобувати собі права і вольності мечем на полі бою:

Мензством її рицері в войнах доступують,

Не грошми, але кров’ю ся її докупують. 


Читайте також: «Дехто хоче, щоб українці на початку XVII ст. говорили мовою, якою спілкуємося нині — Тарас Компаніченко»


Як потім казав Мазепа:

«През шаблі маєм права». 

Волинці, кияни і брацлавці добре відстояли свої права, хоч і ще не були державним суб’єктом. Після Люблінської унії вони намагалися стати повноправною третьою складовою Речі Посполитої та вже знали, що вони «не раби, не подножки, не грязь», як пізніше писав Шевченко. Вони так само покликані володарювати на своїй землі. Тут ідеться не лише про лицарів, а й про те, що весь народ є легітимним сувереном. Це дуже важлива заява, бо потім у першій половині-середині XVII століття козаки перебирають на себе роль державотворчого елемента. 

Сучасний Брацлав. Колишня столиця Брацлавського воєводства Речі Посполитої. Млин Солітермана 1903 року.

Василь Шандро: Тут слід зазначити, що в тій же передмові згадується Україна, яку «козаки боронять»… 

Тарас Компаніченко: Так, боронять. І це одна з перших згадок в друкованій літературі поняття «Україна». У передмові ректор школи узагальнює певні речі, які він не сам вигадав. Напевно, цьому передували дискусії, якісь розмови вчених. Виходить, що станом на початок XVII століття, 400 років тому, ці розмови принаймні вже вели. Тобто вони не з’явилися, даруйте, в австрійському генштабі через 200 років. Це, власне, перший важливий момент, про який читаємо в передмові. 

Повернімося до композиції книжки. Отже, спочатку була передмова, де викладена ідеологічна складова, похвала. Книга починається з геральдичного вірша «На герб сильного війська його королівської милості Запорозького», а потім, власне, йде роздум про свободу, походження і призначення. І ще важливий момент — там зазначається, що з монархом Олегом вони штурмували Царгород. Це пов’язано з першим хрещенням Аскольдовим, згадується, що разом з Володимиром хрестили та в тій вірі статечне життя жили. 

Олег веде військо до стін Царгороду. Мініатюра з Радзивіллівського літопису. Фото з відкритих джерел

Далі вихваляється козацтво. Це становий і політичний підхід, бо козацтво під проводом Сагайдачного привело до перемоги в Хотинській війні. Сагайдачний привів велике Військо Запорозьке під Хотин, що стало вирішальною складовою перемоги. Тут наголошується мілітарна вага козацької сили. Це політичне обґрунтування того, що козаки потребують подальшого фінансування і станового означення. Так, скажімо, київський єпископ Йосиф Верещинський виступав за те, що на «запорогах» потрібно створити лицарський орден на зразок мальтійців. І щоб молодь там вправлялася, читаючи вірші Адама Чагровського.

Зазначу, що в передмові вихваляється також те, що козацьке лицарство нехтує засобами захисту тіла, мовляв, козак без шишака, тобто без шолома і панцира (теляга або брончастої сорочки) показує дива мужності. Це певна гіперболізація, що козаки підставляють під стріли свої голі груди та не бояться, бо насправді вони використовували легкі кольчуги. Але бажання служити вітчизні та королю, попри наявність лише легкого озброєння, значно сильніше, ніж у тих, хто має більший захист на Заході.

Наводиться ще одна важлива політична заява про те, що на ті землі, де мешкають запорозькі козаки, кримські татари не роблять набігів. Краї ж Подільські, Підгорецькі й Белзькі, мовляв, вони не милують. Це одне з обґрунтувань, чому варто примножувати, а не обкладати жовнірськими постоями козацьке військо. 

Для вітчизни потрібне, пора це вже знати.

Україна тим військом себе захищає,

Де ж нема запорожців — татарин гуляє.

Це посвідчити можуть міста на Поділлі,

Також Белзькі, Підгірські — пізнали на ділі.

Переклад Валерія Шевчука

Подальші тексти твору присвячені прославленню гетьмана Сагайдачного як обранця і вождя козацького лицарства.


Слухайте також: Вірші на жалісний погреб Петра Сагайдачного. Читає Тарас Компаніченко


У Середньовіччі люди думали про гідну смерть і життя вічне, а земному не надавали особливої ваги

Василь Шандро: Важливо відзначити апеляцію до античності, причому досить ґрунтовну. Це свідчить про те, що наші предки читали високу літературу, а не були гречкосіями, як твердить нам російська пропаганда, мовляв, нічого тут не було: ми вам побудували університети, фабрики тощо. І це ж просто невеличка книжечка про те, як вшановувати пам’ять зацних лицарів, а згадки античних героїв говорять нам про те, що слухачі та читачі цих віршів мали би знати, хто ці люди…

Кто би хтів достатечне справи описати

Петра Конашевича і на світ подати,

Мусив би у кгрецького поети Гомера

Зичить розуму, альбо тиж у Димостена,

Которії валечних своїх кгреков дії

Виписали достатнє, яко по лінії.

Тарас Компаніченко: Абсолютно точно. Якщо порівнювати з іншими промовами на похованнях, наприклад Самійла Зорки на погребі Хмельницького, там теж наш гетьман порівнюється з Александром (Македонським). Звичайно, що люди слухали й не просто кліпали очима, а розуміли, про що йдеться. Автор апелював до освіченої публіки, яка розуміла метафори чи посилання до тих, чи тих героїв, бо всі вони читали античну літературу — наприклад, Юстиніана. Сама ця композиція оплакувань не була для тодішньої публіки неочікуваною, бо кожен християнин тих часів від народження повинен був думати про смерть. 

Ми зараз живемо в такий час, коли щодня гинуть наші посестри та побратими, цивільні. Нещодавно ми пережили пандемію, а в ті часи це були суцільні моровиці й війни. В той час життя людини минало, як життя комашки. Означалося, що життя людське нетривке і тримається на тонкій волосині. У свідомість людей закладалося, що ніхто не уникне смерті і варто думати насамперед про життя вічне.

А інші, що у скитах єгиптських ховались,

В печерах, з них до світу врядь-годи являлись,

Гріхи свої в тих трунах сльозами зливали,

Щодня своєї смерті в криївках чекали.

Ідеться про те, що поет Василь Касіян Сакович добре знається на античній літературі й історії. В збірці згадується й Александр, і його батько Філіпп, і Кодрус, Ксерксис, і Діоген, султан Салах ед Дін (в тексті збірки — він Салатин), який каже, що лише сорочку (кошулю) забере в могилу:

Салатин-цар, котрий мав володінь багато,

Як хворобою його смертною підтято,

Наказав кошулю скрізь возному носити

В Алкаїрі-місті й так людям голосити:

«За життя великий цар мав велику силу,

Та лише кошулю він забере в могилу!»

Гідний приклад це, отож міцно пам’ятайте,

Що не більше візьмете — і на це зважайте!

Це кінець другої частини розмови з Тарасом Компаніченком.


«Сагайдачний: 4 століття військової слави» — проєкт Громадського радіо з озвучення текстів XVII століття за підтримки Українського культурного фонду


Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

За підтримки

Український Культурний Фонд, УКФ
Поділитися

Може бути цікаво

«Повернення свого»: про що цьогорічний фестиваль пам’яті Романа Ратушного

«Повернення свого»: про що цьогорічний фестиваль пам’яті Романа Ратушного

Можна констатувати безпорадність російських систем: військовий експерт про удари по Криму

Можна констатувати безпорадність російських систем: військовий експерт про удари по Криму

Психолог може принести шкірі більше користі, ніж косметолог — косметологиня Ольга Тітова

Психолог може принести шкірі більше користі, ніж косметолог — косметологиня Ольга Тітова