Історії військових треба розказувати зараз, поки вони живі — сержантка Збройних сил України Аліна Сарнацька

До 24 лютого 2022 року Аліна Сарнацька була менеджеркою з розвитку громадської організації й аспірантка із соціальної роботи. Нині вона військова, а також авторка і ведуча подкасту «Добровольці» на Громадському радіо». Разом з Борисом Хмілевським і Максом Колесніковим веде щотижневий подкаст та стрим «Сувора догана», де військові аналізують українські реалії.

Не треба боятися поранити цивільних правдою 

Аліна Сарнацька: Я почала робити «Добровольців», тому що особисто мені це було необхідно. Ми з моїм підрозділом спали разом, їли разом, весь час проводили разом. І от, бувало, сидиш у нашій імпровізованій їдальні — збиті з дощок лавки, довгий стіл… Якась частина людей їсть, хтось п’є чай. Військові говорять між собою. Я слухаю їх і розумію, що це треба записувати. Їхні історії треба записувати зараз, бо в моїх очах всі вони герої. І якщо ця людина загине, то її історію ніхто не дізнається. Доки військовий живий його історію мають почути. Не тоді, коли війна закінчиться і він стане мармуровою табличкою на будинку. Це не буде так актуально і потрібна, як зараз. Тому я й почала це робити.

 

Я старший бойовий медик роти в піхоті. Я з Києва, працювала менеджеркою громадської організації, аспірантка з соцроботи.
Допомогти нам воювати і повернутись живими:
Посилання на банку https://t.co/1b8DwvK8zq
Інші способи https://t.co/QfaAdhZE3t pic.twitter.com/yw4hjb8MUM

— Alina Sarnatska (@ASarnatska) June 21, 2023

Мене дуже дивує підхід, що ми не повинні ранити цивільних. Мене це не обходить. В «Добровольцях» я пишу історію людини. Я запитую, що він робив до війни, яким було його життя. І розповідаю, яким воно стало, для того, щоб показати в наскільки інший світ цей військовий перейшов добровільно заради інших людей. Це мене вражає досі й в кожному. Це люди, які реально готові пожертвувати як мінімум частиною свого життя— здоров’ям, часто сім’єю і навіть життям. 

Один із них сидів біля мене, бо я тоді писала прямо в секторі на диктофон, і я запропонувала: «Запишімося зараз». Він відповів: «Доїдьмо в район Бахмуту на переміщення, а потім повернемося за два тижні чи місяць, і запишемося». Мені дуже шкода, що я сказала: «Добре» і не наполягла, тому що він загинув і його історії не буде в «Добровольцях». Я не знаю, де буде зібрана вся його історія одним разом, щоб було зрозуміло, що він зробив, тому для мене це так важливо.

Одного разу я написала у Тwitter: «Дайте мені чорних пакетів, ті, хто давали їх минулий раз». Там більше не було ніякого тексту. Тільки це. У коментарях був просто вибух невдоволення і навіть образи, як я могла так засмутити цих цивільних. Вони не хочуть такого бачити. Мене навіть звинуватили в тому, що це підриває моральний дух. Ну я навіть не збираюся думати на цю тему. Це нісенітниця. Якщо реальність підриває моральний дух, то значить нехай цей моральний дух буде підірваний, якщо він такий крихкий.

Про мобілізацію 

Тетяна Трощинська: Я людина цивільна, і в мене є версія, (вона може бути неправильна), що вся комунікація влади побудована на тому, щоб не засмучувати тил, своїх виборців. Бо якщо їх засмутити, то вони можуть не так проголосувати. Тож вони повинні перебувати в такому хорошому стані два-три тижні, нехай два-три місяці, які перетворюються у два-три роки, але точно не в десять. І ці два-три роки не з нами, а з тими іншими людьми, які вже там (на фронті — ред.). 

Аліна Сарнацька: Вочевидь я не є цільовою для мобілізації. Єдине, що я бачу просто в просторі навколо себе, — це мобілізаційна кампанія кількох штурмових підрозділів. Більше нічого. Я абсолютно взагалі ніде — ні в соц.мережах, ні на радіо, ні по містах на білбордах не бачила закликів іти в армію. До речі, бачила в поліцію, ніби це зараз найнеобхідніше. Звісно, поліція потрібна, але, на мій погляд, мобілізація до війська є більш пріоритетною. Я не знаю, хто її проводить, як і навіщо така стратегія. Загалом (кажучи) — це не моя робота про це думати. Я роблю щось невелике, свої якісь мінімальні шматочки, щоб цій мобілізації допомогти, навіть не тому, що військові втомилися, а тому, що я не розумію, чому з’явилася тенденція говорити так, ніби ми вже виграли цю війну. Ми все ще можемо програти у 2024-му, можемо навіть і у 2023-му. І тоді в наші міста прийдуть росіяни, і дуже багато людей будуть знищені фізично і лежатимуть в землі. Мене не так обходить, чи будуть вони зараз засмучені. Мені більше хочеться, щоб вони були живі.

Це ідеальний тред з моєї точки зору. Згодна з кожним словом. https://t.co/yO2tx9w4jv

— Alina Sarnatska (@ASarnatska) October 13, 2023

Я не професійний маркетолог і не маю журналістської чи якоїсь іншої освіти з комунікацій, але захоплююся мобілізаційною кампанією Третьої окремої штурмової бригади. Вона неймовірна, бо їм вдалося залучили дуже різні ключові групи. Вони говорять правду і не прикрашають. Це неймовірні професіонали. Я побачила їх плакат на гру «Фоллаут», здається там був слоган: «Ти що збирався жити вічно?». І це настільки круто і так відрізняється від того, що я бачу від держави. Я не розумію чому. Я впевнена, що є багато компаній, які готові були б навіть поволонтерити й зробити для держави мобілізаційну кампанію — нормальну, яскраву, правдиву. З правдою треба вміти працювати. Коли ти читаєш не якісь порожні обіцянки й відірвані від реальності речі, а правду — це працює. Мені здається дивно ставитися до українського народу, як до дітей, після того, як він показав себе настільки сильним, показав свою любов до свободи. 

Про безвідповідальність

Тетяна Трощинська: Я відчуваю відповідальність, зокрема, і за нас, журналістів. Бо я бачу заголовки, наприклад, «В Україні можуть заборонити чоловікам вступати у виші». Відкриваю посилання, а там адвокатка пояснює, що «не можуть». Але навіщо ставити цей заголовок?

Аліна Сарнацька: Бо це клікбейт. Це сучасний світ. 

Тетяна Трощинська: Але це безвідповідально.

Аліна Сарнацька: Люди різні, вони поводяться безвідповідально. І якщо залишити їм таку можливість, вони будуть це робити. Я переконана, що, якщо щось є необхідним для виживання країни, то це потрібно регулювати так, щоб неможливо було порушити цю заборону. Наприклад, можна заборонити підривати національний дух такими заголовками. Прописати це так, щоб люди не могли порушити правило. Так само як регулюють інші сфери. А якщо це можливо, то люди й будуть порушувати стандарти, тому що етика не є пріоритетом в житті людини, і це нормально. Я не очікую, що всі українці поголовно перетворяться на суперетичних людей і будуть жити по-новому через війну, тому що, наприклад, люди пишуть мені в коментарях різні дивовижні речі. Деякі кажуть, що армія не повинна ховатися за плечима цивільних, тому нам не треба мобілізувати цивільних. Я перечитала цю фразу тричі. Ми обговорювали цю фразу з друзями й наша версія, що армію вирощують в спеціальних контейнерах і виймають з пробірок солдат, і вони мають виконувати ці функції замість цивільних (сміється, — ред). Хтось зі знайомих сказав, що ще в пологовому нас всіх поклали в коробку «На ЗСУ». І цим ми відрізняємося від цивільних. 

Пишуть багато чого. Пишуть: «Воюєте, то воюйте і мовчіть», тому що ми можемо говорити неприємні речі. Так у нас є стаття 65 Конституції України, яка говорить про те, що обов’язком кожного громадянина є захист Вітчизни. І, як на мене, він стосується і чоловіків, і жінок. І тому деякі чоловіки абсолютно логічно, на мій погляд, кажуть, чому жінка без дітей виїхала в Європу і звідти запитує, чому я не служу. Тобто, якщо є рівні права, то мають бути рівні й обов’язки. Я знаю, що зараз це врегульовано інакше законодавчим чином, але, на мій погляд, також є рівні права, мають бути рівні обов’язки.

Про жінок в українській армії 

Тетяна Трощинська: За відчуттям рівності є якась динаміка розуміння в самій армії, що жінка може виконувати всі ті обов’язки, що й чоловік? 

Аліна Сарнацька: Я півтора року служила в піхотному підрозділі. Плюс такого підрозділу в тому, що вам немає часу займатися якимись дурницями й ви дуже швидко стаєте родиною, бо разом їсте, живете і таке інше. І в нас безперечно є сексистські висловлювання, але армію треба будувати таким чином, щоб те, як сексисти звикли говорити, не впливало на результат. Є дівчата й на бойових посадах, але зараз традиційно жіночими в українській армії, на мій погляд, є дроноводи й медики. І, зрозуміло, служби тилу. Я не знаю, як сформувалася така традиція, але ще дев’ять років тому жінок ставили лише на небойові посади. Це могли бути кухарки або швачки. Я лише нещодавно дізналася, що в армії є швачки. 

Ми вже зробили крок вперед. І мене найбільше хвилює те, як ставляться цивільні до жінок, тому що абсолютно всі жінки в українській армії — це доброволиці, і їх ніхто точно б не призвав силоміць. Вони пішли за власною згодою. І, як на мене, те, що вони роблять, варте поваги. Але є дуже багато негативу. Мою подругу в селі обговорюють, що вона пішла в армію, бо якась дуже дивна дівчина, що це не жіночно. Говорять, що вона буцімто пішла, щоб вдало вийти заміж. Я чула, що жінка одного з бійців звинувачувала жінку-медикиню, що вона, мовляв, пішла в армію для того, щоб вкрасти її чоловіка сантехніка Валеру. Це дуже сумно.

Шановні дівчата, які служать в армії.
Якщо вам якась цивільна людина скаже, що ви неправильна феміністка, або занадто феміністка, або недостатньо тендітна жінка, або занадто тендітна жінка, або мали б рожать дітей замість армії, або мали б не рожать дітей раз ви в армії – будь… pic.twitter.com/hZwC20vSgP

— Alina Sarnatska (@ASarnatska) October 13, 2023

Тетяна Трощинська: Типу це єдине місце, де можна зустріти Валеру?

Аліна Сарнацька: Мені дуже образливо за цих жінок, тому що, як на мене, саме їх суспільство мало б носити на руках. Ці жінки пішли доброволицями без жодного шансу бути призваними.

Тетяна Трощинська: Я не знаю, чому це відбувається. Це кажу не я, але відчуваю за такі речі іспанський сором і думаю про те, що особисто я зробила для того, щоб такого ставлення принаймні було менше? Це дуже низько, адже ти можеш це обговорювати тільки завдяки тому, що вони зараз там…

Аліна Сарнацька: Мені писали, що я недостатньо жіночна й тендітна. Але я просто старше і мене важче образити, тому люди не квапляться лишати мені такі коментарі. А от молодим дівчатам дістається набагато частіше, можливо тому, що люди просто не бояться сказати це їм в очі. А я виглядаю трохи не такою людиною, якій хочеться таке говорити. І мені хочеться захищати їх, пояснювати їм наскільки те, що вони роблять, круто і важливо.

---

Слухайте також: Я воюватиму стільки, скільки треба — медикиня в батальйоні морської піхоти Ярина Чорногуз

---

Про виявлення пошани суспільством до ветеранів

Тетяна Трощинська: Ви можете сформувати таке загальне обличчя української армії? Хто зараз воює? 

Аліна Сарнацька: Це чоловік старше 45 років. Увечері він по відеозв’язку говорить з дітьми й внуками: «Сонечко, розкажи що там було в садочку? Дідусь тебе любить».В нього не дуже добре зі здоров’ям, у вільний час він піде прибухне, але він стоїть і тримає землю. Це таке обличчя української армії. 

Тетяна Трощинська: Про які проблеми ми мало говоримо з різних причин, тому що десь марафон зі своїм іншим світом, своєю реальністю чи щоб не образити цивільних, або не нашкодити обороні чи деморалізувати когось, а про це варто говорити зараз з вашої точки зору?

Аліна Сарнацька: Мені видається важливим зараз показувати, як суспільство планує поважати ветеранів на практиці. Часто кажуть, що в нас немає грошей на те, щоб проявляти таку пошану, як, наприклад, в США чи країнах Європейського союзу. Але можна придумати й зробити речі, які не будуть дорого коштувати. Можна зробити окремі черги в лікарнях для ветеранів. Можна якісь грантові програми зробити. Виходить так, що суспільство, на мою думку, зараз не достатньо показує, що воно планує цим людям дати натомість. 

І це одне з питань, яке можливо впливає і на мобілізацію. Тому що Пес Патрон — це ідея для дітей. «Ванька-Встанька» — це працювало перший рік, а зараз я не думаю, що можна воювати в довгу на чистих закликах, ідеалах і так далі. Треба показувати, що ці ідеї втілюються в життя. Я бачу, що російське ІПСО чудово працює на розділення і в цьому питанні також. Вони говорять цивільним про небезпечних ветеранів так, щоб військові це теж бачили, бо підірвати моральний дух війська є більш пріоритетним для ворога, ніж цивільних. І тоді цивільні починають писати, що вони бояться військових, хай військові живуть десь окремо. Я бачила статейки про те, що, коли вони повертаються з нуля, то їх треба десь закривати на два тижні. Військові не мають цього бачити. Ви повинні розуміти, кому направити вашу емоцію, — якщо ви хочете поговорити про те, що ви боїтеся військових, коли вони повернуться, гаразд, це ваше право, знайдіть людину і поговоріть про це — з психотерапевтом, другом, але не з військовими й не в соціальних мережах, де вони можуть це побачити. Або щось ще такого штибу ви можете обговорювати з людьми, яким це окей. 

Є ще такий феномен, який я хочу обговорити. Всі мої жінки військові і я сама стикаюся з тим, що, якщо я розмовляю з будь-яким цивільним чоловіком, то він обов’язково починає виправдовуватися, чому він не в армії причому доволі швидко. Я починаю говорити і якщо це навіть волонтер, який мені щось возить, на п’ятій хвилині розмови він почне аргументувати, чому він не в армії. І це не аргументи типу: «Я боюся», «Я ще не готовий, але планую піти». Там будуть якісь самовиправдання, які звучать насправді образливо. Наприклад, він говорить, що він більш потрібний в цивільному житті. І це просто жесть, тому що в моїй роті, наприклад, служив звукорежисер із «СТБ» Ваня. Він загинув. Він був дійсно дуже потрібен, тому що зараз звукорежисер потрібен в першу чергу як зв’язківець і він був крутим зв’язківцем. У нас служить один із топових юристів, який працював у великій компанії. Ці люди точно були б потрібні в цивільному житті. Так не варто говорити. 

Є ще люди, які говорять, що вони так багато заробляють, що готові платити за те, що вони не йдуть в армію. І це просто люта дичина, бо я не готова бути їхнім найманцем. Виходить так, ніби він наймає мене за гроші. Але мені не потрібна така робота. І мене лякає, коли говорять, що наш мобілізаційний ресурс вичерпано, а в нас ще мільйони людей, які не готові воювати. Я роблю з цього висновок, що можливо це якесь ІПСО. І якщо мине час і не буде людей, які готові воювати за цю країну, можливо ця країна не потрібна. Але, на жаль, ця ситуація закінчиться не просто тим, що Україна зникне з мапи і її жителі стануть жителями іншої країни. Ні, загине дуже багато людей. Ось, що страшно. Якщо ти не готовий захищатися від навали орди є висока ймовірність, що ти будеш лежати в землі.

---

Читайте та слухайте також: Борис Хмілевський: 90% проблем з мобілізацією — через невизначені терміни служби

---

Як ми маємо подбати про живих — рідних загиблих 

Тетяна Трощинська: Я говорила з ізраїльським політологом, і він розповідав про традиції вшанування загиблих. Я розумію, що це роки війни, в якій живе Ізраїль. І вони публікують імена загиблих. Розумію, що їх менше, тому що масштаби менші й територія менша, але вони кожен день публікують ті імена, які встановлюються й підтверджуються. Вся країна бачить ці імена в газетах і інтернеті, може їх вшанувати. Є ціла низка традицій щодо підтримки родини загиблих. Ми ж дізнаємося імена лише тих, кого знали особисто. Твоя стрічка у фейсбуці перетворюється на якийсь нескінченний некролог і ти починаєш розуміти, що на якійсь ділянці фронту вочевидь щось сталося. Потім затишшя, але ми дізнаємося про наших знайомих, можемо їх порахувати і їх уже багато. Як ви вважаєте те, що люди не знають реальної кількості втрат — це добре чи погано? Я зараз не обговорюю рішення Генштабу, я про суспільне сприйняття. 

Аліна Сарнацька: Я думаю, є спеціалісти, які знають, як будувати правильно інформаційну стратегію під час війни. Я знаю, що так було в кожній війні. І на те є причини. 

Але мені не так відгукується вшанування імен, як родин загиблих, бо вони живі. Мертвим уже не так і важливо, де ми повісимо їх фотографії. Це має значення, але набагато важливіше те, що ми насправді робимо для їхніх родин. Є багато такого, чого мені не хотілося б бачити. Наприклад, нещодавно я дізналася, що дітям, батьки яких загинули з 2014-го до 2022-го року платять таку саму соціальну пенсію, якою вона була раніше, а дітям загиблих після 2022-го набагато більшу. Хоча і ті й інші є дітьми, у яких мати або батько загинули за Україну. Є багато сімей, які не можуть отримати документи, про те, що батько загинув, бо його статус є невизначеним — він є зниклим безвісти. Їм потрібно проводити їм роз’яснювальну роботу, що можна звернутися до суду і через суд визнати батька загиблим, навіть не зважаючи на те, що тіла немає. 

Ми могли б зробити багато для сімей загиблих. Я не знаю, які плани у держави й чому Міністерство у справах ветеранів виконує декоративну функцію замість того, щоб працювати. Хоча зараз саме час, щоб працювати. Тому я закликаю нас всіх, людей як фізичних осіб, підтримувати родини загиблих. Якщо ви не можете підтримувати їх фінансово, дарувати подарунки дітям — підтримуйте їх морально. Показуйте їм, що ви шануєте їхню втрату. Дружині мого загиблого бійця, я чомусь не можу називати їх вдовами, її сусідка каже: «Ти сама винна, що відпустила свого чоловіка, я то свого не пустила і він живий». Я не знаю, що робити з такими людьми. В мене немає версій. Є люди, які кажуть, що «Ми вас не посилали» і кажуть так про загиблих. Я не знаю, що в них людського. Але ми всі українці й нам слід робити те, що залежить від кожного і кожної з нас.

---

Попередні випуски подкасту «Її війна» можна послухати та почитати ТУТ

---

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS