Я звикла і стала бойовою, — розповіді дітей, що тікали від війни

Про що мріють і як живуть діти, яким довелося залишити все та поїхати жити до Луцька, цікавилась журналістка Аріна Крапка.

Єва, Ельдар і Серафим переїхали до Луцька в 2014 році. Єва з батьками залишили в Луганську будинок, а у Єльдара із Серафимом в окупованій Горлівці живуть рідні та друзі.

Дванадцятирічна Єва  розповідає, що за цих кілька років її життя змінилося. З друзями з Луганська вона проводжує спілкування, але вже у столиці:

«Я навчаюсь в гімназії №18. Я переїхала сюди два роки тому, коли закінчила четвертий клас . Навчаюсь я тут з п’ятого класу. Там у мене друзів не залишилося. Вони переїхали до Києва. Сюди переїхала лише моя подруга Настя. Я їжджу в Київ і там зустрічаємось іноді». 

Спочатку пристосуватись було нелегко. Щоправда, спільну мову у дворі з іншими дітьми дівчинка знайшла швидко. Вони разом проводили час, грали у футбол, каже Єва. Однак у школі ставлення було іншим, тому що вона була новенька у класі:

«Лізли до мене. Але крім мене, там було ще два новеньких, там що мені не дуже діставалося. Я звикла. Стала бойовою. Якщо хтось і лізе, то я вже відбиваюся. Вчителі до мене ставляться добре. В шостому класі в мене були проблеми з математики, але зараз предмет поділений (ред, — алгебра, геометрія), і в  мене гарні оцінки. Англійську я знаю. Німецьку теж.  Українську. Я розмовляла і розмовляю російською мовою, але може з наступного року буду українською розмовляти».

Луганськ і Луцьк, за враженнями Єви, дуже різні. Луганськ — більше місто, і добиратися в різні його частини було складніше. А Луцьк — затишніше:

«Мені все в Луцьку подобається. Зелене місто,  річка неподалік. Можна місто пішки пройти. А в Луганську було далеко. Мені потрібно було їхати з пересадкою, бо майже вкінці міста жила. І там було дуже жарко. Тут гарніше. Повітря свіже».

Наразі дівчинка має свій ютуб-канал, полюбляє знімати відео у класі, малює хною та любить кататися на роликах.

Чотирнадцятирічний Серафим за домівкою в Горлівці  сумує, бо у нього там залишилося фактично все. З друзями він спілкується дуже рідко — в соціальних мережах, а з найближчими по телефону. 

«Навчаюсь я у 25 школі. Друзі в Горлівці лишилися. Але з ними майже не спілкуємось, то часу нема, то інші причини. Ну але там не дуже багато».

Хлопець сподівається повернутися додому, як тільки ситуація в Горлівці зміниться і вона знову буде українською.  Сьогодні він не бачить не лише своїх рідних, але і втратив цінні для нього речі:

«Наче нормально, але без комп`ютера мого, який там залишився, то трохи погано. З ним цікавіше, краще було. А тут в мене нічого нема. Тільки телефон, навушники».

А от його старший брат, шістнадцятирічний Ельдар каже, що полюбив Луцьк. І незважаючи на будь-які зміни, про повернення  не задумується:

«Не знаю. Про це я навіть не думав. Тому що в мене особисто інші плани. А там як карта ляже, як то кажуть. У мене плани в Києві працювати і знімати квартиру».

Єва, Серифим і Ельдар  запевняють, що події в їх містах на них не дуже вплинули. Так, усі вони сумують за своїми домівками.  Єва мріє про свій будинок і двір в Луцьку, такий, як залишився в Луганську. Серафим про те, аби в Горлівці все було як раніше, до війни, а Ельдар планує майбутнє без війни.