Чи всі стихійні фасади паплюжать вигляд українських міст?

Мар’яна Чернієвич: Інфопривід для нашої розмови — це дві історії. У Києві змінили фасад однієї із будівель, це багатоповерхівка, але у Києві говорять про несмак. У Тернополі вже, можливо, порушення закону, де змінили фасад історичної будівлі. Наскільки, пане Юліане, це є типовою ситуацією українських міст і чи проблема зовнішнього вигляду міст у нас системна?

Юліан Чаплінський: Ну, я би не сказав, що у нас системна. Напевно, швидше, безсистемно, тому що якби була система, то, напевно, міста би використовували ті інструменти, які в них є. А саме вони можуть користуватися пам’яткоохоронним законодавством, вони можуть вносити нові об’єкти в пам’ятки, вони можуть розробляти дизайн-коди своїх міст і погоджувати це як на сесії міської ради, так і на ухваленні рішення виконкому. І якщо є бажання і політична воля, то, в принципі, цього можна уникати. Це не є якась «заморська грамота», яка неосягнена.

Мар’яна Чернієвич: Чи вдається якимось українським містам цього уникати і мати одне розуміння вигляду фасадів і вулиць?

Юліан Чаплінський: Насправді у Львові, наприклад, є дизайн-код, якого дотримуються. І визнано, що, зокрема, рекламні вивіски зменшилися, немає «диктатури» на історичних фасадах зовнішньої реклами, зменшена кількість рекламних бордів містом.

Тобто весь цей візуальний шум чистили десь більше, не менше 12 років. Але навіть попри те, що у Львові є доволі потужне управління охорони історичного середовища, яке веде тривалу роботу з мешканцями по донесенню цінності пам’яток, попри це також бувають казуси, коли просто люди не розуміють, що це цінно, або вікно розбивають, перетворюють в двері без дозволів, або малюють клаптик фасаду якимсь кольором незрозумілим.

Просто переважно люди настільки активні, що вони тут же пишуть на гарячу лінію скарги, включаються активісти і влада реагує. Якщо взяти ці два кейси, які ви описали: у Києві і Тернополі, тут трошки я би розмежував, тому що ми не маємо справу з пам’яткою у Києві.

І це є модерністичний будинок, які в принципі бувають пам’ятками модернізму, як офіційні пам’ятки, наприклад в Брюсселі таких багато, у Копенгагені є такі об’єкти, але в нас моди на занесення в пам’ятки модернізму якось не склалися в Україні.

І тому в принципі ці перші поверхи, вони не в пам’ятках, і є таке негласне правило, що в принципі можна все. Тобто в угоду рекламі, в угоду підприємцям, які орендують, можна робити різні вітрини, приваблювати людей. Якщо в місті немає якихось правил по поводженню з модернізмом, то воно приводить до того, що в руки ініціативу беруть маркетологи, ті, хто розробляють брендінг.

І в принципі цей заклад, як на мене, він досягнув того, що хотів, — вся країна про не говорить. Як мінімум, кожен, хто в Києві, захоче на це подивитися.

Мар’яна Чорнієвич: От якщо говоримо про київське рожеве кафе, то на вашу думку, як архітектора, як людини, яка безпосередньо працювала тривалий час в управлінні архітектури Львова, ви керували ним, відповідно, ви були дотичні абсолютно до того, аби в місті якомога краще вдалося дотриматися того коду, який визначили. Те, що відбулося з цим рожевим кафе у Києві: д ця межа між сміливим дизайном і псуванням міського середовища? Тому що думки розділилися і, звісно, є ті, кому це сподобалося, і хто вважає, що ту будівлю вже мало чим можна було зіпсувати, але є і ті люди, які відкрито і голосно заявляли по соцмережах про те, що це псування архітектурного ансамблю, яким би він там не був.

Юліан Чаплінський: Дивіться, насправді, якщо немає правил, то всі сторони мають право на свою думку.
Тобто, якщо немає правил, то ми не маємо, до чого апелювати. І праві, як і ті, хто є прихильниками модернізму, що теоретично, так як на Заході, можна було би відреставрувати цей об’єкт, привезти його в єдиний ритм балконів, щоб все було однакове, гарне, і тоді до нього дуже пасувала така сама модерністична вітрина, і вони будуть праві.

І ті, хто кажуть, що немає жодних правил, бо це не пам’ятка, і нам треба в нашу сіру буденність і в цю сіру модерністичність внести якусь гарну, цікаву, кольорову плямку, то вони теж праві, тому що є люди, яких дратує ця сірість і хочеться якоїсь провокації.

У даному випадку я, як архітектор, розумію, що дійсно модерністично можна було вирішити це цікавіше. Але як людина, яка була на посаді і працювала багато з людьми, то я теж розумію і підприємців, які в цей тяжкий час хочуть привабити увагу і прошуміти про себе, тому вони теж досягнули результату. Тому я не маю жодних засуджень жодної сторони, тому що я розумію, що якби було дійсно в Києві правило щодо повідінки з модернізмом, то я би сказав, ну дивіться, правила є правила, є домовленості, тому їх треба дотримуватися.

А в даному випадку ми просто в такій колізії, яку дуже добре, що ви підсвітили, там, де немає домовленостей, там завжди будуть сюрпризи. 

Мар’яна Чорнієвич: Але от у нас є ще інша складова нашої з вами розмови — це Тернопіль. І там вже йдеться про зміну фасаду пам’ятки без погодження. Це незнання чи свідоме порушення? Чи це знову ж таки слабкий контроль міста?

Юліан Чаплінський: Я думаю, що це все, що ви перелічили, потрошку. Незнання — 100%. Напевно, що слабка комунікація міста, саме пам’яткоохоронних органів, хоча не факт, що в Тернополі це не відведено у повноваження обласної ради.

Тому що переважно управління охорони культурної спадщини — це є, згідно закону, справа рук Центрального органу виконавчої влади, саме Міністерства культури. І тому вони переважно спускають на місця простіші питання на рівні ОДА, тобто обласної адміністрації. А так, як у Львова була складна ситуація давня, і в нас було і Управління охорони культурної спадщини міста, то в нас, фактично, це дублюється, цей контроль.

Мар’яна Чорнієвич: Чи не варто б державі створити якісь основні правила цієї гри, і як їх можна зараз, зважаючи на все те, що вже відбувалося, те, в якому вигляді наші міста є зараз, чи можемо ми це змінити, і з чого варто було б, на вашу думку, почати рух до цих змін?

Юліан Чаплінський: Дивіться, рамка законодавча задана. Є закон про охорону культурної спадщини.
Органи місцеві прекрасно ці закони знають. Як на мене, тут дуже багато залежить від політичної волі, як верхніх органів державних, так і муніципальних, місцевих. І, звісно, запит суспільства має тиснути на політиків, щоб ця тема була актуальна.

До війни я відчував зріст волі щодо збереження пам’яток. Реально було все більше і більше скандалів, все більше і більше медіа висвітлювали якісь розібрані вілли, розібрані старі будинки в Києві, інших містах. З війною, на жаль, увага, фокус уваги зсунувся.

І я бачу, що розібрали будинок на Французькому бульварі в Одесі, і реакція, як на мене, дуже квола у людей. Тобто видно, що вони вже настільки виснажені, невиспані, і перевиснажені тими прильотами, дронами щоночі, що ця пам’ятка на фоні тих смертей виглядає не такою вже і страшною втратою. І, на жаль, так є…

Нагадаємо, Міністерство закордонних справ України домовилося із експертами ЮНЕСКО про візит до Львова для фіксації руйнувань та оцінки завданої російською атакою шкоди.

Повністю розмову з архітектором слухайте у доданому аудіофайлі і дізнавайтеся ще більше