«Краще би тих знімків і відзнак не було» — фотожурналіст Данило Антонюк, фіналіст премії «ВплиWOWці» 

«Краще би тих знімків і відзнак не було»

Влад Бундаш: Повномасштабне вторгнення ти зустрів вже з фотоапаратом у руках. Чи можеш ти пригадати свій перший знімок? Що ти фотографував?

Данило Антонюк: Насправді досить важко сказати, що було моїм першим знімком. Попри те, що я працюю в журналістиці з 2021 року, я знімав більшу частину свого свідомого життя. Я часто жартую, що те, що я став фотожурналістом, було вирішено ще до мого народження, адже в кінці 80-х — на початку 90-х мій батько Максим Антонюк займався тим самим, чим я займаюсь зараз.

Він знімав одні з найбільш історичних подій тої доби: він застав розпад Союзу, в нього в кольорі є знімки Дня проголошення Незалежності України, перепоховання Василя Стуса.

Батько мене завжди заохочував знімати. Коли я почав більш серйозно до цього ставитись, він сказав: «Спробуй знімати суспільне політичне життя, це цікаво». Ось так я тут опинився.  

Влад Бундаш: Тобто це така родинна справа. Яким ти пригадуєш своє дитинство? Які цінності в тобі закорінювали?

Данило Антонюк: У моїй родині дуже добре розвинута традиція антирадянської діяльності. Дід Зиновій Антонюк був полів’язанем: він 11 років провів у радянських концтаборах, у Сибіру. Це значно вплинуло на формування мого світогляду згодом, тому що ми з дідом багато спілкувалися, я ще його застав. Він пішов у 2020 році.

Влад Бундаш: Ти прийшов у фотожурналістику у 21 рік. Яким був твій шлях? Чи стикався ти з різними перепонами?

Данило Антонюк: Спільнота фотографів, які знімають політику, війну, спорт, — це дуже цікава група населення. Це люди з неймовірними історіями та життєвим досвідом. Більшість з них бачить: прийшов молодий фотограф. Якщо він регулярно приходить, знімає, — вони потім бачать його роботу і починають розуміти, що цей хлопець щось може, що він тут «не випадковий пасажир». І починають вільно та  абсолютно нормально спілкуватися.  

Влад Бундаш: Твій знімок обстрілу Києва 7 лютого 2024 року потрапив у підбірку найкращих фото за версією Reuters. Коли ти бачиш такі відзнаки своєї роботи, що ти відчуваєш?

Данило Антонюк: Краще би тих знімків і відзнак не було. Однак виходячи з ситуації, в якій ми знаходимося, важливо, що редактори великих інформагентств відзначають знімки з України і те, що весь світ без перебільшення бачить те, що відбувається у нас.

Влад Бундаш: Твої знімки виходили в The Washington Post, The Times, Der Spiegel. Чим, на твою думку, відрізняється бачення іноземців від українців, коли вони дивляться на твої фото? Що ти хочеш їм передати у своїх знімках?

Данило Антонюк: Коли я знімаю, я хочу показати те, як я бачу ситуацію на місці, в якому знаходжуся. Моя задача викликати все ж у глядача емоцію. Якщо це обстріл — то це негативна емоція: сум, співчуття.

Один знімок війну вже не зупинить, цей час давно пройшов. Однак мені здається, що зараз працює правило загального тренажу: чим більше знімків публікується, тим більший вплив на суспільство, у тому числі на західне. Чим більше людей бачать ситуацію, яка відбувається, тим більше допомоги Україна отримує. Відповідно, якщо фотограф може зробити знімок, який викликає емоцію і співчуття до людини на фото, то це є великою користю для України.

Влад Бундаш: Працюючи з іноземними виданнями, чи бачиш ти останнім часом зменшення уваги і, можливо, співчуття до того, що відбувається в Україні?

Данило Антонюк: Я би не сказав. Звісно, буває, що Україна вже не на перших шпальтах, трапляються випадки, коли стається загострення в Секторі Газа або в Ірані, і тоді Україна на певний час відходить на другий план. Однак в силу масштабу цієї війни через деякий час увага знову повертається до нас. Це циклічна історія.

«Надмірний натуралізм нікому не потрібен» — Єфрем Лукацький

Влад Бундаш: Фотографія має викликати емоцію, щоб спонукати на реакцію або певну дію. Однак чи в такому випадку ми не заганяємо себе в пастку, коли інші, менш емоційні фото того ж побуту наших громадян і громадянок, залишаються поза увагою, адже це нібито нецікаво? Як ти з цим працюєш?

Данило Антонюк: «Надмірний натуралізм нікому не потрібен» — казав мій колега Єфрем Лукацький з Associated Press. Ніхто не хоче бачити треш на сторінках видання, коли п’є каву вранці.

Задача — викликати емоцію, але не шокувати треш-контентом. Побут людей теж може зачепити людей: на початку минулого року я знімав історію про родину з маленькою дитиною, що мешкала в будинку на лівому березі Києва, де світла не було кілька тижнів поспіль — попри те, що навколо у будинках світло було. Я знімав про те, як вони живуть в цих умовах. Це теж у західної аудиторії викликає співчуття, коли вони бачать мати з дитиною 4-5 років, яка ледь не в пуховику ходить по квартирі.

Варто сказати, що пастка полягає в тому, що чим більше ми знімаємо, тим більше люди звикають до всього, що бачать. Водночас якщо ми не знімаємо, то люди про це забувають.  

Влад Бундаш: У суспільстві неодноразово виникали дискусії щодо етичності висвітлення тіл людей, які загинули через російські атаки, або родичів, які плачуть за своїми померлими близькими. Хтось каже, що це треба показувати, тому що світ має бачити це жахіття. З іншого боку, це ретравматизація для людей, які потім можуть побачити себе чи близьких на фото. Як ти працюєш із цією сенситивною історією?  

Данило Антонюк: Якщо я знімаю щось подібне, я стараюся робити це з максимальною повагою. Ми не знімаємо матеріали кримінальної справи — для цього є спеціально навчені люди в прокуратурі і в поліції.

Наша задача — як би це цинічно і дивно не звучало — «показати трагедію красиво», як казав Ігор Костін, один із фотографів, які знімали Чорнобильську катастрофу в 1986 році.  

Якщо на місці обстрілу є загиблі, ти розумієш, що не треба знімати «крупняки», ти знаймаєш більш загальні плани. Нещодавно була ситуація, коли на Одеській трасі шахед влучив біля заправки, тоді загинуло троє людей. На місце приїхала донька жінки, яка загинула в автомобілі — у неї почалася істерика. Я навіть не зміг себе змусити підняти камеру і натиснути на кнопку, для мене це було занадто. Прицьому я бачив, що деякі колеги це знімали.  

Це дилема: якщо ми не будемо це показувати, то ніхто про це не дізнається. В окремих ситуаціях дійсно немає відчуття, що це правильно. Хоча, з іншого боку, я ось розповідав, як робив знімок, який потрапив у підбірку року в Reuters. Я вказував, що в таких ситуаціях дуже непросто працювати. Ти не хочеш заважати людям, влазити в їхній особистий простір, докучати їм своєю присутністю.

Люди різні. Хтось каже: «Так, знімай, знімай. Ти робиш все правильно, щоб світ бачив». Хтось реагує навпаки достатньо вороже. І вони мають на це повне право. 

Влад Бундаш: Ти постійно працюєш з влучаннями і бачиш це жахіття. Як ти відновлюєшся і фізично, і психологічно?  

Данило Антонюк: Після того, як ти всю ніч їздиш по місту під обстрілами, десь лягаєш за умовне укриття, поки десь поруч щось летить, з’являється хронічна втома. Відсутність сну досить сильно б’є по роботі, по тобі фізично, одразу падає концентрація. Це навіть може створювати загрозу твоєму здоров’ю і життю під час роботи — крім того, що по тобі ще й може прилетіти зверху. Однак, апелюючи до цитати Ігоря Костіна, метра документальної фотографії та фотожурналістики, «фотограф має опустити забрало і працювати». Він не має повністю пропускати через себе те, що він знімає, хоча це дуже важко.  

Влад Бундаш: Коли ти працюєш вночі і приїжджаєш на місця обстрілів, яких правил ти насамперед дотримуєшся?  

Данило Антонюк: Перш за все, це слідкувати за тим, що роблять рятувальники. Якщо рятувальники починають покидати локацію, це значить, що і тобі час звідти тікати. Подвійні атаки, так звані дабл-тапи, мають місце. Не хотілося б опинитися у статистиці жертв удару по Києву, після того як ти поїхав знімати попередній обстріл. 

Друге — це дивитися, що у тебе над головою. На місцях обстрілів часто буває, що падає скло, уламки. Треба перш за все думати про безпеку. Сенс від того, що ти знімаєш, якщо ти будеш поранений або, тим паче, мертвий.  

Влад Бундаш: На місці влучань працюють рятувальники і поліція, є постраждалі. Як ти з ними будуєш контакт? Чи завжди вдається знаходити спільне розуміння, що тобі треба працювати і їм треба працювати?

Данило Антонюк: З рятувальниками в мене ніколи не було проблем. Я завжди стараюся робити так, аби не заважати їм. Якщо вони несуть постраждалого, то я не знімаю прямо перед ними затуляючи дорогу.

Ми усі маємо виконувати свою роботу. Їхня робота, звісно, важливіша, бо вони мають врятувати життя конкретної людини. А моя робота — знімати все це для того, щоб це побачив світ.

З поліцією різні ситуації бувають. Усі ми люди, іноді трапляються конфліктні ситуації, коли мені і іншим колегам казали: «Тут у людей горе, чого ви приїхали знімати?». На що ми кажемо: «Якщо ми це не знімемо, тоді це значить, що цієї події не було. І, відповідно, що росіяни не вбивають цивільних, не руйнують наші міста. І це значить, що все нормально». Інколи це трапляється в ситуаціях, коли ми дійсно нікому не заважаємо. 

«Моя мрія — ніколи більше не знімати те, що доводиться знімати зараз»

Влад Бундаш: Ти був фіналістом відзнаки «ВплиWOWці» у номінації «Цифровий вплив». Яким ти бачиш свій вплив, як ти його вимірюєш?

Данило Антонюк: Виміряти його якоюсь одиницею неможливо. Однак мені відомо, що деякі мої знімки точно бачили, скажімо так, не останні люди в наших країнах-союзниках. Я сподіваюся, що це все ж таки мало вплив на прийняття ними рішень щодо допомоги Україні. 

Наведу приклад з практики Єфрема Лукацького: декілька місяців тому під час чергового обстрілу обвалився будинок, і він виклав у себе на Фейсбуці фотографію, за яку потім його звинувачували в трупожерстві — це був знімок родини, яка лежить під завалами багатоповерхівки. Він свідомо прийняв рішення про публікацію. Потім до нього звернулася команда президента з проханням надати на оригінал цю фотографію, аби її можна було показати на міжнародній арені. Цей знімок бачило багато світових лідерів, і невдовзі після цього було прийнято рішення про передачу в Україні наступної партії Patriot. 

Влад Бундаш: Яку фотографію ти вважаєш своєю найкращою? 

Данило Антонюк: Я б сказав, що це той знімок, про який ми вже згадували 7 лютого 2024 року, з Теремків, де на парапеті сидить жінка, у неї обличчя в кіптяві, вона на руках тримає собачку. Поруч дві жінки обіймаються і тримають на повідцях теж собак. 

Також ще один знімок, алюзія на твори мистецтва доби Відродження. Страшний знімок, де поранену жінку дістають з-під завалів. Це в день, коли стався обстріл «Охматдиту». У центрі кадру жінка, а навколо рятувальники. Різні люди, коли бачили цю фотографію, ловили алюзію на стиль скульптур, які були поширені в Європі доби Відродження. Це так звана «П’єта» — скульптура, на якій Божа матір тримає Ісуса на руках після того, як його зняли з Христа. Це один з найбільш емоційних знімків, які я робив за весь час.

Влад Бундаш: Багато молодих українців та українок люблять фотографувати. З чого ти радив би починати професійний шлях у цьому напрямку?  

Данило Антонюк: Знімати і дивитися на те, що знімають інші. Тобто дивитися роботи тих, хто знімає ті самі події, що і ти. Ти дивишся, де ти краще відпрацював, де, можливо, з більш цікавої точки зняв хтось інший. І, звісно, дивитися те, що знімали класики. Для мене це Анрі Картьє-Брессон, Роберт Капа, Йозеф Куделка. Це класики 20-го століття. З них наразі живий Куделка, це людина достатньо поважного віку [фотограф народився у 1938 році — ред.]. Однак він досі продовжує випускати книги.

Влад Бундаш: Уявімо, що наступив рік, коли закінчились бойові дії в Україні, ми перемогли. Що ти загалом мрієш знімати, якщо не йдеться про війну?

Данило Антонюк: Перша мрія — ніколи більше не знімати те, що доводиться знімати зараз. Я би хотів знімати народні гуляння з нагоди завершення війни й нашої перемоги.