Українські герої. Прощаємось з Едуардом Панченком

Сьогодні наше прощання з українським героєм Едуардом Панченко. В ніч з 7 на 8 лютого у Київському військовому шпиталі помер молодий 22 річний Едуард Панченко. Він помер від сепсису, на жаль, лікарі не змогли нічого зробити після тих поранень, які він отримав на Сході, біля Донецька.

Йому було лише 22 роки. Він весело робив зарядку, незважаючи на те, що одна нога його була ампутована після тяжкого поранення, а інша була під загрозою ампутації через роздроблену п’яту. І лікарі постійно робили на ній операції. Він надзвичайно мужньо сприймав все те, що з ним відбувалося і був готовий робити все, щоб витягнути себе до життя. Його дружина вагітна, на 7 місяці. І я пропоную послухати голос героя Едуарда Панченка, який ми записали зовсім нещодавно.

“Я сам из Днепропетровской области, города Днепродзержинск. Меня призвали 4 апреля на службу. Я пошёл не колеблясь. Сначала были подготовки у нас, а потом в августе мы поехали в зону АТО.  Я на срочке служил в 25 бригаде, рядом с 93, в которой сейчас служу.Я простой парень, закончил школу , пошёл в училище в Днепродзержинске. Я там родился, я там жил всю жизнь. Играл в баскетбол постоянно в команде, хотел в город пойти. Нужно было больше тренировок, а я молодой постоянно хотелось гулять. Я  в армию хотел с детства, мне снилось, что я летаю, так и пошёл в десантники. Я рвался, меня в 25-ю так и забрали. После части пришёл, встретил любимую девушку. Екатерина, она сейчас дома. В апреле у нас будет сын Андрюша. Прошло месяцев 8 как мы вместе, и в августе меня забрали. Я ждал, ждал, не стерпел – предложение сделал. Потом она сказала, что беременная, я вообще на седьмом небе. Люблю детей, хочу ребёнка воспитывать” .

Це був голос Едуарда Панченко, якого вже немає з нами. В ніч з 7 на 8 лютого він пішов з життя.

В ефірі программа «Громадського Радіо» для поранених і про пораненних українських героїв, перед мікрофоном автор та ведуча Лариса Мудрак. Ми прощаємося з 22 літнім Едуардом Панченком, якого цими днями, 10 лютого поховають на його Батьківщині в Дніпродзержинську. Після перенесених операцій і важкого поранення Едуард на жаль пішов з життя. І я ще раз пропоную послухати його розповідь про те, як він боровся до останнього, про те, як його поранили. Щоб цей голос залишився назавжди з нами і ми пам’ятали таких молодих хлопців і їхній звичайний життєвий героїзм. І їх відданність тій роботі, яку вони виконували на Сході.

“В принципе я всё помню, даже не терял сознания. Мы выехали, нам командир бригады дал команду выехать поддержать огонь и забрать наших пацанов. Нам сказали, что нас встретят. Когда приехал, был направляющим, я сам водитель-механик, вёл колонну.  Мы на точку приехали, а там тишина так странно ещё было. Мы постояли, я срушил с места немного, я не увидел, но услышал выстрел или из мухи, или РГД или РПГ и прям мне под машину. Возможно, конечно это мина, но я слышал выстрел именно с ракеты. И оно прямо мне под машину, взорвалось, сразу дырка машиной. Ноги онемели, не мог затормозить и поднять ног.  Машина немного поколебалась и остановилась. Долго не думая, сразу выкарабкался из люка, выпал, ударился.  Рядом был командир, он кричит «Ползи, ползи!», пытается меня тянуть. Я ему кричал «падай», а он растерянный стоял и не знал, что делать, пытался меня тянуть и через пару секунд ещё его застрелили. Он упал возле меня.  Я полз, меня пацаны из другой машины, которая была сзади, после десантирования и занятия позиции. Подбежало пару человек ко мне, начали тянуть, но нас было по 4 человека на машину, так, что тянуть было почти некому. Они держали огонь, отбивались  и мне кричали «ползи, ползи» за машину, которая целая.  Там было метров 150, но не было сил почти ползти.  Я посмотрел на ногу, а икра висит, мышца висит… Я полз, мне товарищ кричит «Давай братан, у тебя через два месяца сын будет». И я полз, перекручивался, подгребал снег под себя. Еле дополз, дотянули пацаны.  Через время нашли жгут, затянули. А перед этим человек даже свой шарф снял, завязал мою ногу шарфом, укололи, я и лежал. Спать хочется, но знаю, что нельзя. Позвонили по телефону, рации нет, связь вся погорела . Позвонили командующему нас забрать, но там пока приедут ждать минимум часа два. Мы пришли на помощь вроде и нашим подразделениям, только мы с ними не связанным толком”.

Поранення Едуард отримав в січні. Декілька тижнів лікарі боролися за його життя, рятували одну ногу, потім іншу. Однак важкі поранення і ампутації не дозволили Едуарду Панченко жити з нами і радіти життю. В ніч з 7 на 8 лютого в Київському військовому шпиталі він на жаль помер. Родина зараз прощається з Едуардом. І власне ми сьогодні хотіли сказати про те, що ми готові всіма силами підтримати родину і молоду дружину Катерину Леонідівну Панченко, яка зараз чекає первістка, вона на сьомому місяці вагітності. Ми всі дуже переживаємо, як вона пройду це надважке випробування, ми всі готові надати їй руку допомоги, а головне – допомогти всім, чим можемо.

Я знаю історії із Київського військового шпиталю, коли поранені і їхні дружини зараз перераховують свої кошти, для того, щоб допомогти Катерині. Я переконана, що сильні, здорові люди країни так само зможуть це зробити. Я називаю номер картки Катерини Панченко , через яку можна допомогти Катерині пережити це важке горе. Її картка Приватбанку за номером 5168757286370228. Ми так само залишаємо телефон дружини і з нею можна буде зв’язатися, однак просимо телефонувати їй згодом,бо в ці дні родина прощається з Едуардом Панченко. Телефон дружини 093-300-8998.

У Едуарда залишилася мама Марина Олександрівна Панченко, зв’язатися з нею можна буде счерез дружину, але так само згодом.

Це була програма «Громадського радіо» «Українські герої». Її автор та ведуча Лариса Мудрак, мені допомагає Дарина Курєнная, звукорежисер програм «Українські герої» Ігор Онисенко. Наша сьогоднішня програма була прощальна з українським героєм Едуардом Панченком.

Програма «Українські герої» на Громадському радіо підтримана Канадським фондом місцевих ініціатив.