Іноді людині у втраті треба просто, щоб ви були поруч, — Настя Федченко

Поліна Вернигор: Цей епізод — перший та особливий. Ми говоримо про втрату, яку неможливо полегшити словами. Втім, часом саме слова можуть зробити горе ще більш нестерпним. Мене звати Поліна Вернигор, я — репортерка фонду «Повернись живим», а моя гостя Настя Федченко — журналістка і жінка, яка втратила на війні коханого.

• П’ять місяців тому Настя народила доньку Катрусю. Оскільки малечі ще важко надовго залишатися без мами, тому перебуває у студії під час запису розмови.

Сьогодні ми не даватимемо порад, як правильно переживати горе. Ми просто будемо поруч у цій розмові. Якщо ви самі у втраті, знайте, ви не самі. Якщо поруч із вами хтось у втраті, можливо, ця розмова допоможе не боятися бути поруч.

Поліна Вернигор: Привіт, Настю. Привіт. Хочеш розповісти трохи про Андрія, яким він був, яким ти його пам’ятаєш?

Настя Федченко: Андрій — найкращий чоловік, який міг зі мною статися. Він дуже добрий, дуже світлий, з класним почуттям гумору. Просто неймовірний. Напевно, це все, що варто про нього сказати. Він офіцер, він захисник, він мій чоловік, він мій партнер, він мій друг. Людина, з якою було добре поруч, і з яким класно було говорити і класно помовчати. Який між тим, щоб бути з нами поруч, обрав захищати нас і робити дещо важливіше. Це батько нашої первістки і чоловік, якого я дуже люблю.

«Я опинилася у пеклі. І живу в ньому…»

Поліна Вернигор: Ти пам’ятаєш, як ти дізналася про його загибель? Як ти зустріла цю новину?

Настя Федченко: Я провела його 3 січня на Донеччину. Він зміг провести з нами Новий рік. І я була на 8-му місяці вагітності. І увечері він не відповів на моє повідомлення.

А вранці 4 січня я почала йому дзвонити. І він не відповідав на мої дзвінки. Я написала його братиму і другу, що з Андрієм, чому він не відповідає. Він мені сказав, що напевно в нього просто розрядився телефон.

І я ще не склала 2 і 2, і я кажу, ну то хай зарядить. А потім я чую стук у двері, відчиняю двері, а там стоїть його тітка і його двоюрідний брат.

Вони починають мені говорити, що вони мене дуже люблять. І так, зранку 4 січня я опинилася у пеклі. І живу в ньому. І житиму, напевно, до кінця життя.

• Підтримуйте Сили оборони на сайті Фонду «Повернись живим»: https://savelife.in.ua/donate/#donate-army-card-once

Поліна Вернигор: Це відчувається як якесь неосяжне взагалі горе, яке неможливо усвідомити, неможливо осягнути його масштаби, бо воно, напевно, не має якогось конкретного масштабу. Якими були перші дні в новій для тебе реальності? Як ти взагалі впоралася? Що тобі допомагало триматися на плаву, якось вставати з ліжка?

Настя Федченко: Я не знаю. Я робила це за інерцією, і пощастило — якщо можна взагалі застосувати до цієї ситуації слово «щастя» — що мені повідомили рідні, а не по телефону, наприклад, чи не прийшло сповіщення від центру комплектації. Ну, але з іншого боку, його побратими, його командування знали, що я ось-ось маю народити, і тому сповістити по телефону — це не варіант взагалі.

Здається, ніч переночувала у його тітки, чи я навіть не ночувала, а поїхала до своєї подруги, — я не пам’ятаю, якщо чесно. І місяць перед пологами я прожила у його подруги, і моєї подруги, і тепер хрещеної мами Катрусі. І вони весь час намагалися бути зі мною поруч. І, напевно, те, що поруч були люди, якось допомагало.

Ти говорила про те, що тут не буде порад, але якщо у вас є сили, у тих, хто це слухає, чує, якщо у вас є сили, іноді людині у втраті треба просто, щоб ви були поруч. Навіть нічого не говорити. Просто бути поруч фізично. Просто — не знаю — напоїти чаєм. Просто вийти прогулятися. Якщо є сили і ресурси, то запитати, як ти хочеш, щоб я тобі допоміг або допомогла.

Поліна Вернигор: Розкажи, хто з нами сьогодні в цій студії?

Настя Федченко: До нас приєдналася наша з Андрієм первістка Катерина Андріївна, бо вона не хоче на чужих ручках сидіти, спати і взагалі проводити час. Вона хоче бути з мамою. І в нас є іграшка, вона схожа по формі на мікрофон. І ми називаємо її мікрофон. І Катруся така досить співоча. І коли вона починає співати, то я кажу в мікрофон: «Добрий день, зараз з нами в ефірі Катерина Кузьменко» та її авторська рубрика. Ну, або питаю, яку пісню вона буде виконувати.

Поліна Вернигор: Перші періоди твоєї втрати, перший час ти якраз переживала на останніх місяцях вагітності. Це додатковий стрес для тебе. То що могло в цей час тебе тримати? Які дії, які слова, пропозиції, допомоги від тих людей, які були поруч?

Настя Федченко: Складно сказати. Просто важливо, що зі мною були поруч друзі, і що ми могли мовчати, могли говорити. Ми могли говорити про Андрія, могли говорити про роботу.

Я, чесно, не дуже пам’ятаю наші розмови в той час і про що ми говорили. І я якраз активно пакувала сумки у пологовий, і пам’ятаю, як прасувала пелюшки, а зі мною була подруга Таня, хоча зі мною мав би бути Андрій.

Загалом люди так влаштовані, що здебільшого людині потрібна людина. І навіть якщо ця людина мовчить або, наприклад, щось говорить, і це видається дурницею, то, хоча мої друзі не говорили дурниць, це краще, ніж бути самій. Я не знаю, як би я сама з цим дала собі раду.

Поліна Вернигор: Ти писала про втрату, про свої переживання, про свій біль у фейсбуці. І оскільки ти журналістка, в тебе є якась аудиторія, до тебе є увага. Я знаю, що багато журналістів було на похованні Андрія. Це висвітлювалося. І, очевидно, ця подія охопила доволі велику аудиторію. Люди почали писати тобі в коментарях в своїх способах, намагаючись тебе підтримати. Але ці способи не завжди були вдалими.

Зокрема, я дуже добре пам’ятаю твій допис, де ти перерахувала якісь тези, які звучать якось тупо, недоречно. Одна з цих тез була, що ти маєш жити заради дитини. Можеш, будь ласка, перерахувати інші тези, які тебе найбільше зачіпали на той час, які тебе ранили, і трошки пояснити, чому вони не окей?

Настя Федченко: Складно сказати, що вони мене ранили, тому що ранити більше мене навряд вже можливо, тому що мій найкращий Андрій, який про мене дуже дбав і переживав, завдав мені найбільшого болю. Ну, так вийшло. І водночас подарував найбільше щастя — нашу Катрусю.

Але мене дуже дратували деякі поради чи способи підтримати. Я розумію, що частина людей робила це зовсім не зі зла чи з бажання якось мені завдати якогось роздратування чи чогось такого. Але, наприклад, тут дуже часто я розумію, що наші люди, — хоча я не знаю, як це влаштовано в інших країнах, — але наші люди не навчені співчувати, і я дуже довго не вміла.

Це прийшло до мене тільки через мою роботу як журналістки, з військовими, і також з рідними загиблих, знову ж таки, як журналістки.

За що мені «триматися»?

Ну от, наприклад, найбільш неемпатійне і взагалі недоречне слово — це слово «тримайся». За що мені «триматися»? Спуститися в метро, потриматися за поручень? За що мені триматися? За голову, за чашку, за спогади. За що мені триматися? Ложку взяти, потриматися за ложку. Ти в такій ситуації, коли ти тримаєшся за повітря хіба що.

Що значить «тримайся»? Можливо, комусь це слово помічне, мені — взагалі ні. І так сталося, що після моєї втрати у мене трохи змінилося коло спілкування, туди додалися жінки, які так само втратили чоловіків на війні. І от принаймні ті, з якими я спілкуюся, їх так само дратує слово «тримайся», бо воно ні про що. І, чесно, краще написати «співчуваю» або нічого не писати.

Ну, правда, краще, ніж писати якусь всрату пораду, типу, «ти маєш жити заради дитини», — краще пройти повз. Ну, я не помічу ваш коментар, і мені від вашого коментаря ні холодно, ні жарко. Я розумію, що люди хочуть поспівчувати, але як писати якусь чухню, то краще не писати нічого. Ну, правда. І після того, до речі, як я сказала, що мене деякі способи співчуття дратують, мені почали писати, що люди співчувають, як вміють. «Якщо ти не вмієш приймати співчуття, то тебе не дуже то й шкода». Тому що «ти взагалі маєш бути вдячна, що тобі люди співчувають». «Люди тобі співчувають, а ти не вдячна».

«Ну ти мразь, тебе не так і шкода». Мені писали, «ну подумаєш, чоловік загинув. А он у тієї двоє синів загинуло. І вона інакше це сприймає, ніж ти». Тобто, я ще маю з кимось мірятися горем… Ну, я ще маю рівнятися на когось у своїй втраті, що хтось переживає…

Не існує правил, як переживати горе, і кожна людина проживає його, як уміє. І так, хтось, можливо, плаче, а хтось, можливо, не плаче, — і те, і те правильно, якщо можна взагалі до горя застосувати слово правильно, або якусь категорію «правильно».

Або мені писали, що, наприклад, «от у вас загинув чоловік, але у вас принаймні залишилась дитина. А от я знаю там яку-небудь «Світлану», в неї теж загинув чоловік, вони дуже хотіли дитину, але дитину вони не змогли зробити».

Я співчуваю «Світлані», я співчуваю кожній людині, яка втратила на цій війні когось із рідних. Але мені від того не легше, що в мене залишилась дитина, тому що дитина і чоловік — це зовсім різне, це різні рідні люди.

І ми про цю дитину мріяли вдвох, і ми хотіли виховувати її вдвох, і ми готувалися до цього, і ми проговорювали якісь речі, і ми про щось жартували.

І мені не легше від того, що в когось загинув син, брат, чоловік, чи в когось залишилось двоє дітей, а в когось не залишилось жодної дитини.

А в когось ще щось. Від цього не легше, тому що не існує шкали горя, не існує якоїсь лінійки, яка може поміряти, чиє горе глибше, а чиє не таке глибоке. Просто припиніть, будь ласка, порівнювати людей. І порівнювати людей у їхньому горі. І говорити, що вам пощастило, що залишилось.

Що означає «жити за двох»?

«Всього-на-всього, подумаєш, чоловік загинув, зате вам пощастило, що дитина залишилась. Ну, з ким не буває?» Або мені дуже сподобалось, коли вийшов матеріал про мене на Суспільному, написала Настя Іванців, і коментаторка написала: «у кожного своє горе». «Коли я була вагітна другою дитиною, мене зрадив чоловік. І я залишилась з дитиною і вагітна сама».

Чесно, я співчуваю. Але порівнювати зраду з втратою остаточною і безповоротною, — мені теж було боляче, це не ок. Тобто, ти або співчуваєш людині, або проходиш повз. От мені здається, що це має стати якимось таким золотим правилом співчуття, якщо можна знов таки так висловитися.

Плюс, мені дуже подобалися поради, «ви тепер маєте жити за двох». Я перепрошую, це як? Це типу спочатку, наприклад, ну от умовно, Катруся зробила щось там погане. Спочатку я її виговорила як мама, а потім виговорила як тато. Чи, наприклад, Катруся перемогла в якомусь змаганні. Колись вона виросте і в неї будуть якісь перемоги. Я спочатку пораділа за неї як мама, а потім як тато.

Чи, приміром, я прийшла, — колись я закінчу грудне вигодовування, — в бар, і скажу, дайте мені два пива. Одне за мене, друге за мого чоловіка, який загинув на війні.

Що означає «жити за двох»? Не існує категорії — жити за двох, за трьох, за 333 людини. Немає таких категорій. От є я, і я живу за себе. Або продовжую життя. Хоча це речі продовжувати існування, а не життя. Ну от живіть за двох. Окей, дякую за пораду. Приймаю наступні поради.

Був «прекрасний» коментар, коли я ще не народила і не оголошувала ім’я Катрусі, що вона Катруся, я написала, уже коли вона з’явилась на цей світ, мені писала якась людина, назвіть доньку на честь Андрія.

Але не приходьте з цим до мене в коментарі. Я назву доньку так, як ми домовлялися з ним. Або так, як я вважаю за потрібне. «Ой, та що ж ви починаєте, я ж поспівчувала, як вміла, люди поспівчували, як вміли, а вам, напевно, ви не так засмутилися, що у вас чоловік загинув, як вам подобається на цьому срачі розвивати».

Окей, я нікому не побажаю, крім ворога, проживати те, що проживаю я. Коли деякі журналісти на прощанні сфотографували мене крупним планом, яка плаче, і дозволили собі висловлювання «Ось так виглядає горе», тобто вони вважають себе істинною в останній інстанції, яка вправі називати, який вигляд має горе чи який вигляд має щастя, або сфотографували крупним планом мого чоловіка в труні.

І коли я написала про те, що це не ок, і як журналістка, і, власне, як дружина офіцера українського, мені одна жінка написала про те, що «мені здається, що ви не так засмутилися, що у вас чоловік загинув, як засмутилися, що ви погано вийшли на фотографії». Ну, типу, напевно, так не прийнято говорити, і це не ок, але я ніколи не побажаю цій жінці показати, як же ж гарно виглядати на фотографіях в такій ситуації, яка склалася зі мною.

«Напевно, найдоречнішим буде просто слово «співчуваю», чесно…»

Поліна Вернигор: Мені здається, що в цілому на четвертий рік повномасштабної війни і на 12-й рік війни загалом, настільки суспільство звикає до цього якогось потоку горя, що емпатія дійсно кудись зникає. А, можливо, у багатьох людей її просто не було. І через те, що ми там у своїй бульбашці, медійній умовно, ми знаємо, що у наших колег, у наших друзів ця емпатія є, ми можемо на них покластися у такий момент. І ми знаємо, що ці люди там вивчають якусь чутливу лексику, читають про неї, як правильно говорити, як ні.

Коли ми визираємо трошки з цієї бульбашки, стає реально стрьомно. Засуджувати цих людей за те, що вони просто не розуміють, як правильно, тому що цьому в школі ніхто не навчав? Я сама, напевно, не завжди розумію, як знайти правильні слова, саме коли ми говоримо про втрату. І мені здається, що якщо людина пише про втрату в соцмережі і їй взагалі жодного коментаря не залишають, для цієї людини це може відчуватися, як якась байдужість аудиторії.

Чи дійсно краще було б, щоб люди взагалі не писали, ніж писали дурню? Як ти вважаєш?

Настя Федченко: Складно відповісти, тому що, повторюсь, мене, наприклад, дратували якісь слова, когось не дратували. І мені, до речі, деякі люди почали писати, от ти пишеш, ніби ти теж істина в останній інстанції, але, наприклад, мені такі слова були помічні.

Ну ок, але я писала про свій досвід. Приміром, якщо я напишу, що я не люблю какао, це ж не означає, що я якось знецінюю досвід людей, які люблять какао. Чому з втратою не сприймається оця аутонологія?

Я не люблю зелений колір, приміром. Нікого ж це не зачепить, правда? Ніхто ж не почне писати, «а я люблю зелений колір, а ти, мразь, що ти не любиш зелений колір». «А зелений колір — це колір трави, його треба любити, і все».

Навряд чи хтось таке напише, але от коли ти напишеш, що щось не так у втраті, і в словах людей, які намагаються тебе підтримати, чи просто приходять і коментують, то тобі неодмінно напишуть, що люди роблять, як вміють.

Тому, напевно, доречнішим буде просто слово «співчуваю», чесно. Ніж слово «тримайся», «живи заради двох», «у вас є донька», «у вас є кіт» і все інше.

Або, ще «прекрасна» фраза, «принаймні в тебе була ця любов, в тебе була ця сім’я», із серії «Принаймні ти мала таке щастя». Окей. Але я би хотіла його мати і надалі. І у нас з Андрієм були плани на майбутнє. І те, що все це обірвалося, і все пішло не так, і все пішло шкереберть. І те, що він був, так, класно, що він був, але я би хотіла, щоб він продовжував бути.

Ось. Якщо є сили, то можна написати, що «я поруч». «Якщо тобі щось потрібно, ти не соромся». «Напиши або подзвони мені». «Якщо хочеш, я приїду помовчимо, якщо хочеш, я приїду і ми поп’ємо чаю, чи якщо хочеш, я приїду і ми там, не знаю, прогуляємося в парку».

Ну, це якщо в людини дійсно є сили, тому що я розумію, що дуже багато людей втомлені, тому що у них хтось воює, або вони волонтерять, або ще щось, і не у всіх є сили. Приміром, якщо в мене не було сил когось підтримувати, то я просто нікого не підтримувала. І мені це видається набагато чеснішою позицією, ніж просто писати якусь дурню і цим завдавати людині якогось зайвого роздратування, тригеру, чого завгодно.

Тобто або якщо сили є аж настільки, то можна написати, як ти хочеш, щоб я тебе підтримав або підтримала.

Коли я була на восьмому місяці вагітності, я перетворилась на «нерухомість», і я уже не могла нічого робити.
І ми якраз закінчували розпочатий ще Андрієм ремонт, який ми потім продовжили як подружжя, який, зрештою, закінчувала я.

Можливо, людині просто потрібно, щоб їй там кран підкрутили. Або, можливо, людині потрібно, щоб там з її дитиною або дітьми хтось провів якийсь час, поки вона поїде, наприклад, на могилу до своєї рідної людини.

Або, можливо, цій людині просто немає із ким поговорити про чоловіка, брата, сина, і вона хоче поговорити саме з вами. Повторюсь, це якщо є ресурс. Якщо є внутрішні сили на це, якщо людина дійсно має час і натхнення, можна запитати про те, як ти хочеш, щоб я тебе підтримав або підтримала. Якщо немає, то слова «співчуваю» буде достатньо.

Мені писали люди, яким я не відповіла, але яким я тим не менше вдячна про те, що якщо тебе потрібно кудись підвезти, в мене є машина, я тебе підвезу. Просто я якось даю собі раду в якісь інакші способи,
але це теж може бути опція для людини, яка проживає втрату, сказати, що «я не можу ніяк тобі допомогти, крім того, що я можу тебе кудись підвезти». Або «я не можу тобі ніяк допомогти, крім того, що, умовно,
я можу сходити в крамницю і купити тобі якогось хліба, якщо ти цього потребуєш».

Якщо є сили, бажання, натхнення підтримати, то варто підтримати. Якщо немає цього всього, або ви просто не знаєте, як це зробити, то просто не варто.

Буває так, що ти ніяк не можеш долучитися. І це теж ок. Тобто найменше, чого я хотіла в цій ситуації, яка зі мною сталася, і найменше, на що я розраховувала, що хтось буде щось мені писати, якось підтримувати. І це прозвучить, напевно, теж для когось грубо або ще якось, але насправді будь-які слова, будь-яка підтримка — це те, що насправді ніяк не допомагає.

Просто є люди поруч з тобою, просто ти якось встаєш вранці, чистиш зуби, якось щось їси і продовжуєш існувати. Ось і все. Твоє життя — ніби людина, яка втратила кров, але якось продовжує жити. Я втратила цю опору і продовжила якось жити тільки тому, що у нас є донька.

І були спільні плани і, напевно, тепер я маю втілювати ту частину планів, яку я зможу втілити. І я маю подбати про нашу доньку. Знов-таки, тому що це наша донька і тому, що я так вирішила, а не тому, що хтось мені у фейсбуці написав, що ти маєш жити заради дитини.

Коментар психологині Вікторії Ковалевської

У першу чергу, треба розуміти, що переживання втрати вимагає часу, і що б ви не зробили, ви не можете зробити так, щоб людині зараз стало краще. Це не тому, що ви щось не те робите, якийсь не такий або поганий друг, не підтримуєте.

Ні, це не через те. Це через те, що на переживання втрати піде час. Це не лікується, це треба пережити. А для того, щоб пережити, треба переживати. Говорити, плакати, горювати. Відповідно, все, що ми можемо зробити, це бути поруч з цією людиною.

Якщо йдеться про якийсь там перший період, дуже важлива фізична присутність максимум часу. Іноді людина, яка тільки втратила, не може навіть сама сказати, яка підтримка їй потрібна, що їй потрібно взагалі, людина може бути шокована, розгублена. І тут стануть у пригоді такі найпростіші людські способи потурбуватися, проявити співчуття, приїхати, приготувати їжу.

• Якщо в родині є діти, побути з дітьми, погуляти, поробити якісь справи, допомогти, можливо, вирішити якісь питання. Просто навіть фізична присутність вже буде дуже підтримуючою і помічною.
• Це досвід, якому ми маємо проявляти співчуття і велику увагу до людини, яка з цим стикається. Слова, які ми говоримо, зазвичай, людям, яких ми не дуже добре знаємо, це слова «я співчуваю».
• І натомість утримуємося від того, щоб давати якісь оцінки факту смерті, не дай боже, знецінювати, не говорити «ти ще молода, знайдеш собі нового, вийдеш заміж. Це, можливо, звучить зараз дико, те, що я кажу, але, на жаль, це стається. Люди, які почуваються дуже незручно біля тих, хто втратив, іноді починають говорити такі речі, які нібито очевидно, що не варто говорити в голос, але від напруги, від страху це проривається і звучить.
• Тому дуже важливо ще подбати і про себе, і звірятися, як я почуваюся зараз поруч, чи можу я бути поруч, чи вже «рве на клаптя», і треба теж трошки відійти, десь набратися сил з кимось переговорити, і тоді повернутися в цей контакт з людиною, яка переживає настільки важкий досвід.

«Ми не маємо намагатися зробити людині в моменті краще. Це неможливо»

Поліна Вернигор: Звідки взагалі беруться такі фрази? Вони сталі, наскільки я розумію, а вони використовуються давно, як «ти маєш жити заради дитини», «назви доньку на честь
свого загиблого чоловіка»?

Вікторія Ковалевська: Ви тут правильно сказали, що це сталі вислови. Тобто, коли ми не знаємо, що сказати, ми розгублені, бо можливо, людина, яка це говорить, теж вперше стикається із тим, що їй треба бути поруч, із тим, кому настільки важко. І в неї в голові спливає щось, що вона вже десь чула. Я не знаю, як саме до радянського коріння, я боюся, що це все набагато довше існує, скільки люди живуть, бо ми з цим досвідом смерті, скільки є наше життя,

Смерть — частина нашого досвіду. Від нестерпності буття поруч із людиною у важкому досвіді, від розгубленості, від нерозуміння, що говорити, може прозвучати щось отаке. Це як спроба втішити, ніби як ми намагаємося зробити людині легше, пообіцявши їй, що в неї буде інший чоловік. Хоча це абсолютно дикі слова, які не варто промовляти.

Тому я тут ще раз наголошую на тому, що ми не маємо намагатися зробити людині в моменті краще. Це неможливо. Людина втратила свою близьку, дорогу людину. Їй погано, це нормально.

Так буде якийсь час. Ми не маємо це порішати. Це не наша задача — зробити так, щоб цій людині стало добре. Вже значно на більш пізніх етапах ми можемо допомагати людині між періодами такими більш важкими, коли переживається втрата, робити такі періоди, де набирається сила, ресурс.

Витягати людину на прогулянки, на якісь активності спокійні, там, не знаю, на гриби, кататися на конях, малювати, книжкові клуби. Тому що переживання втрати потребують дуже великого ресурсу. І ці сили будуть потрібні людині.

Говорити важливо

Переживання втрати передбачає те, що спогади про людину інтегруються в наше життя, в наш досвід. Навіть в нашу особистість інтегруються спогади про людину, яку ми любимо і яка вже не з нами. Тому говорити важливо.

Тільки при цьому також важливо проявляти уважність, тому що в того, хто втратив, можуть бути в цей момент різні етапи. Якщо бачите, що людина не відгукується на цю розмову, що вона ніби як намагається уникнути її, значить зараз не час. Якщо розмова підтримується, тоді в цих спогадах про людину, особливо якщо і ви знали цю людину, і у вас є власні про неї хороші, теплі спогади, в цій розмові тоді теж відчувається дуже багато любові. Парадоксально, але у втраті дуже багато любові.

Є такі важкі дати, коли людині, що втратила, швидше за все буде найтяжче. Це річниці, це день народження того, хто загинув, це її власний день народження, або день народження дітей. Дуже важливо запланувати на ці дні, щоб хтось був поруч. І щоб знати, що робите, які, можливо, є традиції, ритуали. Дійсно, є дні, коли найважче, — бути поруч в ці дні — безцінно. Не тільки перший рік, але й потім.

Поліна Вернигор: Ти говорила про слово «співчуваю». Що його, в принципі може бути достатньо, але знову ж таки там опираючись на власні якісь відчуття мені завжди здається, що всі ці слова, які прийнято говорити в цьому випадку — «співчуваю», «обіймаю», «як я можу тебе підтримати» — це теж уже такий сталий вираз, якому теж навчають, дають поради психологи, як краще підтримати. Мені завжди здається, що ці слова в цій болючій ситуації звучать занадто безсенсово.

Настя Федченко: Я тобі чесно скажу, ці слова, це більше для мовця, більше для донора, ніж для реципієнта. Тобто, це більше для тебе, ніж для мене. Тому що жодні слова не здатні якось допомогти.

Тому тут я не можу нічого сказати, тому що, наприклад, коли на фронті загинув старший син Світлани Поваляєвої, Василь Ратушний, ти ніби і так живеш у пеклі, але потім ти заходиш на фейсбук, читаєш це, і я розумію, що ніяк їй не можу зарадити. Але я просто написала «співчуваю», тому що я не могла пройти повз цю ситуацію. Хоча я розумію, що Світлані від мого слова «співчуваю» було ні холодно, ні жарко. І це просто пекло втратити двох синів на війні.

Це просто непоправна втрата, якій не допоможуть ні слова, ні вчинки. І от що хотіла би на цьому наголосити, тому що я знаю, що мої друзі так не робили, але якщо людина приходить і хоче якось допомогти людині у втраті, можливо, вони розраховують на слова подяки. От якщо ви приходите, то не розраховуйте на слова подяки.

Тому що це просто, грубо кажучи, ваш жест доброї волі і людина не в тому стані, щоб подякувати. І, можливо, вона це оцінить умовно через п’ять років, переосмислить, коли вона навчиться жити з цим горем.

Я, наприклад, от зараз я розумію, що друзі мене підхопили, що подруги пішли зі мною на партнерські пологи, що вони чергували у нас, коли Катруся народилася, і допомагали мені якось звикати до Катрусі і до своєї ролі мами.

Я це по таких краплинках розумію, насправді, що це от про цю підтримку безумовну. Словом, якісь речі я розумію тільки зараз, якісь речі зрозумію потім. Я хочу, щоб дівчата і хлопці, тому що Андріїві, наприклад, друзі або побратими, я хочу, щоб вони знали, що я їм вдячна за цю підтримку. Але насправді не варто розраховувати на подяку від людини у горі, тому що всі її зусилля спрямовані на те, щоб якось продовжувати існувати в цьому світі.

Поліна Вернигор: Чи бували і чи бувають зараз у тебе моменти, коли навпаки хочеться, щоб взагалі ніхто не чіпав?

Настя Федченко: Складно сказати. Ну, що я тобі можу точно сказати, це те, що постійно, вже понад півроку, я думаю про те, що так хочеться, щоб Андрій мені написав, і щоб все це було якимось дурним сном, і все. Щоби всі ці люди, коментарі, і все це людське добро, і водночас вся ця людська ницість, це було просто чимось, що мені приснилось. Це те, що я тобі можу сказати напевно.

Поліна Вернигор: Дуже тобі дякую за цю розмову, дуже дякую Катерині Андріївні, що вона теж до нас сьогодні долучилася, що вона витримала цей запис разом із нами. Зичу вам сил обом.

Настя Федченко: Дякую тобі, що покликала. І хочу сказати, що, звичайно, обстріли, тривоги, це все втомлює, але війна ближче, ніж нам здається. Часом це означає зруйнований під’їзд у сусідньому будинку,  часом це наближається впритул. І просто потрібно продовжувати підтримувати Сили оборони, тих, хто чекає на когось з війни, або тих, кому вже немає кого чекати.

Тому що війна — це така сука, яка одного дня може постукати у ваші двері. Просто до цього не можна бути готовим. Але варто робити щось, щоб, можливо, відтермінувати цей стукіт у власні двері.

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за посиланням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси і подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon 
• PayPal: [email protected]