Мене завжди більше цікавлять соціокультурні взаємини людей, аніж те, як вони одне одного вбивали, — Йоханан Петровський-Штерн 

Становище євреїв в Україні наприкінці XVI-початку XVII століття

Єлизавета Цареградська: Я пригадую себе малою дівчинкою на початку двохтисячних. І якийсь дуже побіжний епізод, в якому мій батько, реагуючи на поведінку людини, каже слова «А, ну так він же єврей». Я не пригадую ні обставин, у яких це відбувалось, ні людей, дійових осіб.

Чітко лише закарбувалося у моїй пам’яті дитяче нерозуміння, навіщо там ця характеристика. Що саме має пояснити оце «так він же єврей». До слова, не пригадую відповіді батька на моє запитання, що це означає.

Ви слухаєте перший випуск другого сезону подкасту «Відерштанд. Супротив». У циклі цих розмов я маю на меті зрозуміти, чому в свої вже майже 33 досі немає відповідей на запитання щодо природи антисемітизму в Україні.

Звідки він бере початок? Чому єврей? Це маркер. Навіщо він? Як ми осмислюємо Україну, єврейські взаємини? Хто вони, українські євреї? Що робити зі сторінками історії, на яких закарбовані єврейські погроми? Чому ці історичні факти потребують обговорення та висвітлення? 

Та як саме це допоможе нам будувати сучасну державу, де немає місця для нетерпимості, і натомість є місце інакшим, де є оце славнозвісне «різні», але рівні? 

Як бачите, багато запитань, а попереду насичена подорож у пошуку відповідей. У першому епізоді за відправну точку в дослідженні теми ми беремо період Хмельниччини.

Йоханан Петровський-Штерн: Ми можемо почати з козацької революції Хмельницького, з середини XVII століття. Ми можемо почати раніше, можемо почати пізніше.

І мені здається, що це не настільки важливо зрозуміти взагалі, про що йдеться в кожному конкретному випадку. Бо, звичайно, якщо ми хочемо розташувати погроми і насильство над євреями в центрі єврейсько-української історії, ми недалеко підемо. 

Мене завжди більше цікавить, як люди жили, один із одним спілкувались, знаходились у різних інтерактивних стосунках, або економічних, або соціокультурних, або фінансових, ніж як вони один одного вбивали, чи знаходились у ситуації, коли насильство було спрямоване проти них.

Я вам наведу такий приклад, який, мені здається, моментально розкриває те, що я хочу сказати. У конкретному випадку, я дивлюсь роботи українських істориків від Яковенко до Сисина, від, скажімо, за полярним колом Едмонтона в Канаді до київських або навіть харківських істориків, які займаються різними аспектами історичного насильства або українсько-єврейським непорозумінням і так далі.

І ось, звичайно, що те, з чого вони починають, вони починають з погромів під час Хмельницького повстання або, як це назвав Субтельний, Козацької революції, 1648 рік.

І вони обговорюють якісь тисячі, десятки тисяч, іноді сотні тисяч жертв. І все обговорення іде про те, де, кого і як вбили. При тому, що коли ми подивимося на загальні українські історії від Грушевського до Плохія, ми не бачимо там взагалі десятків сторінок обговорення того, чим євреї займалися, коли вони опинилися в Україні, на українських теренах, чому, про яку демографію, статистику йдеться.

Раптом ми бачимо ці десятки тисяч жертв. І всі, хто займається цією тематикою, знову кажу, від найпровідніших київських істориків до найпровідніших, скажімо, німецько-американсько-канадських, вони всі обговорюють кількість жертв. 

Перепрошую, хто ці люди, чим вони займалися, де вони мешкали?

Якщо ми їх називаємо, скажімо, орендарями, ну не можуть бути там 20-30 тисяч орендарів на українських теренах в XVII столітті. Це абсурд. У кожному містечку, в кожному приватному польському містечку або містечку, яке знаходилось під українськими панами і також перебувало у приватному володінні, ну може бути 5-7 орендарів чи людей, які цим займаються.

А інші десятки тисяч, чим займаються, — лихварством? Скільки вам потрібно лихварів на одне містечко у 2000 людей? Ну один, ну два, максимум. А інші, чим займалися? Так от, я про це кажу вам, щоб пояснити дуже просту річ.

Мене набагато більше цікавить, чим євреї займались, скажімо, в XVI, першу половину XVII століття, перш ніж прийшла навала і почалась революція або, як Плохій каже, «громадянська війна», що мені більше подобається, у якій було дуже багато єврейських жертв. Це моє принципове ставлення до питання. 

До того, як ми скажемо, що там відбулося, мене цікавить, хто ці люди.

Єлизавета Цареградська: У якому становищі вони були, чим займалися, який соціальний шар становили євреї от у цей період, про який ми говоримо? Тобто це початок XVII століття-кінець XVI століття. Як виглядає їхнє життя?

І знову ж таки ми розуміємо, що знову є розділ по імперіях, тому що є ще й Річ Посполита. 

Йоханан Петровський-Штерн: Звичайно, є Річ Посполита і є Литовське князівство.

Тобто є на теренах України землі, які знаходяться під Литвою. І землі, які знаходяться під тим, що ми називаємо «корона», тобто Польське королівство. І коли наприкінці XVI століття відбувається об’єднання цих земель, відбувається, звичайно, і те, що ми називаємо злиття логістичне, юридичне цих двох королівств, Польсько-Литовське королівство.

«Servi camerae»

І, звичайно, євреї підпорядковуються одній системі. Але ми маємо сказати, що і на тій, і на іншій стороні власне становище євреїв було переважно дуже схожим. Євреї називаються «Servi camerae».

Вони знаходяться у безпосередньому підпорядкуванні королю, голові держави. І їхній статус — це переважно статус привілейованих містян. Є євреї, які живуть на сільській місцевості.

Їх небагато, але вони є. Є євреї, які, скажімо, служать у війську. І такі є. І навіть про них згадують єврейські історики з середини XVII століття. Є євреї, які займаються міжнародною торгівлею.

І про них ми знаходимо чимало документів на митницях. Скажімо, євреї можуть їхати через Гродно до Центральної Польщі. Вони їздять через інші прикордоння із литовських земель, і з польських земель наприкінці XVI-початку XVII століття.

Є євреї, які займаються ремісництвом і різними промислами в містечках. Євреї-бондарі, євреї-майстри срібляних, які займаються сріблом, золотом, слюсарством. Тобто дуже багато євреїв є ремісниками.

Невеличкий прошарок, звичайно, це євреї, які займаються торгівлею, міжнародною торгівлею. Є дуже маленький прошарок, скажімо так, олігархів, якщо брати сучасне слово, які складають такий фінансово-економічний олігархат. У кожному містечку їх не більше, ніж 10-15 людей.

Тобто вони в одному, максимум двох відсотках від загального населення у кожному містечку, де може бути від 800 до 1500 євреїв. І вони, знову таки, переважно містяни, вони живуть в містах. Вони не є бюргерами в точному сенсі слова, тому що вони не християнського походження, але в них спеціальний привілейований статус, який їм дає можливість займатися або корчмарством, або торгівлею, або ремісництвом.

І в кожному випадку в них є на це свій привілей. Загальний привілей, який отримує єврейська громада від короля або від володарів містечок, і конкретні привілеї, які вони отримують в своїх містечках, де вони мешкають. Ті містечка, які ми бачимо, скажімо, в книзі Натана Гановера «Євен Мецула» (Глибокий мул — ред.), євреї мають чіткий статус, скажімо, в економічному сенсі того самого населення, яке є дуже мобільним, яке є медіатором між, скажімо, ринками Парижа, Лейпцига, Нойштата та інших центральноєвропейських ринків, і, скажімо, ринками Немірова, Тульчина, Збаража, Замочці і так далі.

«Глибокий мул» (івр. יון מצולה, Євен Мецула) — історично-публіцистична праця, присвячена подіям Хмельниччини 1648–1649 років. Автор — заславський рабин Натан Гановер. Видана 1653 року в Венеції гебрейською мовою.

Вони — містяни і, звичайно, вони є іудеями. Коли євреї отримують будь-який привілей або, скажімо, привілей доктору Йоні зі Львова, в цьому привілеї написано, що цей привілей даний доктору, який є іудей Перфіді, тобто з цих «самих мерзотних», «страшних євреїв». Привілей дуже хороший, дає можливість цьому самому доктору працювати на одне з королівських сімейств у Львові.

Чи, скажімо, пізніше, наприкінці XVII століття, привілей, який даний друкарю з Амстердама, який відкриває свою друкарню у Жовкві. Там також написано «де іудей Перфіді». Звичайно, ми можемо казати, що це типова формальна ознака того, як називають євреїв.

Це може бути важливим, а може бути не дуже важливим. Але маємо на увазі, що саме так називали і так відносились до євреїв. Вони можуть займати важливі позиції, вони можуть займатися важливими, поважними речами.

Переважно, відношення до них і у православних магнатів, і у католицьких магнатів позитивне, тому що вони поживають торгівлю, вони займаються дуже важливим виробництвом в містечках. Вони також лікарі. Про це навіть згадується у цьому самому блокбастері польському «Вогнем і мечем», що євреї можуть бути також лікарями.

Але вони всі, так чи інакше, іудеї перфіді. Тобто «ганебні євреї», вони не є християнами. І в певну хвилину, коли пожвавлюються, скажімо, негативні емоції щодо меншин, особливо релігійних меншин, оці «перфіді» виходять на перший план.

Єлизавета Цареградська: Отже, як ми можемо пояснити ось цю природу тоді нетерпимості, яка так оприявнюється в 1648 році взагалі в отій політиці, магістральній лінії поведінки Хмельницького, зокрема, і взагалі козацтва? Тому що, я чому хочу послатися все-таки на «Глибокий мул» видавництва «Дух і літера», тому що дуже цікаві є коментарі до цього видання, — науковою редакторкою і авторкою коментарів є професорка Наталія Яковенко. 

Власне, вона говорить, що в цей історичний період євреї опинилися між польською шляхтою і, власне, українським козацтвом, і так ніби вони стали відповідальними за соціальні утиски, які, очевидно, чинили не вони. Як ви це пояснюєте? Як ці обставини складаються в вашому трактуванні? Як ви бачите цю ситуацію? 

Йоханан Петровський-Штерн: Дивіться, я, перш за все, хотів би висловити свою велику повагу до професорки Яковенко.

Я не знаю її особисто, ми, може, там декілька разів листувалися, із різних причин, коли я був фулбрайтівським візитером у Києво-Могилянській академії. Але при всьому тому я б хотів сказати, що бачення поважної професорки відповідає баченню 30-х, 50-х, 70-х років минулого століття. Зараз ніхто так не дивиться і не розглядає ситуацію 1648 року, ані стосовно, скажімо, козацтва з однієї сторони і польських католицьких магнатів з іншої, ані стосовно євреїв.

Ситуація набагато складніша і набагато цікавіша. По-перше, ще раз, ми бачимо в 1648 році не просто якесь там повстання пригнічених селян плюс козаків під керівництвом Богдана Хмельницького проти «ганебної польської шляхти». Ситуація набагато цікавіша і набагато складніша, тому що йдеться про громадянську війну.

І у вас є, скажімо так, православне населення із тієї, і з іншої сторони. І у вас є католицькі магнати, які з тієї, і з іншої сторони. І у вас є, скажімо так, козаки, які ненавидять католиків і також греко-католиків.

І у вас є греко-католики, які підтримують козацьке повстання. У вас є селянство, яке, скажімо так, просто йде проти міста, щоб там не було в тому місті. Тобто йдеться про громадянську війну.

«Євреї активно брали участь в цих самих військових подіях і з тієї, і з іншої сторони»

Коли йдеться про громадянську війну, ви не можете так акуратно розподілити з цієї сторони православне козацтво, з цієї сторони польські магнати, євреї — посередині і так далі. Ми бачимо, що євреї абсолютно не посередині. У нас є не багато, але є певні докази того, що були одиничні випадки євреїв, які билися із козацької сторони.

Причому не тільки в 1648 році, але починаючи з перших козацьких повстань проти, скажімо так, не стільки проти, скільки за свої певні привілеї. Перш за все, за те, щоб був розширений козацький реєстр, який давав можливість вільно жити козакам на своїй землі. 

Єлизавета Цареградська: А їм треба було змінювати віру для цього?

Йоханан Петровський-Штерн: Якщо ми подивимося на спеціальні роботи з цієї теми, ми побачимо, що було принаймні чотири великі козацькі роди, включаючи такий відомий рід як Герцик, які мають безумовно єврейське походження, тобто вони вихрестились. Але в нас є ситуації, у нас є докази історичним свідченням того, що були євреї, як, наприклад, єврей Бераха або Браха з Ізяслава, скоріше за все, який не був вихрестом, але бився за козаків із козацької сторони. І ми про це ще можемо окремо поговорити.

Є євреї, які не просто там, скажімо, опинилися між двома силами, які б’ються, козаки з однієї сторони і польська шляхта з іншої сторони. Є євреї, які просто беруть участь у війні на стороні польської шляхти. Той же самий Гановер згадує, що на бастіонах декількох польських містечок було декілька тисяч євреїв, які билися з козаками разом пліч-о-пліч з польським гарнізоном.

І що серед них були євреї, які були вільнонайманим військом, тобто професійні вояки, які билися на стороні поляків. Так що виводити євреїв як, скажімо, таке релігійне населення, яке, за словами Гановера, 24 години на добу, 7 днів на тиждень сидить і вчить Тору і Талмуд, це не продуктивне бачення того, чим були євреї. 

Євреї активно брали участь в цих самих військових подіях і з тієї, і з іншої сторони. Тому те, як професорка Яковенко бачить ситуацію із єврейським населенням, це не відповідає, скажімо так, я не буду говорити про дійсність, це не відповідає сучасному стану розвитку історичної думки. 

Тому, як видатні фахівці з історії козацтва бачать, що, власне, відбувалося у 1648 році. Як впливають на якість життя євреїв на території України, зокрема, наприклад, Зборівський договір.

Єлизавета Цареградська: Що це змінює і як взагалі виглядає потім ось ця мапа і картина життя євреїв в Україні? 

Йоханан Петровський-Штерн: Дивіться, договорів багато. Зборівський договір або Білоцерківський договір, вони знаходяться в протиріччі один із одним, вони дуже близько один до одного, але переважно, що змінюється під час і після 1648 року. 

По-перше, Лівий берег опиняється під Козацькою старшиною, під Гетьманом, і на Лівому березі немає постійної присутності євреїв.

Тобто, євреї мали постійну присутність на Лівому березі до 1648 року, їх після цього, після подій Козацької революції, немає. 

«Відбувається зміщення єврейських громад зі сходу до центральних теренів, до центральних земель України»

Вони, тим не менш, приїздять наприкінці XVII і протягом XVIII століття на якісь ярмарки, напівлегально, нелегально, — їх заохочують займатися торгівлею, але переважно вони там не мешкають. І це одна з умов Козацької верхівки, що Лівий берег буде абсолютно православним і на ньому не буде ані католиків, ані греко-католиків, ані євреїв.

І це важлива річ. Тобто, скажімо так, відбувається зміщення єврейських громад зі сходу до центральних теренів, до центральних земель України, на Брацлавщину, Київщину, Волинь і Поділля. 

Ну і, звичайно, те, що буде названо після 1772 року — Галичину, Червона Русь.

Тобто, це перший такий момент. 

Другий момент. Звичайно, ми можемо говорити про повний розгром єврейських громад Тульчина, Немірова, Збаража, Полоного, Замості і так далі.

І про це варто поговорити. У нас не так багато свідоцтв. Власне, ніхто, окрім Гановера, який опитував свідків і був сам біженцем із цих територій, у нас не так багато документальних свідоцтв про те, що відбулося.

Але якщо ми подивимося на свідоцтва Гановера, і на свідоцтва інших людей, — всі говорили про повний кінець. Тобто все, гаплик, нічого там нема, нічого не буде. І ми можемо тільки «оплакувати святі єврейські жертви», людей, які були втіленням єврейського пієтизму, знавці єврейської традиції, абсолютно такі традиційно налаштовані громади. Це, так би мовити, традиційний XVII століття єврейський погляд на події.

Але є документи, які досі знаходяться в архівах і Житомира, і Києва, і Львова, які кажуть про інші речі. І є також зовнішні єврейські документи, які дають нам можливість зрозуміти, що відбувається. 

Я дуже коротко спробую охарактеризувати три типи цих документів.

Перший документ — це, знову-таки, Гановер. Він утік Ізяслава. Він не просто там якийсь автор хроніки. Він даян, тобто в нього є статус судді. Це вищий статус у равинській ієрархії. Він сам людина пієтично налаштована, яка видала декілька років пізніше перший в Східній Європі молитовник з каббалістичними текстами, і з каббалістичними молитвами і додатками до класичної єврейської літургії.

Окрім всього іншого, він видав фундаментальний коментар до одного з трактатів Талмуду Сукот. Він людина поважна і певною мірою знаменита. 

Він приїжджає до Центральної Європи, здається, до Венеції.

Принаймні, в Венеції він видає перше видання Євен Мецула, 1653 або 1654 рік. Він пише цей текст не просто для того, щоб осмислити, що відбувається з єврейськими громадами. Він пише його для того, щоб лідерам єврейських громад у Венеції, Амстердамі, Франкфурті пояснити, що їм треба підготуватися до великої хвилі єврейських біженців, яким треба допомогти влаштуватися у Центральній Європі, тому що в Східній Європі життя їм не буде.

І він, власне, структурує свою книжку і пише її саме так, саме для того, щоб пояснити цим лідерам, що треба моментально щось робити, створювати якісь фундації, збирати гроші для біженців, готувати для них житло і абсорбувати їх у свої громади. Цього переважно не відбулося, тобто ми не бачимо великого наливу єврейських біженців в Центральній Європі. І це перший момент, який треба взяти до голови.

Другий пакет документів, як кажуть, це, власне, те, як бачить ситуацію Ваад Арба Арацот, Рада Чотирьох Земель. Це такий, свого роду, «єврейський Сейм» у Польщі, який визнається як вищий щабель єврейського самоврядування у Польщі. Це визнає і король, це визнає і казна.

І з ними мають справу, коли хочуть мати справу з єврейською громадою. Рада Чотирьох Земель — це не інституція, це, скажімо так, з’їзд голів громад, приблизно, може бути 18, може бути 28-30 людей, які з’їжджаються два рази на рік. Або в Любліні, або в Ярославі, або іноді в Тикочені, він називається Тіктін в єврейській громаді, де вони обговорюють розподіл податків і навантаження на окремі громади. Де вони обговорюють, як їм вирішувати внутрішні релігійні проблеми чи стосунки між єврейським і християнським населенням і так далі. 

Тобто вони мають дуже важливі функції.

Чому я згадав про Раду Чотирьох Земель? Тому що три роки пізніше, здається, 1654 рік, коли Хмельницький підписує Переяславські домовленості з Московією, Рада Чотирьох Земель пише в різні громади, переважно на теренах того, що зараз є Південною Білоруссю і Центральною Україною, він пише, що ми припиняємо надсилання вам спеціальних пожертв на підтримку знищених громад. Чому? Тому що більшість громад, які було знищено, відновили повністю своє життя і в логістичному сенсі, і в соціоекономічному.

Чотири роки пізніше, після 1649 року. Тобто Рада Чотирьох Земель — це не просто якась відсторонена структура, десь в нас знаходиться в Центральній Польщі. Ні, це представники тих же самих громад, які приїздять і кажуть, «ми відновили своє життя, нам цього не треба, нам не треба брати в борг чи отримувати всілякі такі фундуші, тому що ми вже функціонуємо нормально».

Це другий пакет документів, який показує, що євреї переважно вже всередині, наприкінці 1650-х років відновили своє економічне життя. 

Звичайно, що починається нова війна, починається повстання Чернецького, починається шведська навала. Тобто багато чого відбувається у цей час.

Але принаймні говорити про повне знищення єврейських громад в той час недоречно. 

Третій пакет документів, у нас їх небагато, а вони є, це внутрішні документи містечків і громад, переважно судові справи. Один із моїх неофіційних менторів, професор ізраїльський Моше Росман, знайшов декілька документів про те, що євреї в 1652-1653 році повертаються у свої громади, знаходять свої речі, які розікрадені злодіями, або просто місцевим населенням, яке бачить, що, ну, повтікали євреї, давайте візьмемо посуд, столи, якісь меблі.

І це все знаходиться у їх володінні. Євреї повертаються і кажуть, це моє, це моє, це моє. І вони беруть цих людей куди? До польського суду.

Тобто також польська юридична система відновлена на центральних теренах України. Я перепрошую, у нас немає українського головного суду. У цей час є польська юридична система.

І польська юридична система функціонує. Євреї можуть привести православного чи католика до того суду і сказати, оце те, що є в нього в володінні, це є моє, нехай поверне. І суди кажуть, так, поверни.

Чи воно було повернуто чи ні, це вже інша справа. Для цього нам потрібні не прескриптивні, а дескриптивні документи. В нас їх в більших випадках немає.

Але є документи, які є свідоцтвом того, що євреї повертаються до своїх розгромлених громад. І до Тульчина, і до Немірова, і до Збаража, і до Замості, і до Львова, і так далі. 

Постать Хмельницького

Єлизавета Цареградська: Як потрібно осмислювати постать Хмельницького і взагалі козаччину на той момент? Як ми маємо її рефлексувати із урахуванням цього, які висновки маємо робити? 

Йоханан Петровський-Штерн: Знаєте, це дуже складне і велике питання. Мені легше вам розповісти, яким чином змінювалося бачення Хмельницького в українській історіографії, серед української інтелігенції, починаючи з 1840-х років до наших днів.

І як, скажімо, те бачення, яке в нас є зараз, бачення Хмельницького, як абсолютного лідера українського повстання за свободу, за незалежність і так далі, було сформовано насправді в радянські часи. І стало таким канонізованим українським баченням того, що є Хмельницький. Я б не хотів зараз спрощувати цю тему, бо, звичайно, ми можемо подивитись на неї і через призму, доволі складну і складносоставну призму, Шевченківського сприйняття Хмельницького.

І ми бачимо і возвеличення Хмельницького, і також приниження Хмельницького з його сторони. Ми бачимо, що Хмельницький, «ти мій друже великий, але не дуже». Значить, якщо б Хмельницький побачив, що сталося з певними містами після того, що він підписав в Переяславі, то він би «упився жидівською горілкою і обмазався свинною багнюкою».

Ми бачимо дуже складне ставлення до Хмельницького. У нас воно зараз спрощене. Чому? Тому що нам його спростили радянські історики і автори багатьох книжок про Хмельницького.

І Семен Скляренко, Натан Рибак, і багато інших людей. Хмельницький — складна постать. Хмельницький підданий польського короля до 1648 року.

Потім він приймає отоманське подданство. Потім він підписує подданство московському царю. Навіть його політичні вибори показують, наскільки він складна постать.

Спрощувати його я б не хотів. Моя задача — ставити питання і показувати, наскільки ситуація складна і наскільки вона не вписується в канони, які існують в сучасній історіографії чи просто в головах людей. 

Публікація підготовлена в рамках партнерського проєкту з ЮНЕСКО за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю Громадського радіо і не обов’язково відображає позицію ЮНЕСКО і Європейського Союзу.