Постать Івана Кулика: між літературою, політикою та терором

Що відомо про постать Івана Кулика

Єлизавета Цареградська: Пане Олександре, для вас Іван Кулик — що за постать?

Олександр Рубльов: Це досить відомий український, радянський, з наголосом на останньому — згадуючи його минуле, участь у революційному русі, належність до Комуністичної партії більшовиків України — поет, краєзнавець, дипломат, громадський та суспільний діяч, функціонер перших років і перших кроків Спілки радянських письменників України, а також очільник кількох владних інституцій.

Чому Іван Кулик повернувся із США до України?

Єлизавета Цареградська: Історія Івана Кулика мене дуже зацікавила через протиріччя, напевно. Він народився на Черкащині у Шполі, у 1897 році, в єврейській родині. Справжнє його ім’я Ізраїль, вже потім він обрав інше — Іван. У 1914 році він разом з родиною виїжджає до США. Чи відомо чому та як він свого часу вже в 1917 році повертається через Сибір до України?

Олександр Рубльов: На мою думку, він з юнацьких років включився в ліворадикальний рух, який тоді презентувала Російська соціал-демократична робітнича партія та її більшовицький відлам. Цим зумовлюється його діяльність у 1910-х роках — з 1914 по 1917 рік. Також те, що вплинуло на нього в подальшому як революційного діяча — українська земля, оточення, люди, суспільні, громадські та культурні діячі.

Крім того, на нього вплинуло долучення до місцевого краєзнавчого руху в Умані, куди він переїхав зі Шполи, та де доєднався до Уманського відділення товариства історії та краєзнавства. Його участь там зафіксувала у своїх спогадах відома мемуаристка, культурна діячка Надія Суровцева, яка теж з 1914 року брала у ньому участь. Вона згадувала Кулика як «закоханого у вітчизняну минувшину і українську автентику». Зацитую спогади, що писала Суровцева про раннього Івана Кулика:

«Хлопця огортало українське середовище. Він робив замальовки стінних розписів, якими вславлена Уманщина. Збирав писанки, вишивки, не минав і колядок, щедрівок, веснянок — українських народних пісень старовинних та сучасних».

Суровцева зробила акцент на тому, що «з уманського єврейського хлопчика постав український поет». Сучасні дослідники, які займаються вивченням історії Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва, зокрема Лариса Федорова зауважує:

«Молодий художник Кулик переважно збирав і вивчав зразки українського народного орнаменту на хатах, тильні сторони стін, змальовував їх по по селах Київської і Подільської губернії. На одному із засідань товариства він продемонстрував відповідні замальовки з села поблизу Умані, зразки писанок, порівнюючи їхню різноманітну кольорову гаму, а також прочитав народні пісні, записані в різних місцевостях, зокрема колядки, щедрівки, веснянки, сімейні, рекрутські, побутові та інші пісні».

Тобто, молодий чи зовсім юний Іван Кулик включився не лише в ліворадикальний рух у форматі Російської соціал-демократичної робітничої партії більшовиків, але і в українське культурне життя з його не політичної ділянки. Це впливає на подальший напрям його діяльності, хоча політично він залишається більшовиком.

Співпраця чи компроміс? Іван Кулик і радянська влада

Єлизавета Цареградська: У ​1917 році він стає членом першого радянського уряду в Україні, а в період з 1924 по 1926 рік взагалі мешкає в Канаді, займаючи посаду консула СРСР. Це, як мені здається, достатньо висока посада і певна навіть довіра.

У якому тоді становищі, стосунках з владою він був? Йому дійсно довіряли і він займався справами за кордоном? Що відомо про цей період?

Олександр Рубльов: Йому довіряли, але з іншого боку були в його біографії і міни уповільненої дії, які в кінцевому підсумку повинні були привести його до загибелі.

У грудні 1917 року він був учасником обласного крайового з’їзду РСДРП, який спершу замислювався як всеукраїнський та мав розв’язати низку невідкладних організаційних та політичних питань. На ньому Іван Кулик разом з іншими виступив за створення окремої від РСДРП партії більшовиків України. Для кремлівського керівництва це було дражливим питанням. Звісно, більшість з’їзду не підтримала таку пропозицію.

Попри це, Кулика обрали до складу Головного комітету РСДРП (б) — Соціал-Демократії України. На першому Всеукраїнському з’їзді рад у 1917 році його обрали членом ЦВК Совітів України. На Таганрозькій нараді більшовиків України 19-20 квітня 1918 року він, знову ж, підтримує позицію так званих лівих комуністів щодо створення окремої незалежної від РКП(б) Комуністичної партії більшовиків України.

Це важливі злочини, з погляду кремлівського керівництва. І згодом це йому будуть пригадувати як відступ від так званої генеральної лінії партії, самостійництво, ледь не мазепинство.

Щодо його консульства в Канаді в 1924-1926 роках теж треба знати дещо ширший контекст. Коли Кремль грався в «незалежну радянську Україну», то в складі так званої УРСР існував нібито самостійний Наркомат (народний комісаріат) закордонних справ. Терпіти це Кремль не міг, тому далі починає працювати сталінська модель автономізації союзних республік, де все це втягується в центр. Наркомат закордонних справ підтягується під московський, а у республіках, зокрема в Україні, створюється лише управління, Главк союзного наркомату, очолює який лише призначуваний Москвою представник союзного Наркомату іноземних справ, з обмеженими, звичайно, повноваженнями.

Водночас очільники радянської України на певному етапі хотіли призначати своїх представників у практично всі посольства чи повноважні представництва тоді СРСР за кордоном — принаймні у тих країнах, де була присутня відносно велика кількість українського населення.

Очевидно, що Сталін відмовив у цьому, обмеживши участь українських функціонерів із управління Наркомату закордонних справ лише посадами радників, секретарів чи консулів. Тобто, повноважні представництва ніхто з України не очолював. У такій функції і був відряджений Іван Кулик до Канади. Про цей період він написав книжку «Записки консула».

Найважливішим у його роботі було інформування союзного Наркомату закордонних справ про ситуацію серед української еміграції у Канаді і, звичайно ж, пропагувати досягнення СРСР і радянської України, очевидно, переважно міфічні та доводити, що «Україна ніяка не колонія, а самостійна держава із власним урядом, та, хоча і обмеженим, дипломатичним представництвом за кордоном».

Літературна дискусія 1925-1928 років: роль Івана Кулика у середовищі

Єлизавета Цареградська: Дуже цікавий процес відбувається в культурному житті України з 1925 по 1928 рік, триває так звана літературна дискусія. Наскільки Іван Кулик взагалі був в цьому середовищі?

Олександр Рубльов: Безперечно, він був у цих процесах, але тримався, знову ж, генеральної лінії партії.

У чому ж була принципова різниця від московської лінії, в тому числі в літературному процесі? Відоме гасло Миколи Хвильового «геть від Москви» — у якому йшлося про те, щоб розвиток літератури відбувався не оглядаючись на московські зразки, а орієнтуючись на культурно-цивілізаційний розвиток Європи. Тобто, знову ж, на літературному фронті йшлося про те ж саме: чи є Україна самостійною, чи вона так звана радянська республіка у складі так званого СРСР, і наскільки вона самостійна в літературному процесі?

Виходило так, що увесь час генеральна лінія партії зводилася до того, що літературний процес, в тому числі в так званих союзних республіках, треба спрямовувати за московськими зразками. Кулик, оскільки він фактично з спочатку існування так званого СРСР був більшим чи меншим функціонером, змушений був дотримуватись генеральної лінії партії.

Думаю, що далеко не з усім від погоджувався, і окремі документи засвідчують, що він мав власну позицію щодо цього.

Єлизавета Цареградська: То він поділяв цю ідею відходу від московського зразка чи, все ж, ні?

Олександр Рубльов: Я думаю, що поділяв. Однак, тоді існувала вигадка «солдат партії», який не обговорює накази та має їх дотримуватися. Очевидно, що у цій ролі він дотримувався генеральної лінії і директив із Москви, але внутрішньо він був не з усім згодним.

Річ у тім, що в 1925 році було створено Всесоюзне товариство культурних зв’язків із закордоном (ВОКС). Чи мала потребу навіть псевдонезалежна УРСР у Всеукраїнському товаристві культурного зв’язку із закордоном? Очевидно, мала, оскільки існували українські землі у складі Другої Речі Посполитої. Москва і урядовий тоді Харків декларували, що дуже переживають про долю західних українців. На підтвердження цих речей треба було мати якісь контакти, впроваджувати в це середовище культурні досягнення, які б вони не були, радянської України.

Тобто, ця лінія мала розвиватися. Однак, знову ж, кремлівське керівництво тривалий час або не давало санкцій на створення Всеукраїнського товариства культурного зв’язку із закордоном або гальмувало його розвиток. В 1925 році почалися харківські ініціативи щодо створення окремого товариства, Москва не погоджувалася і це відбулося вже наприкінці 1928 року. Це, знову ж, про літературну дискусію.

Після консульства в Канаді Іван Кулик з 1927 по 1929 рік був заступником уповноваженого Наркомату закордонних справ СРСР в Україні. У цьому статусі 24 квітня 1928 року він звернувся до генерального секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича і наголошував на необхідності створення ВУТКЗЗ як дієвого засобу нейтралізації впливів на західноукраїнську громадськість Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) і посилення в західній Україні прорадянських настроїв.

Я зацитую: «Майже вся наша робота в Польщі паралізується відсутністю Українського товариства культурного зв’язку із закордоном. Колеги НКЗС вважають, що ми повинні вжити заходів, щоб як не перетягти УНДО на наш бік, то принаймні нейтралізувати його. Я особисто не вірю в те, що можна було УНДО притягти на наш бік, але нейтралізувати його шляхом впливу через масові кооперативність та особливо культурницькі організації можна і треба. Досягти цього можна насамперед через посилення нашого культурного впливу на захід України, а без спеціального органу у вигляді товариства Культ Зв’язку, це неможливо».

Тобто, він порушує це питання і висловлюється за необхідність такого окремого товариства. Звісно, що тривалий час Москва не давала санкцій на це товариство, однак нарешті погодилась, але були виставлені численні перепони. У 1927 році воно почало функціонувати, але фактично невдовзі стало лише формальним представництвом.

«Багато накоїв лиха»: як оцінювали постать Івана Кулика

Єлизавета Цареградська: Дуже цікаві слова є про Івана Кулика, автор їх Володимир Куліш. Він сказав:

«Маленький, дійсно, як Кулик з гострою маленькою борідкою був у ті часи чомусь головою Спілки письменників. Багато накоїв лиха. Не одного письменника відправив до НКВД, аже сам пішов тією ж дорогою, що її стелив чужим. За ним ніхто не жалував». Як можемо пояснити такий відгук?

Олександр Рубльов: Пояснити доволі просто — він офіційний функціонер, представлений для нагляду за перебігом літературних процесів у радянській Україні, тим більше поставлений на початку 30-х років. Зайве, очевидно, нагадувати, що відбувалося тоді. Він змушений був брати на себе відповідальність за долі людей, очевидно, щось підписувати, схвалювати. Багато хто, в тому числі і в письменницькому середовищі, оцінювали його роль в цей період негативно.

Без однозначної відповіді: Іван Кулик позитивна чи негативна постать?

Єлизавета Цареградська: То чи випадає нам описати Івана Кулика або надати йому якогось знаку — плюс чи мінус — віднести його до позитивних чи негативних постатей? Адже, з одного боку був ніби як спротив, а з іншого — функціонерство, яке врешті не рятує йому життя, його страчують в 1937 році.

Олександр Рубльов: Однозначну оцінку важко дати. Кулик став жертвою тієї системи, яку він плекав і намагався створити, очевидно, не усвідомлюючи повністю, до чого це призведе.

Сказати, що він суцільно негативний — я би не брав на себе таку сміливість. Я думаю, що він людина контроверсійна, в ньому присутні і позитив, і негатив. Я би його оцінював, можливо, швидше негативно, але повністю не викреслював би позитив. Постать він суперечлива, деякі речі в його діяльності були позитивні, але останні роки його життя — швидше, суцільний негатив.

Єлизавета Цареградська: Чи випадає нам справді думати, що він співпрацював з британською розвідкою, в чому власне його і звинувачувала радянська влада?

Олександр Рубльов: Серйозно це не можна сприймати. Як правило, це були сфабриковані, фальшиві звинувачення.

Функціонер чи письменник? Місце Івана Кулика в літературному процесі

Єлизавета Цареградська: Пане Олександре, як ви вважаєте, як можна оцінити внесок Івана Кулика, зокрема, в літературний процес?

Олександр Рубльов: Не лише тоді, але і зараз, коли починає поєднуватися літературна творчість та якась політична чи громадська діяльність, то на першій це позначається вкрай погано. Очевидно, що він не був велетенського формату літератором, але літератором, все ж, був. Я не є літературознавцем, обережно скажу, що літературні здібності він мав. І якби він зосередився на літературній творчості, то, очевидно, більшого б досяг в цій царині, а не перемикався б на служіння партії та уряду і чиновницьку роботу…

Публікація підготовлена в рамках партнерського проєкту з ЮНЕСКО за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю Громадського радіо і не обов’язково відображає позицію ЮНЕСКО і Європейського Союзу.