facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

«Націлив на моє вікно автомат»: гостомельчанка про життя в окупації

Інтерв'ю

Розповідь жінки, яка прожила 15 днів під окупацією.

«Націлив на моє вікно автомат»: гостомельчанка про життя в окупації
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 4 хвилин

Гостя — жителька Гостомеля, яка почала писати книгу про окупацію, Людмила Грідіна.

Людмила Грідіна: У день, коли почалася війна, було дуже тривожно. Я пішла зняти пенсію, стояла біля банкомата. Поруч цвіли підсніжники. Здавалося б ще рано, але вони ніби закликали нас до миру, казали: «Будемо жити». Пролетіли вертольоти, 36 штук. Прямо на аеродром «Антонов».

  • Ми, 40 людей, стоїмо на вулиці біля банкомата. І тут вибухи, чорний дим вгору — все загорілося за 2 км від місця, де ми стояли. Черга розбіглася. Мені треба було йти кілометри пішки, бо транспорт не ходив.

Я живу близько біля складів. Наступного дня всі ці склади відкрили людям, щоб вони могли собі взяти продукти. Аби продукти росіянам не дісталися: цукор, крупа і так далі. Я не вірила, що так швидко нас займуть солдати.


Читайте також: Батькові — 75, переніс інсульт, його викрадення російськими окупантами — справжнє знущання — журналістка з Мелітополя


 

Почалося бомбардування. Мій будинок розташований на перехресті по вулиці Леонтовича, яка веде від аеродрому. У кінці Гостомеля є міст, який одразу підірвали, щоб росіяни не могли пройти на Київ. Я на своїй вулиці бачила російські машини, танки, «зенітки». Їздили «туди-сюди» по кілька разів на день.

  • 150 одиниць за раз проходили, а назад повертались 100. Мене радувало, що їх вертається менше. І так з кожним днем було менше і менше. Потім ті танки бігали по 3-4 штуки.

Я весь час думала: «Як же наші українці не бачать, що тут так багато техніки, чому їх не б’ють?». А коли я один раз побачила, що танк один тягне інший танк, а верхня частина розбита, я зраділа: «Все-таки їх підбили!».

Але це до того, як я поїхала в сам центр… Я ж не виходила з дому, було страшно.


Читайте і слухайте також: «рф стирає Маріуполь з лиця Землі разом з людьми»: житель, якому вдалося виїхати.


«Гості»

Якось коли затихло, я думала вийти з дому. Було десь може 28 лютого… Тоді раптом мені чоботами вибили двері, заходять 5 росіян. Але мене вони не турбували. Сказали: «Ми вам нічого поганого не зробимо». Перевірили вхід на горище. Один в кімнату пішов, в погріб…

Шафи були відкриті, але в мене вони нічого не взяли. В інших людей брали.

Це були треновані військові. До мене взагалі три групи приходили. Усі різні. Потім кадирівці були, але вони в дім не заходили. Відрізнялися важчою енергетикою.

Я дивилася за кадирівцями у вікно. Один з них одразу мені автомат на вікно націлив.

Вони охороняли цю дорогу, тому що нею йшла техніка. Рухалися вздовж забору, заглядали через тини. А потім пішла їхня воєнна техніка.

Згодом прийшли ще одні росіяни, почали БТРами валити тини. Почали лізти у всі будинки, двері, бити вікна, якщо не могли відкрити двері. У мене вікна побилися ще від ударної хвилі. Тому що через 2 будинки від мене митні склади. Там всіляка електронна техніка. Все це горіло чорним полум’ям.

Добре, що я вибралася 10 березня. Тому що після мого виїзду там стало гірше. Мене вони не чіпали, я навіть розмовляли з деякими… Казала їм: «Навіщо ви сюди прийшли? Ми без вас тут нормально живемо».

З першого дня в нас не було світла, потім зник газ. Води також немає. Але я встигла набрати собі 2 бутилі. І я економно її використовувала.


Читайте також: Не чіпляйтеся за хату до останнього, рятуйте життя: три історії евакуації з Київщини


 

«15 хвилин поспиш — і знову стрільба»

Якось уранці пішла дізнатися, чи жива сусідка через дорогу. Вийшла до 7 ранку, бо рухи цих росіян починалися близько 8.

І от якось виходжу — назустріч іде автоматник. І я кажу: «Не стріляй, я перебіжу дорогу, там мій будинок». А він каже: «Я ще жодного вистрілу не зробив, нас сюди обманом затягнули…». Він з Хабаровська. Казав, що їм обіцяли, що привезуть в Білорусь на навчання.

З 5 березня думала, що на провулку лишилася я одна. Я вже не стрибала у свій погріб. Боялася, що мене там завалить, і я не зможу вибратися. 15 хвилин поспиш — і знову стрільба. Коли вікна вибило, я їх заклеїла плівкою, скотчем…

Чесно кажучи, їсти навіть не хотілося від цієї стрільби, вертольотів. Вони низько літають. Здається, зараз зачепить стелю.

9 березня до мене прийшли сусіди, вони почали вивчати, як виїхати. Ми до цього не наважувалися їхати… Але в той день не поїхали, там підстрелили жінку. Тож ми повернулися. Біля мого будинку стріляли.

Ми їхали з Гостомеля до Києва з 10 ранку до 7 вечора. Скрізь були російські блокпости. На дорозі було багато машин, які намагалися одні проїхати. Деякі машини розстрілювали.


Слухайте також: Окупували, а потім «рятували»: історія гостомельця, якого росіяни вивезли в Білорусь і зняли на ТБ


Повністю програму слухайте в аудіофайлі

Слідкуйте за найоперативнішими оновленнями у Twitter Громадського радіо

Також підписуйтеся на наш Telegram-канал Новини від Громадського радіо


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Поділитися

Може бути цікаво