facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

«Пам’ятаю, як хтось писав: «Дівчата, бачу ракету, летить до вас»: письменниця Вікторія Амеліна про війну і волонтерство

Вікторія Амеліна — українська письменниця та громадська діячка.

«Пам’ятаю, як хтось писав: «Дівчата, бачу ракету, летить до вас»: письменниця Вікторія Амеліна про війну і волонтерство
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
Прослухати
--:--
--:--

Вікторія Амеліна — українська письменниця та громадська діячка, лауреатка премії Конрада, членкиня українського ПЕН. Вікторія — засновниця Нью-Йоркського Літературного Фестивалю на Донеччині. Відколи почалася війна, працює як волонтерка з гуманітарними потребами людей зі сходу України. Це розмова про війну, волонтерство і плани на майбутнє після перемоги.


Анастасія Багаліка: Чи були ви готовою до того, що почали робити в перші дні війни?

Вікторія Амеліна: Вочевидь готувалася сама того не підозрюючи. Війна застала мене за кордоном і перше, що я зробила — повернулася в Україну. Добре, що у мене була така можливість, оскільки це було недешево. Ну а далі я почала волонтерити передовсім на складі. Я товаришую із головою фонду «Крила надії», і ми з ними почали співпрацювати, а також з американським фондом «Разом for Ukraine». До цього всього я була готова. Там знадобилися і моя англійська мова і досвід волонтерства з 2014 року. Але морально до того, що почалося після 24 лютого я, звісно ж, була не готова.


Читайте також: «Окупанти використовують проти нас психологічний терор, — із наслідками ще будемо розбиратися» — Лариса Денисенко


Анастасія Багаліка: Це був шоковий стан?

Вікторія Амеліна: Багато хто питав мене в ті дні про мову і можливість писати. Я пригадую, що мені важко було навіть говорити і вцілому спілкуватися. Моє перше інтерв’ю в ті дні було для ПЕН Америка і я була дуже здивована, що англійською мені раптом набагато легше говорити, ніж українською. А українською мені чомусь стало важко формулювати, проскакували русизми, хоча я завжди говорила чисто українською і російською. Думаю, мені було важко не вдаватися до нецензурної лексики в ті перші дні і я весь час подумки шукала слова-замінники. Англійська дозволяла зберегти емоційну дистанцію, не вдаватися до нецензурної лексики і тому ці інтерв’ю мені легше давалися.

Анастасія Багаліка: Коли вам почали телефонувати знайомі люди зі Сходу і що вони говорили?

Вікторія Амеліна: У нас є чат нашого літературного фестивалю, який відбувався і, я сподіваюся, ще буде відбуватися на Донеччині. У цьому чаті ми одразу почали запитувати, хто, як і чим допомогти. Ми одразу почали з’ясовувати, що відбувається.

  • Наприклад, пам’ятаю, як хтось писав: «Дівчата, бачу ракету, летить до вас». А всі такі: «До кого?», бо ми були всі з різних регіонів. Але, чесно кажучи, перші дні війни погано пригадуються.

Я пам’ятаю, що більшість наших волонтерів і людей, яких я знаю, їхали з Донеччини з великою неохотою і їхали не в перші дні війни. Навіть люди з дітьми намагалися залишитися і перечекати. Натомість перші мої знайомі, хто поїхав, були з Луганщини, адже Старобільськ був дуже швидко окупований. Тому перші, хто дзвонили і просили допомоги, були саме звідти, а потік із Донеччини почався трохи пізніше.

Вікторія Амеліна

Анастасія Багаліка: Справді, люди на Сході перші дні більш уважно стежили за подіями довкола Києва. На Донбасі теж відбувалися страшні і трагічні речі, але це ніби була війна, яку там вже бачили.

Вікторія Амеліна: Не зовсім так. Ця війна можливо починалася і подібно до найгарячіших днів 2014-2015 року, але ми не повинні забувати про Маріуполь і Волноваху. Багато де люди перечікували вдома спокійно, але водночас розгорталася трагедія у Маріуполі. Я менше працювала з Маріуполем як волонтерка, цей потік людей не йшов через мене. Але зрозуміло, що він був величезний. Наприклад, у нашої волонтерки і чудової журналістки Валерії Панасенко батько загинув під Волновахою чи у самій Волновасі. Але Донеччина велика і у саме у Нью-Йорку одна з наших волонтерок залишалася ще два тижні тому. Ми думали, що вона вже і не виїде. Але ситуація стала такою, що вона все ж поїхала і от зараз вона у Львові в моїй квартирі, і слава Богу.


Читайте також: У віці 96 років померла учасниця Нью-Йоркської групи, письменниця Віра Вовк


Анастасія Багаліка: Чи розповідали вам люди, які лишалися на Сході, як змінювалося їхнє життя впродовж цих місяців?

Вікторія Амеліна: Та ні, тут навіть письменники не встигали щось описувати. Люди радше описували свої потреби. На початку просили сухпайки і медикаменти, дитяче харчування. Було зрозуміло, що їм починає бракувати елементарних речей. Якось був момент, коли мені дзвонила одна з наших волонтерок, а мені на мій превеликий сором, бракувало сил елементарно підняти слухавку. А виявилося, що це вони отримали нашу гуманітарку, зібралися всі разом і дзвонили подякувати. Шкода, що розмова зірвалася, вона була б дуже тепла. Люди казали, що «як і завжди у нас бахкає» і все це з таким гумором. Напевне, цей гумор — те що врятувало їх 2014-2015 року. Натомість більше стало тиші і мовчання у розмовах. І це теж було промовисте. Комусь у хату прилетіло, чиюсь хату пограбували.

Анастасія Багаліка: Як ви збирали їм допомогу?

Вікторія Амеліна: Була та гуманітарка, яка приходила до нас з-за кордону на дружні благодійні фонди. Ну і був ще традиційний спосіб — піти до супермаркету і докупити те, чого бракує. Ми збирали кошти у нашої аудиторії на сторінці Нью-Йоркського літературного фестивалю. Іноді купували своїм коштом. Але в цілому ми не обмежувалися географією, і перші, кому ми з виконавчою директоркою фестивалю Катериною Михайліциною почали допомагати, було містечко Лозова на Харківщині. До мене прийшов контакт жінки з лікарні там, і так все почалося.

Анастасія Багаліка: Яка зараз географія людей, долучених до фестивалю? Чи сильно ви розкидані?

Вікторія Амеліна: Насправді, більшість із тих, хто працював із фестивалем як волонтер, залишаються в Україні. Навіть не пригадаю, хто у нас виїхав за кордон. Люди, які раніше були, умовно, в Краматорську, зараз, наприклад, — в Івано-Франківську. Ті, хто були у Львові, а це значна частина команди, там і лишаються. Я переїхала зі Львова до Києва, а моя львівська квартира стала прихистком для людей, яким немає куди повертатися.

Ми працювали з дітьми і підлітками в смт. Нью-Йорк на Донеччині. Цієї зими ми возили дівчат переможниць конкурсу до Києва і Львова, це були щасливі дні. Одна з них зараз у Бірмінгемі, Велика Британія. Інша дівчина в Кривому Розі, є діти в Дніпрі. Все ж ці питання вирішують більше батьки. Я бачу, що люди намагаються залишатися поближче до своїх домівок. Деякі навіть на захід України не захотіли їхати.

Слухайте розмову повністю у доданому аудіофайлі


«Сприяння соціальній згуртованості в Україні / Пункт 7», який реалізується Американською Асоціацією юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI). Відповідальність за зміст інформації несе автор(ка). Представлена інформація може не збігатися з поглядами ABA ROLI


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Поділитися

Може бути цікаво

На проукраїнських жителів виходили з битами — очевидець про Маріуполь перед звільненням у 2014

На проукраїнських жителів виходили з битами — очевидець про Маріуполь перед звільненням у 2014

«Перша велика трагедія в історії російсько-української війни»: 10-ті роковини збиття Іл-76 в Луганську

«Перша велика трагедія в історії російсько-української війни»: 10-ті роковини збиття Іл-76 в Луганську

Володимир Стецик: Хлопці та дівчата, які зараз на фронті — знайте — вас чекають

Володимир Стецик: Хлопці та дівчата, які зараз на фронті — знайте — вас чекають