Тетяна Трощинська
Оксана Королович
«Першими на війну пішли і загинули ті, хто був воїном всередині» — психотерапевтка і вдова військового Оксана Королович
Оксана Королович — психотерапевтка. Її чоловік, Андрій Королович, 13 березня 2022 загинув на Яворівському полігоні, коли по ньому вдарили ракетами росіяни. Через пів року після загибелі чоловіка Оксана готова говорити про свій досвід і про жінок, яким допомагає.
Ведучі1
Гості1
Фото ілюстративне/Flickr Міноборони
«Мій чоловік був людиною-воїном від самого початку»
Оксана Королович: Я вдова, і 13 число кожного місяця, і десь вже з 9 числа у мене починається така внутрішня дуже тиха, дуже інтимна зустріч, коли я починаю перегортати сторінки нашого кохання, нашої сім’ї, яка була розтрощена Московією 13 березня.
Це не тільки про смерть мого коханого, батька моїх дітей, мого друга, мого товариша внутрішнього, людини, з якою ми рухалися спільно до того, що ми мріяли зробити для України. Це не тільки про нашу історію, це про сім’ю (а в нас троє дітей), яка 13 березня близько 4 години ранку в одну мить була зруйнована.
За пів року дуже багато чого було: і точки дотику з таким болем, який роздирав моє серце, і плач і біль моїх дітей тільки посилював, і біль від того, що так мало це було, бо ми були у шлюбі 12 років. І хтось каже: «Боже, Ксана, так гарно, що це було». І моя якась частина, моя голова розуміє це, що я дуже вдячна долі, що і 12 років це було. Це ті стосунки, де я могла зробити все те, що називається зрілим коханням.
Коли мене питають, чи може біль зменшитись? Ні, ніколи, якщо у вашому серці було справжнє кохання. Він просто не так буде ранити.
Слухайте також: Бути дружиною ветерана — це бути сильнішою в рази, психологічним кіборгом — психологиня
Мій чоловік був людиною-воїном з самого початку. Він сказав, знаєш, навіть зі збудженням таким: «Нарешті війна. Нарешті ми зможемо закінчити цю кляту війну з москалями». Він навіть трошечки зрадів, він сказав: «Я буду мати честь бути причетним до того, що ми зможемо їх вигнати не тільки з нашої країни, а може ми зможемо вигнати всю цю нечисть з сердець наших українців».
13 березня зранку я прокинулась із відчуттям, що щось трапилось, і з ним не було вже зв’язку. Далі я дізналась по новинах [про ракетний удар], і це був жах.
І сьогодні, як психолог, я скажу: у нас все класно, ми виходимо з совєцької системи, коли людина — ніхто, але у нас досі немає служби, яка б цивілізовано, екологічно, підтримувала сім’ї у цьому процесі.
Із якими проблемами ми стикаємось у стані гострого горя?
Оксана Королович: Перша проблема. Коли ви у стані гострого горя, неокортекс просто не працює. Ти відчуваєш, що наче щось відбувається зі світом, але цей світ якийсь новий, і тут якісь люди мені кажуть щось робити, щось говорити, а я не знаю, що. Я скажу чесно, мені щастило з людьми, але те, що я слухаю від жінок! Немає толерантності, у нас немає розуміння, що таке жінка в горі.
Ми усі з цією війною доторкнулися до трансгенераційних наших травм, які підняли весь біль, і деякі люди просто не хочуть це відчувати, тому вони дистанціюються від болю.
І тому з цієї точки, захищаючи себе, свою психіку, вони можуть якось тримати дистанцію із жінкою. А в жінки є велика потреба в підтримці. Не в тому, щоб їй зараз розказували, що їй робити. В цей час дуже екологічним і толерантним буде не говорити, що їй робити.
Просто будьте з нею. Просто спитайте, що я можу для тебе зараз зробити. Обійняти, якщо вона має таку потребу. Бо біль — він проживається, якщо його розділити з кимось.
Підтримка має бути така, яка важлива для людини, а не така, коли ми хочемо компенсувати щось своє. І не треба їй казати, що вона молода, і ще буде любов і всяке таке. Так, це можливо, але зараз це недоречно.
Слухайте також: Подружитися із собою: як турбуватись про себе у складні часи?
Друге, якщо ми кажемо про компенсації, пільги. Перше, з чим стикається кожна жінка, ти навіть не можеш себе внутрішньо зібрати, боже. Як я піду зараз про якісь гроші говорити. Мені казали: «Ти маєш, це ж компенсація!». А я всередині розумію: хоч щось повинна держава компенсувати моїм дітям, не мені, не батькам, але я навіть не можу уявити як.
І це не жінка має робити, а її адвокат, бо я вважаю, що не можна залишати жінку в цей момент, коли вона дуже безпорадна, і ми не знаємо, хто це це буде використовувати.
Чому коли хлопці туди йдуть ми кажемо, які вони класні, а коли вони гинуть, їхні вдови повинні щось доказувати?
Я зараз працюю з жінками «азовців». І у мене ще все нормально. А там — «тіла нема, грошей нема». Як вона може тіло отримати, якщо її чоловік був у розвідці там і загинув?
Що я ще зрозуміла. Проживання горювання за дитиною — одна динаміка, за батьками — інша, а горизонтальні [стосунки], вдови — вони точно зовсім інші. І це треба розуміти. Не можна взяти книжечку, «як проходять етапи горя». Ні, у нас немає книжечки, яку написали конкретно про цю вдову. Нам треба поважати цю конкретну історію, і знати нюанси сімейних процесів, щоб допомогти конкретно цій жінці, коли її розриває зсередини і вона не знає, що з цим робити.
Мами, говоріть дітям: «Ти маєш жити»
Оксана Королович: Діти природно будуть швидше виходити з цього стану, якщо їм дати підтримку у гострій фазі. Ми повинні бути тілом поруч ними, обійматися, якщо можливо: мами, бабусі, подруги — візьміть людей, які в ресурсі, і дайте дітям можливість спиратися на це. Це дуже серйозний перший досвід, коли діти зустрічаются з фігурою смерті.
Не треба коментувати: «Що ж ти зараз побіг! Що ж ти зараз усміхаєшся, у нас тут горе, тато помер». Я дуже всіх прошу: дозволяйте своїм дітям або дітям сімей загиблих бути в контакті з енергією життя.
Бо вони поплакали, а потім знайшли сенс у грі, можуть усміхатися, а потім вони знову через деякий час занурилися в сум. Але не табуюйте це, не табюйте їх потребу комунікувати з життям.
Слухайте також: Це покоління дітей ховається під подушкою від росіянців та готується з ними воювати — заступниця мера Бучі
Для дитини важливо: доросла фігура, яка допомагає прожити цей процес, це перше.
Друге: багато тілесності, обіймашки. Дати дитині можливість прожити це через малюнки, пластилін, фарби. Цей біль вона має пропустити, прожити і перетворити в досвід.
Моя найменша Даринка у гострій фазі 24/7 ліпила, вона прокидалася і брала пластилін. А середня — малювала і читала. Тяжко було старшому сину, йому 23 от буде наступного місяця. Він дуже багато працював, я йому навіть казала: «Давай поспи». А він казав: «Я не можу, бо хочу когось вбити». У нього стільки болю піднімалось: «Чому він, мамо, він же такий класний!». З підлітками треба бути другом, треба говорити.
І дуже уважні будьте до тих діток, які поводять себе начебто тихо і спокійно. Сидять у куточку івсе у них начебто нормально. Дайте цим дітям і людям уваги набагато більше, бо їхній внутрішній процес не має виходу назовні.
Мами, говоріть дітям: «Ти маєш жити». Дозволяйте дітям проживати цей дуже складний процес.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
