23-й автомобіль для ЗСУ
Андрій Любка — український письменник і перекладач, член українського ПЕНу. Від початку війни почав допомагати Збройним силам України. Зокрема Андрій збирає гроші і купує для фронту автівки. Станом на 20 липня він купив для українського війська вже 25 автомобілів. Це розмова про те, як письменник став волонтером.
Анастасія Багаліка: Як для вас почалася ця війна?
Андрій Любка: Війна для мене почалася вночі в Києві. Я ночував у свого друга, приїхав до Києва напередодні, бо 24 лютого о 6-й ранку мав виїхати на летовище і полетіти у Вільнюс на презентацію моєї книги. Війна почалася о 4-й ранку, я прокинувся від звуку чи навіть відчуття вибухів. Почали дуже голосно гавкати собаки. Вони бігали, дивилися на небо і гавкали. Це було дуже моторошно. Ніч, темно, ти тільки прокинувся і не розумієш де ти і що відбувається. Але це мій перший спогад про війну, таке тваринне відчуття, ніби починається щось страшне.
Анастасія Багаліка: Як ви включилися у допомогу армії?
Андрій Любка: У дуже природний спосіб. Спочатку, оскільки я із Західної України і маю там багато контактів, я допомагав з тим, що шукав людям, які їхали на Захід, житло. Спочатку своїм друзям, — дзвонив, домовлявся, а пізніше почав координувати цей процес ширше і залучати зовсім незнайомих мені людей. Таким чином за перші півтора тижні нам вдалося розселити близько 400 сімей. Коли ця перша хвиля спала і місць у людей вдома, вільних квартир, кімнат і диванів вже практично не лишалося, виявилося, що я вже не маю що робити. Держава тоді активно почала селити людей у школи, садочки, санаторії.
Тоді я почав займатися передачею гуманітарної допомоги. До мене звернувся Сергій Жадан. Його дружина керує благодійним фондом Сергія і вони запитали, чи не знаю я часом когось, хто в Ужгороді збирає гуманітарну допомогу і чи можна передати її до Харкова. Я знав таку можливість і подумав, що найкраще буде, якщо я сам це і зроблю, щоб знати, що все буде зроблено швидко і якісно. Так я включився у процес. Досить швидко виявилося, що одна з основних потреб — ліки, оскільки в аптек і лікарень були порушені логістичні ланцюжки.
Поранених цивільних і військових багато, потреб у людей багато, а ліків не вистачає. Так я почав займатися цим питання разом з Комітетом медичної допомоги на Закарпатті, який акумулював тут великі потужності. Ми почали передавати ліки цілими поїздами. Є такий поїзд «Ужгород-Харків», який тоді відігравав символічну, об’єднуючу роль, і з Харкова їхав як евакуаційний поїзд, забитий людьми, а назад повертався майже порожнім. Це були ті перші тижні війни, коли щоразу перед рейсом, заносячи в Ужгороді у вагони коробки з ліками, ми ще й бажали безпечної дороги провідникам, обіймали їх на дорогу, тому що їхати в Харків на поїзді — це було щось близьке до героїзму. За той час ліків ми передали на суму в понад 7 мільйонів гривень.
А потім передали ще й дві нові машини швидкої допомоги для лікарень в Дергачах під Харковом і в Близнюках — це на межі з Донбасом. Це так само було дуже природно і невимушено, тому що зійшлися потреба Харкова у колесах і мої можливості. Але ця потреба теж дуже швидко перестала бути актуальною, оскільки держава оговталася від логістичного колапсу і почала закривати потреби. Десь на початку квітня було зрозуміло, що такого обсягу роботи, як було раніше, для мене вже немає. Лишалася єдина опція — почати допомагати армії. Дуже багато моїх друзів, так само як і я людей цивільних, які до 24 лютого не носили військової форми, або пішли добровольцями, або були мобілізовані.
І вже починаючи з квітня я почав отримувати повідомлення від них із проханнями про допомогу і списками необхідного. Я пам’ятаю, як перед Великоднем ми пакували велику передачу на фронт і туди мала поїхати домашня копчена ковбаса, тому що ми хотіли, щоб люди там мали те саме, традиційне великоднє, що і люди тут. Але виявилося, що передати нічим, бо Нова пошта, таксі кур’єри, залізниця на «нуль» не їздять. І хлопці тоді вперше сказали, що є проблема з нормальними цивільними машинами, щоб пересуватися. Наприклад, у підрозділі є урал, є пазік, який погано заводиться, але оскільки підрозділ новостворений, то нормальної машини, яка проїде 100 км, забере посилку і щось підвезе-відвезе, у них немає. Ми вирішили, що треба купити машину. Почали збирати кошти, я опублікував у фейсбуці пост, що збираємо на пікап для армії. Перша машина — Nissan Navaro — була дуже дорога, я купив її за 9400 євро. Ввечері я опублікував пост, стежив, як почали надходити гроші, а потім заснув і коли зранку прокинувся, то виявилося, що назбирав не на одну машину, а на дві. Тому я купив ту машину і почав шукати наступну.
Читайте також: «Пам’ятаю, як хтось писав: «Дівчата, бачу ракету, летить до вас»: письменниця Вікторія Амеліна про війну і волонтерство
Ось так в незалежний від мене спосіб виявилося, що я маю зайти в цю історію із машинами на довше, і останні три місяці я присвятив тому, що шукаю і купую машини для армії. Зараз основа мого дня і моїх інтересів — це збір коштів і пошук придатних для ЗСУ машин, технічне обслуговування, пофарбування і доставка машин на фронт. Ми возимо машини на Схід і на Південь прямо на лінію фронту і передаємо різним підрозділам Збройних сил, починаючи від вже давно існуючих бригад, які давно воюють, і закінчуючи підрозділами територіальної оборони, які створені не так давно, але теж воюють.
Наприклад, останню машину, яку ми купили, ми передали підрозділу Державної прикордонної служби, оскільки прикордонники також воюють, стережуть кордон, піддаються масованим обстрілам. Вони не належать до ЗСУ і перебувають у складі МВС, тож часто про їхні потреби волонтери забувають бо думають, що вони десь на цивільних кордонах стоять.
Анастасія Багаліка: Ви до цієї війни були цивільною людиною, не пов’язаною із армією. Ви і зараз лишаєтеся цивільною людиною. Мені здається, щоб потреба розбиратися в машинах, збирати на них гроші і контактувати з військовими дуже сильно змінює навички і знання, які людина має. Як ви на собі це відчуваєте?
Андрій Любка: Багато що змінилося. Я не просто цивільна людина, я цивільна людина, максимально далека від техніки. Я маю довгий стаж водія, але я ніколи не вникав у суть, просто відвозив автомобіль до механіка у разі потреби і все. Тому зараз для мене це дійсно нова і несподівана сторона життя. Я почав розбиратися у типах моторів і вже зі свого досвіду можу зрозуміти, якого року і якого об’єму дизельний мотор кращий у Volkswagen Transporter, а який краще не брати, бо ламатиметься або буде заслабкий. Я маю досить велике коло людей, які так само як волонтери безкоштовно допомагають мені. Самому б це робити було неможливо.
Наприклад, у нас в Ужгороді є автомеханік Іван Мацканич, який узяв на себе всю технічну роботу і робить її навіть поза чергою. Він безкоштовно оглядає машини, які ми вирішили купити, а потім так само безкоштовно їх ремонтує. Ми розуміємо, що якщо ми не замінимо якісь деталі тут і зараз, то вже на полі бою у військових не буде для цього ні запчастин, ні можливостей, ні належної безпекової ситуації. Тому важливо зробити цю домашню роботу максимально. Також є багато людей, які займаються пошуком машин за кордоном під наші скромні, дійсно дуже скромні можливості. Тому що за місяці війни українці вигребли майже все, що можливо.
Тому в останній хвилі майже третину машин я купив у Сполученому Королівстві, їх приганяють з Англії. Вони, звісно, мають кермо з правого боку, але навіть з величезною вартістю дизеля, який треба закупити на весь шлях машини до нас, вони все одно дешевші і це вигідніше, ніж купити машину в Чехії, Швеції чи Німеччині. Тому доводиться весь час експериментувати і шукати ці автомобілі.
Мій телефон дуже чітко підмітив цю зміну у моєму житті. Він сам формує список контактів, на які я найчастіше дзвоню і там два номери: моєї дружини і мого автомеханіка. Це такі реалії останнього часу. Волонтерство забирає фактично весь мій продуктивний день. Я зараз нічого не пишу і дуже рідко, коли вночі повертаюся додому, можу відкрити пошту і відписати на довші листи. Але загалом мій день і моє життя підпорядковані тепер цій роботі. Чесно кажучи вона мені подобається. Є відчуття, що я зараз роблю правильні речі.
Є одна основна відмінність від роботи письменника чи колумніста. Там ти пишеш текст, його перекладають, видають, поширюють. І ти ніби розумієш, що робиш щось потрібне. Але коли ти купив для армії машину, є ось це відчуття тактильне, фізичне — ти бачиш її, це щось конкретне. Після початку війни я дещо розчарувався у силі пояснень і слів. Зараз наше завдання — вижити фізично. І для мене це велика радість, що я знайшов нішу, де можу допомогти і бути корисним у чомусь намацальному. Коли я купив машини і раз на два тижні ми веземо їх на позиції в колоні з 7-8 машин, і роздаємо їх тим, від кого отримали запити, то це найбільша радість. Ти маєш змогу потиснути нашим воякам руку, поговорити, запитати особисто що їм треба. Ну і також це можливість їх підтримати.
Наша держава почала справлятися з логістичними викликами і зараз на передовій багато чого є. Якщо раніше ми забивали машини якимись харчами, консервами, дощовиками, лопатами, то зараз все це вже не просять. Останній раз у нас попросили мінеральної закарпатської води, такої солонуватої. Крім того ми возимо приватні посилки від батьків, дружин, друзів. На ці коробки з посилками часто наклеєні дитячі малюнки, вони підписані від руки, і це передача, яку приємно і зворушливо вручати. Це прямий контакт із домом і ти маєш відчуття, що долучився до того, щоб побудувати місток із тими, кого ця людина пішла захищати.
Можливо, пізніше я зможу в якійсь адекватній формі це описати. Зараз я не можу це зробити, це дуже сентиментальні речі. Сподіваюся, що пізніше я знайду слова.
«Сприяння соціальній згуртованості в Україні / Пункт 7», який реалізується Американською Асоціацією юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI). Відповідальність за зміст інформації несе автор(ка). Представлена інформація може не збігатися з поглядами ABA ROLI
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS