Рубрика «Щоденники маріупольської молоді».
Олександpа Постоєва: 24 лютого прокинулась від повідомлень від друзів — почалася війна. Не вірила в це, поки не почула вибухи за вікном. Страшно. Мати сказала зібрати тривожну валізу. Я робила це зі сльозами на очах. Що буде далі?
2 березня. Тиждень прокидалися та засинали під звуки бомб і сирен. Сьогодні зникло світло та зв’язок. Аби не з’їхати з глузду в чотирьох стінах, зустрічаюся з друзями під під’їздом. Люди почали мародерити. Візки розкидані по всьому подвір’ї. Усюди сміття.
7 березня. У моєму районі не спокійно. Вже нема газу. Вирішуємо з батьками їхати до центру в надії, що там краще. Літри сліз. Беру свою кішку та рибку в склянці. Їду.
9 березня. У центрі не полишала думка про рідну домівку. Повертаємось. Бачимо, що снаряд влучив у сусідній будинок. Усе вигоріло. На нашому поверсі уламок. Шок. Знову їдемо до центру.
Читайте також: Коли відміряли грами макаронів для студентів, згадався блокадний Ленінград — ректор МДУ про облогу Маріуполя
14 березня. Весь час живемо у дикому холоді. Топимо сніг для технічних потреб. Готуємо на примусі. Сусіди палять багаття на дворі. Кожну ніч спимо одягнені. В коридорі. Від прильотів трясеться все. Будинки поруч обстрілювались. Вціліли не всі. Знову сльози.
16 березня. Вибухи все ближче. Кажуть про «зелений коридор». Вирушаємо. В дорозі зрозуміли, що закінчується бензин. Не доїдемо. Рішення з’являється миттєво — їдемо до бабусі мого хлопця, тут не далеко. Вперше за 10 днів посміхаюсь.
19 березня. Лишатися в Маріуполі небезпечно. Наступний наш крок — Бердянськ. Шлях, який раніше займав півтори години, ми здолали за 12. Купа окупантських блокпостів. На кожному зупиняють. Відчуваю себе злочинницею на допиті. Але не я тут злочинець. А вони — російські окупанти. Через них мені доводиться лишати рідний дім, моє улюблене місто та моє життя.
25 березня. 5 днів не чула вибухів. Аж тут зранку щось гупнуло у порту. Куди бігти далі? Вінниця.
Читайте також: Щоденники маріупольської молоді
18 квітня. Три тижні живемо у Вінниці. Дорога сюди зайняла декілька днів. Бердянськ, Запоріжжя. Кам’янське. Тут тихо, не дивлячись на численні повітряні тривоги. Всі мої рідні та близькі поруч. Але питання залишається тим самим — що буде далі?
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS