«Люди повертаються садити городи під обстрілами»: чому державна політика щодо ВПО потребує змін

Скільки наразі в Україні внутрішньо переміщених осіб та як змінюються зони небезпеки

Максим Буткевич: Передовсім, коли говоримо про внутрішньо переміщених осіб — чи знаємо ми, скільки зараз у нас таких людей, з яких регіонів вони переважно походять і де наразі перебувають?

Юлія Науменко: Для державної політики, впровадження певних процедур і підтримки внутрішньо переміщених осіб насправді дуже важливо розуміти їх точну кількість.

Цей облік веде Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності. Згідно з останньою відповіддю, яку я отримала від Міністерства, станом на 30 квітня 2026 року в Україні обліковано 4 636 654 внутрішньо переміщені особи. Більшість із них, звісно, громадяни України. Проте є й іноземці, які мали посвідку на постійне проживання, — це 8 357 осіб, а також 437 осіб без громадянства, які теж зареєстровані як ВПО.

Важливо зазначити, що наразі регіонами-лідерами за кількістю прийнятих ВПО є Харківська, Дніпропетровська, Донецька області та місто Київ. Саме там сконцентрована найбільша кількість внутрішньо переміщених осіб.
Якщо говорити про регіони походження, то у 2014 році це були лише Луганська та Донецька області. З 2022 року географія суттєво розширилася: люди виїжджали також із Дніпропетровської, Київської областей та самого Києва.

На сьогодні цей перелік став більш обмеженим — фактично він звузився до тимчасово окупованих територій та лінії бойових дій. Тепер жителі інших громад (наприклад, самого Києва, попри постійні загрози) формально вже не можуть отримати статус ВПО.

У цьому контексті ми ведемо судову роботу, оскаржуючи деякі постанови Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності. Наша мета — забезпечити людей хоча б соціальними гарантіями. Прагнемо, щоб евакуйовані з небезпечних зон сім’ї з дітьми могли облаштуватися в безпечніших регіонах, влаштувати малечу в садочки та школи й користуватися державними гарантіями.

Максим Буткевич: Тобто чи правильно я розумію: держава формально визнає небезпечними не всі регіони, де насправді існує загроза?

Юлія Науменко: Саме так. Ба більше, маємо парадоксальну ситуацію: якщо людина виїхала, умовно, з Києва на початку 2022 року, вона й надалі зберігає статус внутрішньо переміщеної особи. Але якщо хтось захоче евакуюватися звідти зараз, то довідку ВПО вже не отримає.

Перша зупинка — транзитний центр. Як організована допомога одразу після евакуації

Максим Буткевич: Якою є ситуація ВПО одразу після евакуації? Скільки з них виїхали туди, де мають бодай якусь підтримку (родинну, релокацію від працедавця, власну нерухомість чи іншу «запасну базу»), а скільки вирушили в повну невідомість і змушені, фактично, починати життя з нуля?

Анна Радченкова: Для початку поясню, чим ми займаємося. Тоді стане зрозуміло, з якого ракурсу я дивлюся на цю проблему.

Я координую роботу юристів, які допомагають безпосередньо «в полях» — на виїздах у тих локаціях, де перебувають наші потенційні бенефіціари (так ми називаємо людей, які отримують від нас безкоштовну правову допомогу). Коли йдеться про евакуацію, варто порушити питання транзитних центрів. Саме через них проходить більшість населення під час самостійної чи примусової евакуації.

Ми щодня чергуємо в таких осередках — наприклад, у Харкові, Лозовій, а також у двох центрах у Дніпрі. Наші юристи перебувають там фізично і допомагають розв’язувати всі нагальні питання, які виникають в рамках мандату нашого Фонду. Тому щодо кількості людей я можу орієнтуватися лише на ту щоденну кількість, яку ми бачимо в цих транзитних центрах. Точної загальної статистики ми не маємо, адже не є розпорядниками цієї інформації, до того ж не всі їдуть через центри, а дехто взагалі згодом повертається додому.

Проте щоденна ситуація виглядає так:

• Краматорськ і Слов’янськ: проходить від 30 до 50 осіб на день;
• Запорізька область: 50–100 людей щодня;
• Лозова та Харків: по 150–200 осіб щодня. У Харкові ми очікуємо суттєвого зростання цих показників через оголошену примусову евакуацію в деяких населених пунктах;
• Дніпропетровська область (Волоське та Павлоград): у Волоському фіксуємо до 30 людей, у Павлограді — від 20 до 50 осіб щодня.

Як бачимо, щоденна динаміка евакуації дуже висока. Наведені цифри є загальними, тож ми не розділяємо їх окремо на примусову евакуацію чи самоевакуацію.

Як працюють транзитні центри для внутрішньо переміщених осіб та які опції їм пропонують?

Максим Буткевич: А що відбувається з людьми в цих транзитних центрах? Вони туди прибувають — і що далі?

Анна Радченкова: Це насправді дуже важливе питання. Робота більшості таких хабів організована спільно: це об’єднання благодійних фондів, громадських організацій та військових адміністрацій тих громад, звідки переважно й евакуюють людей. Тобто, по суті, це скоординована система, яка багато в чому самоорганізувалася.

Раніше ситуація була досить хаотичною, але все змінилося. Нещодавно я особисто відвідала транзитні центри в Лозовій, Харкові, Волоському та Павлограді, тому можу поділитися власними враженнями. Наразі все влаштовано непогано: людині одразу надають перелік інформації про допомогу, яку вона може отримати безпосередньо зараз. Обов’язково запитують, чи є в неї родичі в безпечних регіонах, куди саме вона прямує і чи має для цього фінансові можливості або інші ресурси.

У транзитних центрах є можливість тимчасового проживання — зазвичай до трьох днів. Це той час, за який людина має визначитися з подальшим маршрутом, або ж її розселенням починають займатися профільні організації чи місцева влада.

Фактично на місці людині пропонують різні варіанти, а остаточний вибір — за нею. Наприклад, можуть запропонувати безкоштовний квиток до Києва, але з умовою, що далі вони облаштовуються самостійно. Інший варіант — супровід до місця тимчасового проживання (МТП), але в іншій області, де наразі є вільні місця.

Життя спочатку: як подолати страх невідомості під час евакуації та чому немає універсального рішення для всіх ВПО?

Дарʼя Бура: Мені здається, що найбільший страх людей, які змушені залишати свої домівки через війну — невідомість. Вони просто не знають, куди їхати. Особливо це стосується старших людей.

Найпоширеніші проблеми — житло, робота, грошове забезпечення та інтеграція в нові громади. Яким ви бачите вирішення цих питань? Яка модель є реалістичною? Адже іноді здається, що внутрішнє переміщення сприймають як тимчасове явище, хоча в нас уже понад 12 років є люди, які через війну втратили дім. Чи є системне бачення, як подолати ці страхи?

Анна Радченкова: Я висловлю власну суб’єктивну думку, базовану на тих тенденціях, які ми спостерігаємо в роботі. Наприклад, якщо люди евакуюються із Сумської області, вони зазвичай мають сильне бажання й очікування повернутися додому. І вони це роблять: наша статистика показує, що щойно активні бойові дії бодай трохи вщухають, люди повертаються садити городи. Це реальна картина.

Зовсім інша ситуація з евакуацією з Донецької області. Там люди чітко усвідомлюють, що їхнє майно повністю знищене, повертатися їм нікуди, і вони цього не робитимуть. Багато в чому все залежить від того, як саме ухвалювали рішення про виїзд. Якщо людина виїхала самостійно, вона переважно має бодай мінімальний план і розуміє, куди рухається.

Коли ж ідеться про примусову евакуацію, то під неї найчастіше підпадають непрацездатні особи, люди з інвалідністю та старші люди. Вони виїжджають в останню чергу, і для них це не вольове рішення, а вимушений крок. Ця категорія є нашою пріоритетною групою через свою вразливість, і ми працюємо з ними найбільше. Саме ці люди мають найбільший попит на інформацію, але водночас їм психологічно найважче зорієнтуватися, що робити далі.

Вони гірше адаптуються самостійно, тому потребують конкретних пропозицій та опцій з боку місцевої влади, держави чи громадських організацій. До того ж їм складно розмежовувати допомогу від благодійних фондів та від держави — вони ототожнюють нас і очікують підтримки з усіх боків, через що комунікацію вести значно складніше.

Тому мені важко назвати єдиний дієвий рецепт. Наша організація ставить собі за мету допомагати людям так, щоб у кінцевій точці вони ставали самозарадними — тобто отримували інформацію, юридичні інструменти й могли самостійно їх використовувати. Проте ми часто стикаємося з двома проблемами: з одного боку, наявної допомоги об’єктивно недостатньо, а з іншого — чимало людей просто не мають волі чи бажання користуватися наданими ресурсами. Тому універсального ключа до розв’язання цієї кризи я, на жаль, наразі не бачу.

Повернення у зруйновані домівки: чи має держава стратегію для ВПО, які не змогли облаштуватися на новому місці?

Дарʼя Бура: Це питання, напевно, більше до держави, а не до правозахисників, але мені цікавий ваш погляд.

Що відбувається з людьми, які не можуть дати собі ради на новому місці й вирішують повернутися додому? На вашу думку, чи є в держави якась довгострокова стратегія щодо тих, хто повертається у небезпеку попри втрачене житло?

Анна Радченкова: Усі ці роки щодня ведуться переговори — передовсім щодо житла. Постійно пропонуються нові проєкти та законодавчі зміни.

Наприклад, спершу ми працювали над формуванням фондів тимчасового житла. Усі сподівалися, що це спрацює, але практика показала, що наповнювати ці фонди фактично нічим, тому ідея не виправдала себе.

Потім почали впроваджувати експериментальні проєкти — зокрема, створення фондів муніципального соціального житла для оренди, але в межах окремих громад. Наприклад, Бахмутська міська військова адміністрація зараз реалізує таку ініціативу. Проте говорити про успішність ще зарано, адже вони лише на старті закупівель.

Житло — це ключовий фактор. Наприклад, у Київській області тимчасового житла майже немає. Внутрішньо переміщеним особам у Києві можуть запропонувати варіант, але він буде вкрай короткотерміновим, і проблему доведеться вирішувати самостійно. Водночас є такі регіони, як Рівненська область, які мають більше ресурсів та можливостей для розміщення. Глобально зараз спроможність та потенціал визначаються на рівні кожної конкретної місцевої влади.

Тому людям варто тверезо оцінювати, куди саме вони переміщуються. Зазвичай родини прагнуть їхати до великих міст, де є робота та заклади освіти для дітей. Якщо ж ідеться про старших людей, їм, навпаки, імпонує спокійніший ритм, тому їм пропонують варіанти у невеликих населених пунктах, де є вільні місця. Універсального рішення тут немає, ми завжди рухаємося в напрямку індивідуальних потреб.

У нашій організації цими питаннями опікується відділ адвокації, який намагається лобіювати зміни на державному рівні, тоді як я працюю у відділі прямої правової допомоги «тут і зараз». Але з тих дискусій, які нам відомі, зараз активно просуваються зміни до законодавства. Вони передбачають, що точкою входу для державної допомоги має стати першочергова оцінка потреб конкретної людини, і вже на основі цього формуватиметься політика. Будемо очікувати на результати.

Хто передусім допомагає забезпечувати першочергові потреби ВПО: держава чи неурядовий сектор?

Максим Буткевич: Хто передусім допомагає ВПО задовольняти їхні першочергові потреби? Скільки в цих зусиллях допомоги від держави, а скільки — від неурядового сектору?

Анна Радченкова: Насправді ми маємо чимало опцій і можливостей у межах державних програм, але їх, звісно, недостатньо для покриття всіх потреб ВПО. Найскладнішим питанням тут є інформування, адже дуже багато людей просто не знають, які права, гарантії та варіанти підтримки їм взагалі пропонує держава.

Тому, користуючись нагодою, трохи розповім про наш Фонд. Ми створили чат-бот «Юридичний порадник для ВПО». Це скомпільована база знань, де зібрано інформацію про всі права, пільги та можливості у найбільш запитуваних категоріях. Ми вважаємо, що починати треба саме з цього — ознайомитися з тим, що є, і перевірити, чи підпадаєте ви під критерії. Про кожну окрему програму чи пільгу можна говорити тижнями, але головне — щоб людина знала, як цим скористатися.

Якщо говорити узагальнено, то першочерговою й найбільш затребуваною є державна допомога на проживання ВПО. Наступний крок — це тимчасове житло, про яке ми вже згадували: місця тимчасового проживання (МТП), модульні містечка, гуртожитки. Для тих, хто планує придбати власну оселю, держава пропонує програму іпотечного кредитування «єОселя» за досить пільговими ставками.

Також існує напрямок субсидій на оренду житла, але на практиці цей проєкт поки що залишається нереалізованим — показники його ефективності вкрай низькі. На мою суб’єктивну думку, програма не працює належним чином, бо наш ринок оренди виявився до цього не готовим. Для отримання субсидії ринок має повністю вийти «в білу»: потрібно офіційно укладати договори та сплачувати податки, що для багатьох орендодавців стало несподіванкою. Це реальність, із якою ми зіткнулися.

Паралельно в громадському секторі існує безліч подібних видів допомоги. Підходи в неурядовому секторі дуже різні. Нещодавно відбувся відкритий форум, де представники профільних міністерств і громадські організації плідно співпрацювали. Там прозвучав важливий інсайт: держава планує запозичувати успішний досвід благодійників, який уже вдалося імплементувати в життя. Ми постійно обмінюємося цими практиками.

Тож спектр допомоги насправді широкий, і ним варто активно цікавитися. Але, звісно, повністю закрити абсолютно всі потреби ВПО лише цими ресурсами наразі неможливо.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».  

Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі