Хлопців на бойовому посту треба берегти, їм керувати військом майбутнього — мама загиблого Джуса

Лілія Авер’янова є кандидаткою технічних наук, доценткою Харківського національного університету радіоелектроніки.

Її син Андрій Пільщиков — харків’янин, закінчив Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба, нагороджений Орденом «За мужність» (III ступеня).

Що відомо про авіакатастрофу

Тетяна Трощинська: Що вам відомо зараз власне про цю аварію? З того що можна говорити публічно, бо я розумію що слідство все-таки триває.

Лілія Авер’янова: Зараз можна сказати, що фактично йде робота слідчих ДБР. Вони розслідують всі обставини вони розслідують, усі попередні розпорядження, які передували цьому фатальному польоту.
Але що стосується мого сина, я можу сказати, що він би мав бути в першій групі пілотів, які поїхали за кордон і в мене велике питання до людини (вона є, ця людина, яка відповідальна, яка викреслила його з цього списку). Тому що під тиском закордонних наших колег його було повернуто до цього списку, але, на жаль, друга група мала б їхати у жовтні.

Тобто те, що сталося на рівні ухвалення рішень, на рівні якихось хибних хворобливих амбіції керівництва безпосереднього, яке б ухвалило це фатальне рішення щодо мого сина конкретно, — це не тільки фатальна і страшна втрата для Повітряних сил. Я вже не кажу про себе, бо це єдина дитина, яку я готувала для України все своє життя. Це величезна шкода на рівні політичному та дипломатичному. Тому що я не знаю, як, хто буде пояснювати нашим партнерам за кордоном, які безпосередньо з ним спілкувалися і які мали багато контактів і багато всіляких ідей, — як ми пояснимо їм це. І хто має тепер це продовжити. Це людина мала б бути харизматична, мала б бути в форматі такому, який сприймають там.

І тому вони легко пішли на контакт і тоді вдалося здобути те, що такими офіційними звичайними шляхами, це було неможливо досягти. Це безпосередній особистий контакт професіоналів, які там знайшлися. І це дуже було переконливо і спрацювало. На жаль, на це пішов цілий рік. Знов-таки, щось залежало від них, щось не залежало.

• Але, розумієте, підтримання всього цього процесу в якомусь тонусі залежало від дуже багатьох людей: політиків, дипломатів різних країн, їхнього ставлення до нас. І власне те, що ми добилися, те що він уже бачив, що все спрацювало, це вже був великий успіх. І хлопців підготували, дуже тяжко було з англійською мовою. Усе підготували. Але вони поїхали, а він залишився.

---

Читайте також: «Марив літаками F-16» — Ігнат про пілота «Джуса», який загинув в авіакатастрофі

---

Як Андрій Пільщиков лобіював надання Україні F-16

Тетяна Трощинська: Це амбіції, як ви кажете і, наскільки ми розуміємо, точно якась управлінська проблема, яку треба вирішувати, тому що це неправильно і ненормально. Трошки повернемося. Розкажіть, будь ласка, про оцю його роботу з лобізмом, пов’язаним з літаками F-16 у Сполучених Штатах.

Лілія Авер’янова: Ну тоді я, в принципі, не знала, що він туди поїхав, звичайно. Він мені казав все постфактум:

«Я у Вашингтоні».

Гаразд, кажу, ти тільки мені не кажи, що ти був у Пентагоні.

«Мама, я був у Пентагоні».

Ну я зрозуміла якого рівня ці контакти були. Звичайно дуже багато він не розкривав, але з фотографій можна було зрозуміти, на якому рівні вони спілкувалися. Були Twitter конгресменів. З них було ясно, про що вони говорили. І власне вони почали просто агресивно лобіювати цю їхню ідею, виходячи на рівень президента Байдена. Тобто сенатори, конгресмени взяли це під особистий контроль і казали, що кожного тижня будуть питати, як рухається ця справа.

Тому що була така розмова, як то кажуть, зі знятими масками. І саме, як фахівці фахівцями, бо там в конгресі, в сенаті є колишні військові льотчики. Вони прекрасно розуміли просто з пів слова. І тому дуже важливо було, що саме бойовий льотчик прямо з фронту приїхав і це все їм розповідав з перших уст. Будь-яка інша делегація, інший формат вони просто б не спрацювали. Бо це треба було дуже жваво, живо, у їхньому форматі, як вони звикли спілкуватися. Це було якось закладено. Звичайно, всі дивилися фільми про льотчиків. Ну трошки може така бравада така, американська, льотчика така, — все це вже було в ньому закладено до того, бо вони ще були й на навчанні «Чисте небо», повністю відпрацювали та спілкувалися з американцями. І були в Каліфорнії в гостях у цієї бригади.

• І всі ці навички спілкування, ну навіть до одягу, жестів, міміки, ну всього решти, всіх всіляких таких деталей, — читалися просто з його поведінки, що він свій.

І це, я думаю, просто десь під шкіру пролізло. Тому що так просто переконати таких високих політиків — це задача дуже-дуже складна була. Тобто тут мав би бути такий мікст військового фахівця і таке громадське сумління, патріотизм. Для того, щоб це вибити для України. Він казав навіть:

«Мама, ну мені вже байдуже, — буду я літати, не буду, бо він розумів, що його можуть туди не пустити. Бо він був не контрактник, а мобілізований. Але головне, щоб вони були».

Оце його були слова. Головне, щоб зрештою Україна їх отримала.

Тетяна Трощинська: Літаки?

Лілія Авер’янова: Так. Це була вже фактично з усіх боків пропрацьована ситуація і вона вже стала безповоротною десь місяці два тому. Уже було видно, що воно… То одна країна погодилась, то друга. Ми бачимо, як уже насипається все в цей кошик: ті сказали дамо, ті сказали дамо. Переконали б зрештою й американську сторону. І ті все подолали б. Тобто там було багато таких бюрократичних узгоджень. Але зрештою все це було зроблено. І зараз вже все це стартувало, але, на жаль, без нього.

Про важливість людей, які працюватимуть з F-16 в Україні

Тетяна Трощинська: Ми перед ефіром з вами говорили про те, що самі по собі F-16 нічого не вирішать, важливі люди, які будуть з ними працювати.

Лілія Авер’янова: Так. Я багато кому це кажу, що ми отримаємо літаки, підготуємо екіпажі, технарів. Дуже багато було всіляких сперечань з приводу того, готові чи не готові наші аеродроми. Аеродроми — готові. Усе це буде готове технічно. Не готова ще наша зашкарубла система управління цим усім. Тобто, вона несумісна за форматом, за яким мають обслуговувати нові літаки. Система управління має бути також абсолютно новою.

Ми намагаємося приліпити нове до старого. Десь ще щось могло спрацьовувати. Але це вже такий етап, коли це точно не вийде.

• Якщо ми могли пристосувати нові ракети до старих літаків, хоч якось, це ми протрималися. А зараз концептуально буде інакша система взаємовідносин, управління, планування, взаємодії, все решта. Це абсолютно інший формат війни. І до цього ті люди, котрі й не дуже підтримували, а іноді, можна сказати навіть заважали просуванню цих нових усіх наших технологій, вони гаяли час. Не давали хлопцям вчасно почати підготовку і все решта. Тобто ці люди не мають бути там, де будуть ці літаки.

---

Читайте також: Ігнат про F-16: Перевага в повітрі — це ключ до успіху на землі

---

Про необхідність змін в організації роботи військової авіації

Тетяна Трощинська: Повернімося ще трохи. Розкажіть, будь ласка, про те, як і коли Андрій звільнявся з армії. Потім, я так розумію, що він працював, як цивільний, але теж пов’язано з Міноборони. І коли почалося широкомасштабне вторгнення, він продовжив свою службу.

Лілія Авер’янова: Так, це була ситуація влітку 21-го року, коли у хлопців закінчувався п’ятирічний контракт. Усі вони вже його відслужили й деякі пілоти вирішили звільнятися, деякі продовжували це все. Але така от група із них виокремилася, з різних бригад. Причина була одна — небажання робити системні зміни в організації роботи військової авіації.

Там був довжелезний список, він в інтернеті є, це можна прочитати, це пояснення Андрія чому він звільняється. І там на цілому аркуші було написано. Він мені казав, мама, лише остання позиція — це гроші. Усе решта — це просто неймовірні мали б бути зміни у законодавстві, де були неузгодженості, не були соціальні гарантії, захист льотчиків на випадок якихось складнощів, їхніх сімей. Тобто там було багато питань з нераціонального використання їхнього робочого часу, там, можливо, хіба що 20% з того всього, були використані для льотної роботи.

Решта все — це якась бюрократія, місцеві проблеми. Він мені казав, що він за ці роки був на всіх посадах, крім комбрига. Тобто, виконувач обов’язків, виконувач обов’язків, чиї тільки обов’язки не виконував. А мав би займатися тільки льотною роботою. Дуже багато було позапланових чергувань. Їм оплачували тільки шість чергувань на місяць. А він чергував іноді й 20. Тобто старші офіцери хотіли сидіти вдома і власне так і чинили. Начебто цим хлопцям не треба було мати сім’ю і не треба було відпочивати.

Не дуже хороша ситуація була з, можливо, відновленням їхнього здоров’я. Можу сказати, що жодного разу не було запропоновано якоїсь санаторної путівки, хоча формально.

Усе, що стосувалося якихось проблем зі здоров’ям, які могли б завадити йому літати, ми фактично їх вирішували самі. Бо там мало що можна було зробити, й підтягували, підкоригували під час відпусток. І власне те, що він прослужив 5 років, вже можна було сказати, що за цей час від такого ненормованого робочого дня неякісного відпочинку, здоров’я починало потроху сипатись. І я йому кажу:

«Ну ти ж міський хлопець, ти ж розумієш, що у тебе нема такого конячого здоров’я, щоб дослужити всі роки. Уже виходить, що ти за п’ять років десь по здоров’ю підсів».

Ми вирішили, що він не буде повертатися нікуди. Він кілька місяців фактично стояв на обліку в службі зайнятості як безробітний. І трішки відпочив. Далі він склав англійську, кембридзький тест В-2. Потім він влаштувався у дуже серйозний державний концерн Міністерства оборони й там він дуже плідно встиг попрацювати. Хоча зовсім і недовго, але й там він втрутився в ту систему і трошки робота пожвавішала. Тому що і там було потрібно. Там не тільки авіаційні питання, там взагалі озброєння, про яке він багато що знав. Тому що в дитинстві він цікавився усім.

«Військова система не бачить у військовому особистості»

Лілія Авер’янова: Я дивуюся, як хлопці й розуміються на різних видах озброєння, калібрах і всьому цьому. Звичайно це треба бути чоловіком, щоб таке розуміти й там довелося з різним видами техніки розбиратися і все це було успішно. До цього треба було мати хорошого технічну освіту, хорошу клепку, аналітичні здібності. У мене тільки одне серйозне таке питання:

• «Чому отакі хлопці, які явно мають неординарні здібності, чому їх підлаштовують під загальну мірку?»

Тобто військова система не бачить у військовому особистості. А державі такі особистості потрібні. І ми маємо конфлікт, коли військові люди, які мали б оцінити та подякувати за те, що хлопець абсолютно неформально мислить, оригінальні ідеї видає… За ним можна було це просто записувати та робити. Але власний гонор, якісь власні амбіції, ну, я не кажу, що це дідівщина. Її в авіації немає, як такої. Але оце небажання прислухатися і зробити крок назустріч, не заради нього, а заради держави. Тому що ресурси є. І я зараз бачу скільки ресурсів дають із-за кордону наші партнери, скільки волонтери наші волонтерять. Але, якщо так само ця система буде нераціонально працювати, то все іде як в пісок. Воно абсолютно нераціонально втілюється. Нераціонально використовується величезна допомога. Саме тому, що у людей немає рішення, як це оптимально зробити. Або бажання немає. І вони мали таку підказку, але вони нею навіть не скористалися. І це біда, яка стосується не тільки авіації, в авіації це просто найскладніше зробити.

Тобто це відповідальність високого військового керівництва, яке має вишукувати таких хлопців, виокремлювати їх в якісь аналітичні служби. Так, вони політали, вони вже наліталися. Вони вже мали сотні вильотів. Це досить, треба було далі їх берегти для тої роботи, яку нам належить ще зробити. Бо зараз треба створити фактичну нову структуру під нову авіацію. Зі старою воно не спрацюється.

• Наші закордонні партнери, можливо, трохи навіть ідеалізували ситуацію, дивлячись на Андрія. Вони думали, що, може, у нас усі решта такі. І вони не розуміли наскільки тут все це наштовхувалося на різні такі складності. Тобто він їх прокачав наперед. І ми мусили тут робити багато того всього, щоб оцей аванс, який нам надали, виправдати, підготуватись за цей час і щось змінити. Ось, що треба було зробити.

І знаю, що є ще такі хлопці, його друзі, вони разом все це обговорювали. Ці хлопці є. І я зараз вимагаю одного — щоб цих хлопців, вони вже навивалися, щоби допоки у нас формується нова авіація фактично, їх треба вилучати в командування. Щоб дати підготовку командуванням оцієї галузі тим хлопцям молодим, які зараз мають бойовий досвід. І треба, щоб їх повністю слухалися, тому що вони знають, як це має бути концептуально. Неможливо зараз їх давати комусь у підпорядкування, щоб їх підламала знову-таки та система.

Вони мають бути безперечними авторитетами, це герої України. І зараз усі ті штабні, котрі пороху не нюхали, мають бути відсунуті. Потрібно дати повну ініціативу оцим молодим хлопцям.

«Не хочу, щоб все це замовчувалося і щоб оця страшенна жертва була марною»

Тетяна Трощинська: Чи є у вас якийсь доступ до командування, чи є можливість поговорити та донести ці ідеї, от, крім того, що ми говоримо з вами на радіо, хоча це теж важливо? Але просто от персонально, з урахуванням того, що ви є мамою людини, яка дуже багато зробила для української авіації?

Лілія Авер’янова: Якісь фрази були, може, сказані мною під час прощання і командувачам повітряних сил і деяким іншим офіцерам. Вони розуміють, бо Андрієм дуже-дуже багато допомагав просто не в тій роботі безпосередньо, якою він займався. З багатьма іншими питаннями, глобально. І ті люди, котрі безпосередньо спілкувалися, вони дають свої контакти та питають, що треба буде допомогти й усе решта. Але я розумію, що це так само як і з ним відбувалося, — коли ти людина системи, ти мусиш підпорядковуватися і ти не можеш дуже багато чого змінювати всередині.

Тобто це прерогатива якихось кількох людей з дуже високого керівництва зрештою звернути увагу на всі ці негаразди. І я не знаю, що вони зараз мають зробити, але це треба виправити, викорінити отаке ставлення до льотчиків. І зрештою, поважати цей ризик, цю жертву. Тому що хлопці відчайдушно, вони як герої Крут, чітко йшли в цій лінії українських патріотів. Тому що більше нічим не можна пояснити те, як вони воювали й трималися і зараз тримають наше небо.

Дехто зі мною спілкувався, деякі ідеї я вже проговорила. Я, як мати, хочу мати зворотний зв’язок, я маю право вимагати, дивитися і контролювати, що робиться. Тому що я не хочу, щоб все це замовчувалося і щоб оця страшенна жертва була просто марною. Ми вже вкотре думаємо: «Ну що ще має статися, щоб зрештою щось рушилося з місця?!» Відправною позицією, коли хлопці почали активно вимагати якихось змін, була аварія, катастрофа АН-26Ш у Чугуєві, коли загинули 26 людей. Це була фатальна, страшенна катастрофа, яка потрясла всю країну. І, здавалося, що після цього вже… Ну що ще має статися, щоби були якісь зміни?! Але сьогодні в новинах я читаю, що було зірвано четверте попереднє засідання суду за 26. Уже йде другий рік війни. А ту аварію, ту катастрофу, її так і досі не почали навіть розглядати у суді.

Це саботаж конкретних осіб, конкретної людини, яка тоді керувала Повітряними силами. І цей конкретний командувач дуже скривдив хлопців, які звільнилися. І мого сина особисто.

І я не можу про це не сказати. Ця людина має відповісти. Ті, котрі зараз, вони в деякому сенсі, деякі люди працювали у тому ж самому стилі й так само для них Андрій був подразником.

Тетяна Трощинська: Нагадаю історію, про яку говорить Лілія Авер’янова.

25 вересня 2020 року, під час планового навчального польоту, впав військовий літак Ан-26 поблизу Чугуєва на Харківщині. Унаслідок катастрофи з 27 осіб, що перебували на борту, загинуло 26 та вижила 1 людина.
Серед підозрюваних — тодішній командувач Повітряних сил Збройних сил України, колишній командир військової частини А4104 і двоє його заступників, колишній керівник польотами на аеродромі «Чугуїв» і на той час виконувач обов’язків начальника Харківського національного університету Повітряних сил імені Кожедуба.
Серед причин падіння цього військового літака Державне бюро розслідувань називає незаконне допущення до польотів у складі екіпажу курсантів, які не завершили відповідну підготовку; незаконне надання керівником польотів дозволів на посадку-зліт літака «конвеєрним» способом; ненадання керівником польотами практичної допомоги непідготовленому екіпажу, коли відмовив двигун на літаку; систематична організація польотів із більшою, ніж дозволено, кількістю курсантів на борту; незаконні дозволи на польоти у нічний час без необхідної кваліфікації командира екіпажу.

Але 4 вересня 2023 року засідання у справі про цю авіакатастрофу у Київському райсуді Полтави вчетверте перенесли.

«Він просив не для себе, для всіх»

Лілія Авер’янова: І оце їхнє небажання йти на не те щоб поступки, не те що компроміси, а на зміни, необхідні зміни. Бо він просив не для себе, для всіх. Вони не могли переступити своїх бійців. І оце найбільша вада і найбільший жах, який лишився зараз в управлінні нашою авіацією. І не тільки авіацією. Бо кожен з тих керівників, які добре сидять, думають як їм там всидіти. І вони заминають всілякі неподобства, порушення. І хлопці змушені працювати в таких умовах, які є.

Це зараз можна було б, звісно, пояснити, що у нас немає можливостей, зараз — війна. Але до війни нічого не було зроблено, щоб це зрушити, нічого.
І власне все те, що змінювалося, воно змінювалося тільки завдяки цим молодим хлопцям. Усіма правдами та неправдами. І тому зараз має бути управлінське глобальне рішення, яке б дозволило абсолютно змінити принципи керівництва і планування оцих всіх військових дій.

Ця програма, я думаю, можливо, комусь не сподобається те що я говорю. Але я маю це сказати. Насамперед у пам’ять про тих хлопців, яких вже немає і по-друге, про тих хлопців, які зараз на бойовому посту. Тому що треба тепер берегти тих, хто є. Це золотий фонд, який має керувати військом майбутнього. Якщо ми їх просто зараз отак тупо віддамо на заклання, в нас залишаться оті старигани, а молодих хлопців там не з’явиться. І тому перспектива отримання нових літаків має впиратися насамперед у нове керування. Це має бути окрема бригада, окреме командування. Бо нІчого змішувати, цей гібрид не вийде. Я думаю, що наші закордонні партнери трохи недооцінюють інертність і закостеніння оцієї системи. Це наша робота, ми, суспільство, маємо це вимагати. У нас немає механізмів як на це вплинути. Значить ми будемо говорити. Зараз я є в Києві та нікуди не поїду доти, поки я не виговорю все, що я маю сказати.

Якщо ми зараз знову-таки це замовчимо, вийде що марна була втрата, марні сльози. Треба припинити тільки стояти співати гімн і стояти на колінах перед тими, хто загинув, треба ще діяти, бо ми не можемо нескінченно втрачати.

---

Читайте та слухайте також: Він навіть в армії до війни не був, але мав душу воїна — дружина Дениса Бондарева

---

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS