facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Він навіть в армії до війни не був, але мав душу воїна — дружина Дениса Бондарева

Це перший подкаст проєкту «Її війна» про неймовірно сильних українських жінок. Говоримо з дружиною загиблого захисника України, засновницею спільноти «Ми разом. Дружини загиблих героїв» Тетяною Ваценко-Бондаревою.

Він навіть в армії до війни не був, але мав душу воїна — дружина Дениса Бондарева
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
Прослухати
--:--
--:--

Денис Бондарев, чоловік Тетяни Ваценко-Бондаревої, каскадер, постановник трюків і актор, захищав Україну у складі 81 окремої аеромобільної бригади ЗСУ. Він загинув 21 травня 2022 року на Запорізькому напрямкові, поблизу Гуляйполя.

Тетяна Ваценко-Бондарева: Він навіть в армії не був, але був людиною з душею воїна. Вважаю, що під час повномасштабного наступу у нашому суспільстві відбулася така мегатрансформація пам’яті, нашого ДНК. І от чоловіки, які мали душу війна, пішли захищати нашу батьківщину, попри те, що до того вони ніколи не були воїнами, військовими, це абсолютно цивільні люди.

  • Денис був каскадером, постановником трюків у кіно, трохи актором, він викладав у закладах вищої освіти. Я ніколи без нього не жила. Ми познайомилися, коли мені було 15 років, йому 19, ми обидвоє з Полтави. І все його доросле й свідоме життя Денис був частиною мене.

Різного, звісно, що вистачало в нас в житті. Він поїхав навчатися на каскадера з Полтави, а ми познайомилися в цирковій студії. І коли він сказав, що він буде їхати в Київ навчатися, та ще й на каскадера, я покрутила пальцем біля скроні, сказала, ну-ну, удачі.

Тетяна з Денисом. Фото зі сторінки Тетяни Ваценко-Бондаревої у Facebook

Ми дуже близько спілкувалися, ми дуже дружили. Ну, а потім доля вже звела таким чином. Я закохалася, звісно, у свої 15 років, у неймовірно фантастичного хлопця, харизматичного, гарного, який скрізь — душа компанії, і дуже цілеспрямованого.

Але ми тривалий час дружили, потім, не бачившись кілька років, ми зустрілися і зрозуміли, що ми навіть не хочемо і не будемо жити окремо.

Тетяна з Денисом. Фото зі сторінки Тетяни Ваценко-Бондаревої у Facebook

«Я впізнаю його завжди та скрізь»

Денис Бондарев був каскадером у пригодницько-історичному фільмі «Довбуш» режисера Олеся Саніна, який вийшов у прокат 24 серпня цього року.

Тетяна Ваценко-Бондарева:  Чотири роки тому було багато зйомок саме на скелях Довбуша і в Карпатах, і він постійно туди їздив. І я його впізнаю.

Каскадери — це люди, яких в кіно обличчя зазвичай не видно. Але я впізнаю його завжди та скрізь. Зі спини, з напівоберту, в будь-якому костюмі. Навіть в процесі роботи він мені відео завжди показував і ми це все дуже обговорювали. Цією сферою жила вся родина.

Коли постановка в нього була, він це все вдома продумував, показував мені ці схеми. Оскільки я була дружиною каскадера, у цьому багато років жила, то теж мала своє розуміння, бачення, як воно і що воно буде.

І ми багато років прожили разом. Як я ним захоплювалася в 15 років, так само я ним захоплююся зараз, 20 років потому. Це не зникло. Нещодавно я побачила, що фільм довго вийшов в прокат: мені складно зараз дуже, тому що вся стрічка в Facebook майорить цим фільмом, прем’єрами.

«Хочеться глибше закопатися у бульбашку, складно жити у цьому суспільстві»

Тетяна Ваценко-Бондарева:  Перше, з чим стикається жінка, в якої загинув коханий на війні, це абсолютне нерозуміння суспільства, знецінення його життя, їхніх стосунків, його подвигу.

Я думаю, що це в цілому і в основному саме від нерозуміння, як підтримати жінку. Ти чітко починаєш бачити дві частини суспільства: тих, які дуже прагнуть тебе підтримати й не знають, як, і тих, яким байдуже, і які можуть абсолютно такими необережними, тупими, дурними словами зробити так, що ти будеш потім у відкаті і відходитимеш від нього, у кращому випадкові, кілька днів.

І це вганяє в ще більший шок, від цього ще більше боляче. Від того, що тебе абсолютно ніхто не розуміє. Навіть ті люди, які прагнуть підтримати, вони не можуть тебе зрозуміти. І саме через це найкомфортніше спілкуватися з дружинами інших полеглих хлопців. Це страшно, але ми одна одну принаймні розуміємо.

І наступний жах, з чим ми стикаємося, це бюрократія та оформлення документів. Це ще кілька кіл пекла, які має проходити жінка у гострій фазі втрати коханої людини. Це дуже залежить від військкоматів і людський фактор нікуди не зникає. Є військкомати, в яких працівники намагаються максимально підтримати.


Слухайте та читайте також: Відчувати біль — це нормально, з цим можна навчитися жити — психолог про життя після втрати близької людини


  • Ти приходиш туди в стані, коли ти не можеш нічого запам’ятати, нічого зрозуміти, нічого усвідомити. А тобі говорять про 100-500 довідок, які треба зібрати по усьому місту і принести до них. І одні намагаються тобі повторяти, терпляче абсолютно. Просто людяність тут вмикається. А є військкомати, які постійно гублять документи, кілька разів дівчата мають збирати їх.

Але бюрократія, з якою стикається жінка, це просто пекло. Держава підтримує, якщо можна так сказати. Звісно, є пільги для дружин, для батьків, для дітей полеглих, які ще попробуй оформити, але зрештою вони є. Є виплати — це окрема тема, тому що мене таке враження, що люди готові продавати своїх рідних за гроші. Фрази, які летять навіть не в спину, а в очі:

«Чому ти страждаєш? Ти ж ці гроші отримаєш».

Зараз я не про свій досвід говорю.

Це речі, які неможливо усвідомити, на мій погляд. Це невелика частинка того, з чим ми стикаємося. Хочеться глибше закопатися у бульбашку. Складно жити у цьому суспільстві.

Але є люди, які дотичні до війни, які небайдужі, які волонтерять, які працюють на нашу перемогу. Таких людей дуже багато. У стані, наприклад, горя, яке проживаю я і багато дівчат, ми часто не в змозі навіть помічати оцю частину суспільства. Оцю підтримку, яку нам намагаються люди давати.

І ти бачиш лише той бруд: «какая разница, під ким ходити, якою мовою говорити». Ось, хтось там нібито «не народжений для війни». Цікаво дуже виходить: одні народжені для війни й віддають своє життя, інші — просто не народжені.

  • Або «я працюю, плачу податки». Цікаво, як далеко ви б зайшли на цих податках, якби такі добровольці, як мій Денис і тисячі інших хлопців, не піднялися 24 лютого і не стали на захист Батьківщини.

«Роблю значно більше, ніж я можу робити»

Тетяна Ваценко-Бондарева:  Можливо, одного разу я повірю в справедливість, але зараз не виходить. Я роблю те, що я можу робити. Ні, я вважаю, що я роблю значно більше, ніж я можу робити, об’єднуючи дівчат, підтримуючи. Не спеціально, — воно так вийшло, просто так склалося.

І зараз ця організація «Ми разом. Дружини загиблих героїв» розвивається,  збільшується. Зараз у нашій спільноті 1800 жінок. Це закрита спільнота, в якій ми спілкуємося, в якій ми ділимося з добутками, надбаннями, інформацією.

Фото зі сторінки Тетяни Ваценко-Бондаревої у Facebook

Цю спільноту я створила майже рік тому, восени. Разом з Оксаною Буркун, моєю посестрою, яка також втратила коханого на війні. Володимир Гунько, її коханий, загинув під Бахмутом.

У нас багато процесів поставлено на потік: гуманітарна, психологічна, юридична допомога. Крім цього, ми створили благодійний фонд «Маємо жити», і наші дітки отримують подарунки на Дні народження. Ми також займаємося різними власними проєктами. Або підтримуємо інші проєкти для дружин полеглих героїв. Один із наших проєктів — це фотоекспозиція, яка відкрилася наразі за кордоном, в Іспанії, і вже в Колорадо пройшла фотоекспозиція.

Зовсім скоро в Польщі буде відкриття, і працюємо з іншими країнами. Суть фотоекспозиції — це щаслива пара і світлина жінки після втрати, і їхня історія. Коли іноземці бачать ці світлини, плачуть. Тому що в очах людей на фото видно весь біль нашої країни.

«Ми не вдови, ми — дружини полеглих героїв»

Тетяна Ваценко-Бондарева:  У суспільстві не заведено підтримувати вдову. Суспільство підтримує маму, а дружині говорить:

«Не переживай, ти ще молода, ти ще собі нового знайдеш».

Мені ця фраза вперше прилетіла через 2 тижні після загибелі Дениса. Дівчатам таке говорять на похованні. Говорять рідні. Говорять чужі люди. Але це основне — бачення дружини: «не переживай, ти собі знайдеш іншого», начебто в цьому сенс. Це знецінює все кохання, все життя. Це вражає. І кожного разу думаєш: ну як люди можуть це говорити? Ну як?

Наші покоління не стикалися з такою кількістю болю, такою кількістю зболених людей.

  • Ми дуже не любимо слова «вдова», воно настільки болить, чорне, настільки липне, тому ми говоримо, що ми — дружини полеглих героїв.

Нас настільки зараз багато, що ми можемо впливати на суспільну думку. Щоб змінювати сприйняття жінки, яка втратила чоловіка. Це жінки настільки сильні, але вони не просили, щоб мати цю силу, вони все віддали б щоб її не мати, щоб жити з коханим. Але це жінки, які повстають з попелу, які з гордо піднятою головою несуть пам’ять про свого коханого. Якщо ми не будемо це робити, суспільство дуже швидко удасть, що їх ніколи не існувало.


Читайте також: «Лікує не час, а люди» — психологиня пояснює, як підтримати людину, яка проживає втрату


Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Поділитися

Може бути цікаво

Що відбувається з українськими церквами в окупованому Криму

Що відбувається з українськими церквами в окупованому Криму

11 год тому
Ірина Фурман: «Європейці програють українцям за якістю і швидкістю сервісу»

Ірина Фурман: «Європейці програють українцям за якістю і швидкістю сервісу»

В Україні один з найкоротших навчальних років у світі — співзасновниця «Смарт освіта»

В Україні один з найкоротших навчальних років у світі — співзасновниця «Смарт освіта»

Законопроєкт про СЗЧ: що кажуть в комітеті і як реагують командири

Законопроєкт про СЗЧ: що кажуть в комітеті і як реагують командири