«Ти нікуди від мене не дінешся!» — жінка розповіла, як карантин пришвидшив розлучення у її сім'ї

Зараз жінка аналізує, як все змінилось тоді, коли в чоловіка почались проблеми на роботі і вдома він поводив себе агресивно. Спершу Юлія не реагувала на проблему:

«Я вибирала такий формат: це відбувається не зі мною, що це тимчасове, це випадкове, це наслідок його сильного стресу, і насправді такого не може бути. Це не та реальність, в якій я живу».

Сьогодні Юлія знає про те, що таке кола насильства — це циклічний процес, коли після акту насильства агресор просить вибачення і настає так званий «медовий місяць» — він дбає про потерпілу, може навіть дарувати подарунки, проявляти тепло, турботу. Але за деякий час напруга знову росте, і насильство повторюється. Згодом періоди агресії стають тривалішими, а «медовий місяць» — все коротшим. Саме так було у випадку Юлії. Вдруге чоловік вдарив її за п’ять місяців після першого разу. Знову дуже просив вибачення: були і сльози, і переконання, що більше такого ніколи не повториться.

«Але завжди йшов такий легенький лейд-мотив: «ну от бачиш, до чого ти мене довела?! Я би в житті такого тобі не зробив, бо я ж тебе люблю, ти ж мені найдорожча в світі, але ти мене до цього доводиш!» Звичайно, були розкаяння, сльози, все, що завгодно. Останні три випадки мали маленькі проміжки між собою, і після кожного з них він теж каявся, але вони були все коротші, і все з більшим звинуваченням, що це я створила таку ситуацію, що я її спровокувала». 

Читайте також: «Ти — ніхто»: як жінці реагувати на психологічне та домашнє насильство?

Останній випадок агресії, що привів жінку у травмпункт, стався ще до карантину. Але карантин, каже Юлія, суттєво пришвидшив процес розлучення:

«Початок карантину пришвидшив дуже багато подій. Чоловік і його реакції підштовхнули мене до рішення. Закрили садочок і я залишилася без можливості далі ходити по співбесідах, щоб отримати роботу. Його реакція була досить зловтішна, з позиції: «І що ти без мене зробиш, ти нікуди від мене не дінешся!». Це стимулювало мене рухатися, я зрозуміла, що якщо у нього така позиція, то я дуже беззахисна на одній території з ним. Дитина моя теж беззахисна, і ми нічого не зможемо зробити, якщо він має повний контроль, а він це відчуває». 

Юлія каже, їхня дитина бачила майже всі інциденти насильства вдома. Емоційний стан малюка був ще одним вагомим аргументом для того, щоб прийняти рішення: розлучатись потрібно зараз:

«У мене хлопчик — високочутливий, емоційно легко збудливий, і в нього є велика проблема з тим, щоб заспокоїтись. Він був присутній майже при всіх випадках, після останнього — просто виривав на собі волосся. Мені зайняло два місяці, щоб він почав нормально спати вночі. Це теж вагомий фактор до того, що мені треба було щось з цим вирішувати, особливо коли у нас зник садочок, який трішки розбавляв це все. Дитина просто почала панікувати, і казати: «тато, ні, тато. ні!», і втікати. Це абсолютно неадекватна ситуація».

Травматерапевтка Олеся Дружина зазначає: діти, які бачать насильство — теж потерпають від нього. Вона пояснила, як детально працює цей механізм:

«Маленька дитина не має внутрішнього відчуття безпеки та не може його створити. За безпеку дитини відповідальні дорослі. Дорослі люди створюють безпечний простір: спокійний, затишний, зручний для дитини. Свідок якоїсь травмівної події теж травмується. Наприклад, травми комбатантів — коли людина бачить як на її очах хтось загинув, вона травмується, і це доросла людина. Для дитини батьки є основою світу.

Вони як боги. Коли мама, яка є символом безпеки, отримує загрозу, біль від батька — то світ дитини руйнується. Хто ж тоді захищає? Безпеки немає. Дитячі травми дуже впливають на доросле життя, бо коли тобі в дитинстві не створили оцього внутрішнього відчуття безпеки, воно не інтегрувалось, його немає. Потрібно перепроживати своє дитинство, зцілюватись і щось робити для того, щоб цей безпечний простір вчитись створювати. Не обов’язково, щоб тебе били для того, щоб отримувати дитячі травми. Інколи люди, які звертаються до мене як до травматерапевта кажуть, що нічого такого в дитинстві не було. Коли ти починаєш з’ясовувати, чого там «такого не було», з’ясовується, що дитина зростала в емоційно нестерпному фоні – коли повітря стає нестерпним, так що дихати стає неможливо. Не тільки фізичне впливає на дитину, емоційне насильство теж впливає», — підсумовує Олеся Дружина. 

Читайте також: Розпивання вина разом — це не згода на секс. Як новий закон захищає від сексуального насильства

Згідно чинного законодавства України, яке почало діяти з січня 2019 року, діти-свідки домашнього насильства вважаються потерпілими від нього. На цьому можна наголошувати в суді, про це можна згадувати, коли спілкуєтесь з поліцією. Юлія не зверталася в поліцію:

«Коли мене запитали в травмпункті: як сталися всі ці речі, у мене був стан шоку, я тоді залишила дитину в сусідів, чоловік мене завіз в травмпункт і очікував під дверима. Це не піддається здоровій логіці, але у мене було таке відчуття: от я зараз скажу, що це зробив він, а хто мене завезе додому? А мені потрібно додому, бо там дитина. Це безглуздо, треба було звернутись в поліцію.

Я хотіла звертатись в поліцію попередні рази, але зазвичай це відбувалося вночі, і я хвилювалась: а що якщо я подзвоню, а поліція нічого не зробить, що мені зробити? Мене це дуже лякало. Лякало, як з цим жити, якщо раптом все налагодиться, а всі сусіди будуть знати про поліцію. Це нелогічні речі, вони суперечать здоровому глузду, але в моменти паніки і шоку було саме так. Зараз я вже почитала трохи психологічних пояснень і знаю, що жінки так мислять. Мені тепер хочеться всім казати, що потрібно звертатися і в поліцію, і до сусідів, і до кого завгодно, і мати когось, хто приїде посеред ночі — всім людям потрібно дзвонити тим, кому ви довіряєте. Просто в критичні моменти воно так не спрацьовує, якщо перед тим не сформувати собі таку «подушечку» в голові».

Читайте також: У постраждалих буде більше можливостей щодо захисту власних прав — Катерина Левченко про ратифікацію Стамбульської конвенції

Після першого випадку насильства Юлія зателефонувала своїй сестрі. Вона приїхала, дуже посварилась з агресором. Про всі рази також знала і свекруха Юлії — мати її чоловіка. Вона жаліла невістку, казала, що обов’язково поговорить з сином, але завжди намагалась захистити його. Юлія згадує: з початком насильства у їхній сім’ї, чоловік почав багато розповідати родичам про те, як любить свою дружину і як дбає про неї. Зараз він зайняв таку позицію, що це вона розвалила їхню сім’ю — так повторює їй, і всім родичам.

Зараз Юлія з дитиною переїхала у квартиру до свого батька. Жінка каже: було складно організаційно, оскільки в час карантину знайти перевізника для того, аби перемістити речі — непросто. Також в жінки не було на руках власних коштів: до карантину Юлія офіційно була у декретній відпустці, зараз дитині три роки. Паралельно вона разом з чоловіком працювала над його бізнесом. Тому її гроші знаходились на рахунку в агресора. Однак перевізник, як і гроші, згодом знайшлись. Після переїзду було складно психологічно, але зараз — уже краще:

«З моменту, коли я прийняла рішення, що відповідаю за себе, і сама себе маю убезпечити, себе і дитину – мені стало суттєво легше. Впродовж місяця карантину чоловік не надавав жодної підтримки. Було важко з дитиною, з переселенням, з розміщенням. Навіть банально було складно розкласти кудись свої речі, тому що я вже переїхала в квартиру, де хтось живе — мій батько, тобто цим речам, наче, немає місця. Це було психологічно важко, але тільки перші два тижні, а потім стало суттєво легше, і воно налагодилося. Зараз у мене є варіанти роботи, я розумію, що можу собі все організувати. Суттєво легше стало в плані того, що я розумію: я в безпеці і я це контролюю». 

Сьогодні жінка наголошує: насилля не варто соромитись, його не треба ховати. Вона просить інших жінок: не мовчіть:

«У мене в голові була постійно ця думка, чи це зі мною щось не так, чи це я не об’єктивно сприймаю реальність, і це щось в межах допустимого, чи це дійсно щось недопустиме. Я цього не могла оцінити, тому що в моменти стресу мені давалися повідомлення, що це я не так сприймаю. Були думки, що насправді відстань між мною і насиллям дуже велика, те, що зі мною відбувається — це не воно. Я багато читала, шукала відповідні групи в соцмережах для того, щоб подивитися на інші ситуації збоку, поспілкуватися з людьми.

Це є в нашій колективній свідомості і культурі, що нам соромно бути в ролі жертви. У нас існує стигматизація жертви. Сказати, що ти постраждала у власній сім’ї — це теж не ок. Із цим треба щось робити, цього не варто соромитись. Варто доносити до кожної жінки, до кожної людини те, що насилля в жодному форматі не є нормальним», — підсумовує Юлія.