Фото: кадр із фільму «Перепочинок» (La tregua)
«Перепочинок» — це останній фільм Франческо Розі, який вийшов на екрани у 1997 році, був номінований на «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю як найкращий фільм, а також отримав премію «Давид ді Донателло» за найкращий фільм, найкращу режисерську роботу, найкращу продюсерську роботу і найкращий монтаж. Фільм розповідає про звільнення Аушвіцу та довгу дорогу додому в Турин італійця єврейського походження, колишнього в’язня, якому вдалося вижити. Ця стрічка є екранізацією однойменної книжки італійського письменника Прімо Леві. Основні масові зйомки та масові сцени були зняті на Івано-Франківщині. На жаль, української мовою фільм ще не переклали.
Єлизавета Цареградська: Чому стрічку італійського режисера виробництва Італії, Франції, Німеччини та Швейцарії вирішили знімати на Івано-Франківщині?
Ігор Михайлюк: Першим задумом була Польща. На 1996 рік набагато дешевше було знімати в Україні. Це було основною причиною, наскільки я знаю. Як я потрапив на знімальний майданчик? Я побачив оголошення в газеті про набір перекладачів для супроводу зйомок фільму в Івано-Франківську. Тоді я не сприйняв це серйозно. Посміявся. Через тиждень побачив повторне оголошення. Вирішив спробувати. Прийшов, поговорили. Так мене запросили до співпраці.
Це була пізня осінь. Зйомки відбувалися в Горохолині, Богородчанського району. Перше враження — стоїть майже у відкритому полі недобудована, напівзруйнована ферма. Там у нас був умовний офіс. Там всі збиралися та отримували вказівки від керівників. Пізніше почалася розбудова концтабору, Аушвіца. Було холодно, мокро, не сісти, ні зігрітися. Але дуже цікаво.
Єлизавета Цареградська: Чи були особливі вимоги до акторів?
Ігор Михайлюк: Питання набору масовки полягало в тому, що люди мають бути худі, бажано короткострижені. Якщо приходив хтось не худий, відмовляли. Підбирали людей саме такого типу для повноти картинки. Були звісно нюанси. Але так, щоб дуже строгий підхід був до зовнішності, я б не сказав. Основна вимога — худорлявість.
Єлизавета Цареградська: В чому полягала ваша робота?
Ігор Михайлюк: Загалом на знімальному майданчику було багато перекладачів. Я мав свою частину роботи. Кожен перекладач мав свого працівника, який представляв італійську кінокомпанію. Йому треба було допомагати: контактувати з місцевим персоналом, розв’язувати поточні питання. Я працював з художниками-декораторами, художниками-архітекторами. В основному з однією людиною, але перетинався з десятками інших. В основному, це координація дій між українськими працівниками та італійськими задля виконання якоїсь конкретної роботи.
Єлизавета Цареградська: Як з темою голокосту працюють митці? Яким був рівень підготовки команди?
Ігор Михайлюк: Коли я прийшов на знімальний майданчик, я поняття не мав з якими людьми я працюю. Не було ні інтернету, ні літератури. Я не знав нічого. Потрошку мені відкривав очі представник з Київської студії Довженка. Ми його називали Жора. Він все життя пропрацював на кіностудії Довженка. Він мені почав трохи пояснювати хто, що, як і чим займається. Що відбувалося перед зйомками я знав тільки від нього. Саме він розказав мені про єврея, який вижив в Аушвіці, повернувся додому і написав книжку, за якою знімається цей фільм. Також Жора розповідав, що начебто саме автор книжки дав гроші на зйомку. Може, він один, може, громада. Цього не знаю. Знаю також, що були залучені кінематографісти або громадські єврейські організації Швейцарії, Франції, Італії та Німеччини.
Слухайте також: Радянська брехня про історичні українсько-єврейські взаємини зробила свою справу, але нам вдалося здебільшого це подолати — Леонід Фінберг
Єлизавета Цареградська: Що франківці на той час знали про Голокост?
Ігор Михайлюк: Івано-Франківськ був закритим містом для іноземців. Якщо іноземець опинявся в нашому місті, він очевидно мав масу дозволів від керівництва колишнього КДБ. Ми не знали багато про Голокост. Я трохи орієнтувався в темі єврейської громади Івано-Франківська. Пам’ятаю польський цвинтар, який був за готелем «Надія». Він старіший за Львівський на 2 роки. Я там був багато разів до того, як його зруйнували. Знав, що за міським озером є єврейський цвинтар. То був самий старий єврейський цвинтар. Чи був він затоплений — я не можу сказати. Цвинтар був за кінотеатром «Космос».
Трохи знав, що Івано-Франківськ — єврейське місто. Знав, що тут було гетто. Тема єврейства та голокосту не масувалася в ті часи. Це був тільки вихід з комуністичної темряви. Це були перші кроки суспільства до відкриття очей, переоцінки свого минулого та іншого погляду на те, що було раніше і те, що відбувається зараз. Тема голокосту не була актуальною на той час. І в цьому не суспільство винне, а влада, яку нам прийшлося пережити.
Зараз суспільство більш-менш відкрите. Зараз можна публічно висловлювати свою точку зору, протестувати. Тоді так не можна було. До прикладу на місці готелю «Надія» стояла німецька кірха, яку просто підірвали, і ніхто нічого не сказав. Таких прикладів по Франківську багато. Як на мене, не багато змінилося й останніми роками. Навпроти «Білого дому» на вулиці Грушевського стояли австрійські казарми. Їх знесли невідомо чого. Історична споруда. Це відкрите варварство, яке важко пробачити меру міста та загалом владі міста. Говорити про негативне ставлення до дій, які проводила тодішня влада, не доводиться. Ніхто нічого не казав. Тільки на кухні вдома. Сумна ситуація. Але на жаль таке відбувається і зараз.
Єлизавета Цареградська: Чи були якісь моменти або люди, які вразили вас найбільше?
Ігор Михайлюк: Для нас після закритого суспільства було шоком спілкуватися з іноземцями. Було багато цікавих моментів. Наприклад, представниця Швейцарії, яка говорила кількома мовами. Я з нею говорив італійською, у неї був ще один перекладач англійської. Також вона говорила французькою та німецькою. За 3 хвилини вона могла переговорити з різними людьми 4 мовами. Вільно. Це був шок для мене.
Для одного з художників-декораторів цей фільм був 169-им у його списку. Він — легенда італійського кінематографа. Практично виріс в «італійському Голлівуді» в центрі Риму. Якось він розповідав нам про свої фільми, про акторів, з якими працював. Мене це вражало.
Андреа Крізанті, головний художник-постановник — культова особа італійського кінематографа, який знімав фільми з Андріано Челентано. Для мене це був неймовірний, новий, цікавий світ, який я ніколи не бачив до цього. Маса вражень, масі інформації, спогади на все життя.
Сімейний архів Ігоря Михайлюка / фото взято з сайту Postimpreza.
Читайте також: За 16 років було багато викликів, але такого, як зараз, не було — директорка Видавничого дому «Антиквар»
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS