Українсько-єврейські відносини — це не тільки історії взаємних образ, а й історії поєднання — історик

Хто такий Михайло Рудницький і чому його ім’я важливо знати в контексті становлення українсько-єврейських відносин?

Ведучі

Василь Шандро

Українсько-єврейські відносини — це не тільки історії взаємних образ, а й історії поєднання — історик
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/10/hr-zustrichi-2021-10-10_cheduluma.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/10/hr-zustrichi-2021-10-10_cheduluma.mp3
Українсько-єврейські відносини — це не тільки історії взаємних образ, а й історії поєднання — історик
0:00
/
0:00

Про це поговорили із істориком, аспірантом Українського католицького університету Іллею Чедолумою, який досліджує, зокрема, життя і інтелектуальний спадок Михайла Рудницького.

Василь Шандро: Хто такий Михайло Рудницький і як з’явилася ідея досліджувати життя цієї людини?

Ілля Чедолума: Моя зустріч із Михайлом Рудницьким досить цікава і специфічна. Ще коли я навчався у Чернівецькому національному університеті, а сам я родом із Чернівців, я почав брати участь у проєкті Музею історії та культури євреїв Буковини, який був присвячений збору інтерв’ю українських селян, що пам’ятали міжвоєнний період і період Другої світової війни. Це тривало декілька років. І, зокрема, акцентувалася увага на пам’яті про буковинських євреїв — що пам’ятають люди про буковинських євреїв, що їм розповідали батьки? І це була для мене перша така зустріч із єврейською культурою, із пам’яттю про євреїв України.

Уже пізніше, у 2015-му році я переїхав до Львова, вступив на програму Єврейських студій в УКУ і почав займатися біографією Альфреда Носіґа — львівського сіоніста, людини, яка однією із перших висунула ідею створення єврейської держави в Палестині. Тобто це відбувалося у Львові. І пізніше, коли я вступав до аспірантури, у нас виникла з моїм науковим керівником Ярославом Грицаком ідея написати дослідження, в якому б висвітлювалася історія українсько-єврейських взаємин на теренах західноукраїнських земель. І ми думали взяти за приклад дослідження Йоханана Петровського-Штерна  «Анти-імперський вибір», який у своїй книзі описував оцю когорту людей єврейського походження, які стали українськими культурними діячами.

Коли ми почали досліджувати західноукраїнські терени, ми побачили, що насправді, крім родини Рудницьких, дуже мало ми таких прикладів маємо, і ми вирішили закцентуватися саме на цій сім’ї. Пізніше в ході дослідження я зрозумів, що матеріалів так багато, що треба зменшити, звузити це до одного персонажа, і вибрали саме Михайла Рудницького.

Михайло Рудницький — цікава постать з дуже багатьох причин. Перше — це, звичайно, походження. Він походить з українсько-єврейської родини. Його батько, Іван Рудницький, був сином священика, а мати, Іда Шпіґель, походила з єврейської асимільованої родини у Львові. Друге — він був дуже цікавим письменником, літературознавцем, перекладачем, знав понад десять іноземних мов, тобто був поліглотом. І він постійно цікавився культурною взаємодією — французькою культурою, польською культурою, єврейською культурою, англійською культурою. І, звичайно, намагався принести оці культурні течії саме на вільні терени в українську культуру.

Історія створення цієї родини дуже цікава, тому що в кінці ХІХ століття ми маємо дуже мало прикладів змішаних українсько-єврейських шлюбів саме в середовищах інтелігенції чи в родинах священиків. У більшості, якщо ми мали такі приклади, то це припадало на сільську місцевість Галичини. Куди частіші були приклади польсько-єврейських змішаних родин, тому що, так як польська культура переважала з кінця ХІХ століття на території Галичини, то місцеві євреї більш охоче асимілювалися саме до польської культури, і це, відповідно, впливало на кількість змішаних шлюбів. Проте Іван Рудницький, батько Михайла Рудницького, належав до першого покоління інтелігенції, які походили з родин священиків, які обирають саме секулярну для себе професію. Він вирішує стати адвокатом, правником, і це дозволило йому, по-перше, отримати повністю незалежне фінансування — він сам заробляв собі на життя, а по-друге, він міг собі дозволити одружитися із тією дівчиною, з якою він хотів.

Насправді, це була катастрофа з точки зору історії родин для батьків з обох сторін, тому що ні батьки Івана не бажали цього шлюбу, — щоб єдиний син священик одружився на дівчині з єврейської родини, ні батьки Іди не бажали цього шлюбу. Від моменту їхнього знайомства до моменту вінчання минуло десять років, тобто  це десять років вони, скажімо так, йшли наперекір своїм родинам заради того, щоби мати можливість одружитися, і тільки у 1888 році вони змогли це зреалізувати. Іда Шпіґель вихрестилася і отримала ім’я Ольга. Після цього тільки вони змогли одружитися.

Попервах сім’ї було досить складно, тому що все ж таки таке походження дружини викликало постійні якісь розмови за спиною. Вони часто переїжджали з місця на місце, і тільки в Бережанах у 1903 році вони змогли на довший час зупинитися. У свій час і Іван Рудницький, батько Михайла, і його батько вчилися у Бережанах, тобто це була така певна сімейна традиція там навчатися, і там вони змогли вже краще закріпитися.

Цікаво, що мова спілкування в їхній сім’ї була польська, проте, незважаючи на це, всі брати і сестра Михайла Рудницького, тобто всі діти Івана та Ольги Рудницьких, виросли як українські діячі і завжди себе позиціонували саме як українські діячі. Тимчасом, як їхня мати так і не змогла до кінця оволодіти українською мовою, проте у всіх листах, які вона писала своїм дітям, вона писала їх польською, але в кінці листа завжди підписувалася українською — «Ваша мама, Оля».

Уже у Бережанах це єврейське походження зіграло цікаву роль у контексті українсько-єврейських взаємин. Коли у 1903-му році в Кишиневі відбувся великий погром, то місцева єврейська громада у Бережанах вирішила влаштувати велику молитву у великій бережанській синагозі, і місцева українська громада вирішила відправити туди делегацію на знак солідарності з місцевими євреями, з тим, що вони також, скажімо так, підтримують їх у цьому горі. Це були троє представників у цій делегації: місцевий адвокат Володимир Бачинський і двоє гімназистів місцевої гімназії — Антін Чернецький, який пізніше став соціалістичним діячем українським у період визвольних змагань, і Михайло Рудницький. І це був перший раз, коли його походження сприяло тому, що він брав участь в українсько-єврейському діалозі.

Другий такий випадок цікавий за період його навчання в Бережанах припадає на 1907-ий рік. Тоді стався такий інцидент, коли вчитель в гімназії несправедливо образив однокласника Михайла Рудницького, єврея на прізвище Ляндсман. І Михайло Рудницький заступився за нього, сказав, що поведінка викладача — це безчесність. На деякий час його відсторонили від уроків, тобто за це. Після цього інший його однокласник Альфред Білик, який вже у міжвоєнний період навіть посаду воєводи отримає у відновленій Речі Посполитій, вступився за Михайла Рудницького і підняв страйк великий, про який писали в «Ділі», в інших газетах. Тобто там зі Львова приїжджали розслідувати, що сталося в гімназії, і зрештою Михайла Рудницького відновили. Тобто це цікава ситуація, коли гімназист України заступається за гімназиста-єврея, і пізніше гімназист-поляк заступається за українця. Це показує те, що національна ідентичність у цих середовищах гімназистів,  молодих людей на початку ХІХ століття, відходила дещо на другий план, порівнюючи з такою, якщо можна це сказати, становою солідарністю, тобто те, що ти гімназист значило більше, ніж те, хто ти є за національністю. І про це писав вже в міжвоєнний період Михайло Рудницький, згадуючи цей період навчання.

Ситуація і контекст змінюються у міжвоєнний період дуже сильно, тому що програш у визвольних змаганнях українців створює такий контекст, у якому опція, скажімо так, асиміляції євреїв в українське середовище стає практично неможливою. Умовно кажучи, тобто більша частина населення українського —  це селяни, прошарок священиків і зовсім невеликий прошарок представників вільних професій — адвокатів, лікарів, представників  кооперацій, бізнесу, які часто були економічними конкурентами євреїв. І, відповідно, українці також є меншиною, яка у багатьох моментах обмежена в політичних правах, відповідно і шлях культурної асиміляції, і шлях, скажімо, політичної асиміляції чи детальнішої взаємодії — він був ускладнений.  Це був дуже різкий контраст, на який звертали сучасники у міжвоєнний період. Степан Баран, діяч УНДО, писав, що в Галичині немає цього феномену прошарку євреїв, які позиціонують себе як українські культурні діячі, тим часом, як на теренах радянської України ми це бачимо в музиці…

Василь Шандро: І в літературі, і в перекладах, зокрема. У Першій світовій війні Рудницький задіяний не був, наскільки я розумію. А що з Другою світовою війною? Якщо він був тоді у Львові під нацистською окупацією, маючи не «арійське походження», це могло зіграти фатальну роль для Михайла Рудницького і його родини, як зіграло для багатьох людей, що мали єврейське коріння.

Ілля Чедолума: Так, участі у Першій світовій війні Михайло Рудницький не брав, він не воював на фронтах, хоча його братів — Івана і Володимира було мобілізовано до австро-угорської армії. Проте він не був мобілізований, і він опиняється на теренах Наддніпрянської України. І до січня 1919-го року він проживав в Києві, працював, викладав в університеті філософію. Цікаво, що у період між 1919-м і 1920-м роком він був у Парижі в дипломатичній місії УНР, і був спочатку перекладачем, пізніше — секретарем і навіть скарбником цієї місії. Тобто частково, можна сказати, він брав участь у процесах періоду визвольних змагань, але на дипломатичній службі.

Так, його походження під час Другої світової війни — це був фактор дуже великого ризику і небезпеки, тому що ще у міжвоєнний період походження Рудницьких деякі середовища, наприклад, на сторінках журналів «Зиз», а куди більше на сторінках журналів «Комар»: це такі сатирично-карикатурні журнали, де були і якісь різні тексти, і зображення публікувалися. Вони видавалися концерном Івана Тиктора. Там часто робили карикатури, де натякали на єврейське походження Рудницьких, їх зображували з талесами, інколи їх зображували з такими стереотипними пейсами. І ми бачимо навіть з приватних листувань, наприклад, середовище деяких письменників, які гуртувалися навколо Дмитра Донцова, що про походження Рудницьких в зневажливих конотаціях постійно згадували. Тобто це не був секрет ні для кого на початок Другої світової війни. Так, це створювало проблеми. В щоденникових записах Івана Лисяка-Рудницького, сина Мілени Рудницької, племінника Михайла, визначного історика з української діаспори, за 1940-ий рік (він у грудні 1939-го року разом з мамою Міленою втік з території радянської зони окупації), є записи, в яких згадано те, що певні середовища, пов’язані з ОУН, шантажували його маму і його дядька Івана Кедрина, який також перебрався до Кракова, тим, що вони мають єврейське походження і вони їх можуть ніби видати німцям. І вони дуже чекали приїзду Володимира Рудницького, іншого їхнього брата, в якого зберігалися метричні записи, і, в тому числі, щоб показати, що вони, насправді, не з єврейської родини, а, по записах, що з греко-католицької сім’ї. І це була певна проблема.

Із іншого боку, ще складніша ситуація була у Михайла Рудницького, тому що, якщо Лисяк-Рудницький з мамою пізніше переїхали до Берліну, (а як би це не було парадоксально, в Берліні під час Другої світової війни євреям часто вціліти було набагато легше, ніж на східних теренах, на теренах польських чи українських земель) то Михайло Рудницький залишався на теренах Галичини. Він проживав то у Львові, то у невеличких галицьких містечках і він зміг вижити, в основному… Це велике питання, якщо чесно, як Рудницький зміг уціліти під час Другої світової війни, і стовідсоткової відповіді поки що не має жоден дослідник. У будь якому випадку, до цього я таких документів не бачив. Але найімовірніше, Михайло Рудницький зміг вцілити, тому що він як під час Першої світової війни, так і під час Другої світової війни жив з того, що працював у перекладацькому бюро. Він знав дуже багато мов, чудово володів ними, і він в цих перекладацьких бюро займався створенням різного роду документів, довідок, в тому числі і фальшивих документів. Якщо він робив це для інших, то, швидше за все, що він зробив такі самі документи під час Другої світової війни для себе. Ймовірніше за все, це були документи  про те, що він фольксдойче, які дозволяли йому відносно безпечно пересуватися.

Василь Шандро: Михайло Рудницький прожив досить велике життя, дожив до 70-х років ХХ століття. Що стосується вже радянського періоду після 1944-45-го років — як він жив у цей період?

Ілля Чедолума: Наприкінці 40-х років у процесах, які пов’язані з так званою боротьбою проти школи Грушевського у Львові і так далі, був період, коли Михайло Рудницький був близький до того, що він також міг бути репресований у 1947-му році. Проте він неформально і формально змушений був співпрацювати із радянською владою для того, щоб вціліти. Хоча, коли був оцей пік загрози, знову таки, виринуло його єврейське походження: люди, які ставали на його захист на партійних зборах і так далі, вказували, що його ймовірна колаборація з буржуазними націоналістами і нацистами неможлива, тому що його мати — єврейка, тобто про що ви говорите?  Можливо, тут його єврейське походження радше на користь йому зіграло. І. скажімо так, навіть після війни цей фактор єврейського походження супроводжував родину Рудницьких. Ми маємо цікаво згадку за 1971-ий рік, коли виникає ідея відсвяткувати український Великдень в Ізраїлі. І, в першу чергу, Авраменко, людина, яка емігрувала з України на терени Ізраїлю, пише саме до брата Антіна і до Мілени Рудницької з пропозицією приїхати в Ізраїль і взяти участь у цій організації. Так само, молодий Іван Лисяк-Рудницький вже у 1950-60-х роках дуже прикладається до того, щоб зав’язати українсько-єврейські контакти в академічній площині серед діаспорних істориків у Північній Америці. І, ймовірніше за все, випадковості рідко бувають — те, що на початку 1990-х років молодий львівський історик, який зветься Ярослав Грицак, який береться видати есе Лисака-Рудницького, на початку 2010-х створює програму єврейських студій. Тобто ця тяглість родини Рудницьких, як фактор в українсько-єврейській зустрічі, в українсько-єврейській синтезі на цих теренах , залишає свій слід і досі.

Василь Шандро: Чи Михайло Рудницький і його родина має якийсь стосунок до Рудницьких, Антіна наприклад, композитора, чи Юліяна Рудницького, Степана Рудницького. Рудницьких в Галичині і загалом на Західній Україні багато. Чи ці люди між собою пов’язані?

Ілля Чедолума: Антін Рудницький — це рідний брат Михайла Рудницького, наймолодший брат в сім’ї. Степан Рудницький не пов’язаний із ними, він просто однофамілець, але він вплинув на сім’ю Рудницьких, коли в 1920-х роках вже на еміграції у Відні Іван Рудницький, — ще один з братів Михайла — почав публікуватися як публіцист, він знаходився до певної міри, в тіні Михайла, свого брата, і в тіні Степана Рудницького, на той момент уже відомого географа і так далі. І саме через це, щоб не бути в тіні вже відомих інших Рудницьких, Іван Рудницький бере собі прізвисько Кедрин. Так з’являється Іван Кедрин, або Іван Кедрин-Рудницький.

Василь Шандро: Ну і Юрій Рудницький — Юліан Опільський — так само псевдо, вочевидь, через те, що популярне прізвище досить.

Ілля Чедолума: Так.

Василь Шандро: Ви готуєте якесь видання, базоване на ваших дослідженнях?

Ілля Чедолума: Зараз я готую дисертацію для того, щоб її захистити, і після захисту я планую переписати цю дисертацію, тому що жанр книги відрізняється від жанру дисертації — переписати її вже як книгу і потім видати.

Василь Шандро: Дослідження і сама історія Михайла Рудницького і родини Рудницьких  — це історія про що, якщо підсумувати нашу розмову?

Ілля Чедолума: Перше — це історія про те, що українсько-єврейські взаємини — це не тільки історії якихось взаємних образ, історія стереотипів, конфліктів, трагедій і так далі, це часто ще історія синтезу і поєднання, на прикладі батьків Михайла Рудницького. А друге — Михайло Рудницький належить до тієї категорії українських діячів ХХ століття, які, маючи або змішане частково-українське походження, або навіть взагалі не українське походження, ми можемо згадувати, наприклад, В’ячеслава Липинського, Ольґерда Іполита Бочковського, навіть Митрополита Андрея Шептицького, тобто цілу плеяду діячів, які, маючи отаке змішане походження, свідомо обирали для себе, скажімо так, українську культуру, український напрямок і пов’язане з ним майбутнє. І мені здається, що історія життя Михайла Рудницького — це історія синтезу і свідомого вибору української культури.

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коментарi до запису