Єврейська історія — частина нашої, — німецька історикиня

Разом з Кірстен Баур розповідаємо про Мюнхенський музеї єврейської історії, нові формати та мігрантів зі Сходу

Ведучі

Андрій Кобалія

Єврейська історія — частина нашої, — німецька історикиня
https://static.hromadske.radio/2019/06/hr-zustrichi-2019-06-23-bauer.mp3
https://static.hromadske.radio/2019/06/hr-zustrichi-2019-06-23-bauer.mp3
Єврейська історія — частина нашої, — німецька історикиня
0:00
/
0:00

Коли ми заходимо в українські музеї, часто бачимо законсервований простір, у якому експозиції змінюються раз на кілька років. Приміщення потребують ремонту, а наративи майже не змінились з радянських часів. У музеї історії євреїв Мюнхена я побачив зовсім іншу картину. У хайтеківській будівлі відбуваються різні активності, збори громади, а внутрішня начинка постійно оновлюється. Замість екскурсовода, який щоразу повторює десять років тому завчені речення, тут є безліч форматів взаємодії. Навколо кілька кав’ярень, дитячий майданчик і повно людей в обід робочої п’ятниці.

Які ще функції крім місця пам’яті може виконувати музей і як там розповідають складну німецьку історію минулого століття ми поговорили з дослідницею Керстін Баур. 

Андрій Кобалія: Що зараз навколо нас? Коли я зайшов у музей, то побачив перший поверх зроблений зі скла та заліза. А на них різні записані розмови. Ніби чат у соцмережі. Що це? 

Керстін Баур: Ці речення є частиною арт проекту, який відкрився одразу після появи музею. Ідея скляної конструкції полягає у тому, що ти зовні можеш побачити усе, що є всередині. І навпаки. Тобто людина відчуває, що їй раді у цьому музеї, вона може прийти і дізнатись щось нове і почати дискутувати. Розмови, які ви бачили на фасаді будівлі – це робота ізраїльської мисткині. Вона приїхала до Німеччини і хотіла говорити з людьми з цих країв. Тема єврейської жінки, яка опинилась у Німеччині підіймалась у кожній розмові. 

Те, що ви бачите тут – це не лише музей, а й синагога та центр єврейської громади. Звісно, що ми як науковий центр окремо існуємо, але архітектура усіх будівель – схожа. Архітектура – це завжди спосіб показати, про що це все. Ідея полягає у тому, що ми відкриті для всіх, хто хоче дізнатись про євреїв та їхню історію в Мюнхені. Тут є безліч символічних деталей.

Андрій Кобалія: А що відбувається в єврейському центрі? Він лише для євреїв?

Керстін Баур: Там у них є вся інфраструктура. Починаючи школою та гімназією і закінчуючи бібліотекою та центром для безробітних. Тобто усе, щоб ком’юніті існувала. Звичайно, що події відкриті для всіх. Там є класи вивчення івриту та їдишу. Плюс ще є ресторан. 

Андрій Кобалія: Більшість частин цього музею побудували лише років десять тому. Власник галереї Річард Грін мав колекцію єврейських старожитностей і у 1980-х спробував відкрити музей. І тут, і у, наприклад, Берліні такі музеї здебільшого виникали у 1980-х і 1990-х. На вашу думку, чому це почалось не одразу після Другої світової і Голокосту у 1950-х і 1960-х? 

Керстін Баур: На початку XX століття була ідея створити єврейський музей. Цей процес почався багато в чому через секуляризацію і імміграцію. Тому євреї хотіли зберегти важливі для памяті речі. Тоді все і почалось насправді. Але потім прийшли нацисти. І після них єврейські громади стали дуже нечисленними та не впливовими. І були питання в стилі, хто за це платитиме? Бо часто за такі центри платить держава.

Також німці не дуже хотіли говорити про те, що сталося з євреями за часів нацистів і Голокоста. Хоча це не означає, що кожен єврейський музей має бути про Голокост. Наш, наприклад, розповідає про довгу історію євреїв у Мюнхені. Але, звичайно, що там є і про Шоа. Усе дійсно змінилось у 1980-х, коли з’явилося американське шоу “Голокост”, яке сильно вплинуло на німецьке суспільство. І що точно змінилось – це уявлення про історію євреїв.

Зараз ми розуміємо, що єврейська історія – частина німецької. Вони не є окремими лініями. Саме так ми намагаємось показувати її тут в нашому музеї. Бо євреї – це частина Мюнхена. 

Андрій Кобалія: Ви згадали, що після війни не так багато євреїв залишилось в Мюнхені. Але потім прийшла нова хвиля. Ким були ці нові євреї? 

Керстін Баур: Після війни не всі хотіли бути частиною громади. А у 1990-х розпався СРСР, і євреї отримали шанс переїхати сюди. Багато хто цим скористався. Так кількість євреїв у 1990-х швидко збільшилась. У багатьох німецьких містах євреї – це вихідці з Радянського союзу. 

Андрій Кобалія: У першій залі музею прямо на стінах намальований комікс. Це історія хлопчика, який народився у Мюнхені, пережив концентраційний табір і зміг переїхати до штатів. Минає півстоліття і його запрошують на відкриття цього музею в країну, яка за цей час сильно змінилась. До речі, ці зміни і загалом історію євреїв міста експозиція показує не у хронологічній послідовності, розповідає Керстін Баур.

Керстін Баур: Якщо пройтися нашою постійною експозицією, ви не побачите хронології. У нас є різні частинки, які по-різному розповідають безліч історій. Тут відео, аудіо, фото, і комікси, і просто об’єкти. Ми не певні, що хронологія справді добре допомагає зрозуміти всі ці речі і зацікавитись. Зате тут можна торкатись і грати з об’єктами. Такі речі якраз і залучають наших відвідувачів до сприйняття та аналізу тем наших виставок. Можливо, у них виникають нові питання після цього. Принаймні я на це сподіваюсь. 

Андрій Кобалія: Найбільше у вашому музеї мене вразила зала, де на підлозі розташована величезна мапа. На ній зображений Мюнхен. У різних районах мегаполісу є цифри. А на стіні поруч – екрани. Як працює ця частина і про що розповідає? 

Керстін Баур: Цифри – це важливі точки у місті. Якщо поставити маленьку фігуру з цифрою на місце, де намальована ця ж цифра, один з екранів вмикається, і ви бачите фото на стіні. У чому ідея? І місцеві, і туристи не знають, де саме була і є єврейська історія у місті. Це ніби якась абстракція. Часто дивуються саме мюнхенці. Бо вони ж ніби так добре знають місто! Вони можуть роками жити десь, чи ходити туди купувати та обідати, а там, виявляється, була єврейська крамниця. Або інший зв’язок з єврейською історією. Ця інсталяція і будує або ж розповідає про такий зв’язок. Щоб наступного разу, коли людина проходитиме повз те місце, вона, можливо, згадала, що тут було. Для туристів – це теж хороший спосіб відкрити для себе місто новим способом. 

Андрій Кобалія: Не могли б розповісти кілька історій, щоб наші слухачі зрозуміли, про що йде мова? І, можливо, вони колись завітають сюди, щоб побачити це на власні очі. 

Керстін Баур: Почну із сумної. У 1972 в Мюнхені проходили Олімпійські ігри. Місцеві і ширше німці дуже пишались цим. Під час ігор стався теракт, кілька єврейських спортсменів і тренерів загинули. На фото ви бачите кімнату з розкиданими речами і жінку, яка на все це дивиться. Це жінка одного із загиблих спортсменів. Вона у ту секунду якраз дивилась, що сталось всередині. Фото показує цю ситуацію у критичний момент. Одразу після того, як це сталось. 

Ці Олімпійські ігри також були спробою німців показати світу, що Німеччина змінилась. Що багато всього змінилось, ми стали демократичними та відкритими. Тож коли стався теракт – це була велика трагедія для нас.

Цікаво, що протягом усієї єврейської історії Мюнхена тут було безліч дуже незвичайних персонажів. Один з них Ріхард Вільштеттер, який був хіміком і отримав Нобелівську премію у 1915 році. Інсталяція показує його у лабораторії. Він там виглядає як справжній науковець. Вільштеттер викладав в нашому університеті, але мав піти через прихід нацистів. Ця доля розповідає нам про дуже розумну людину, яка багато чого досягла, але врешті-решт були зупинена через антисемітизм. 

Андрій Кобалія: Як виглядатиме нова виставка? Які ще технології використовуватиме музей?

Керстін Баур: Наша нова виставка матиме абсолютно іншу тему. Кілька років тому ми розповідали про те, як місцеве пиво – символ нашого краю, пов’язаний з євреями. І дізнались, що багато євреїв вирили у нас пиво. Нова виставка про видимі та невидимі кордони.

Концепт такий: у наші часи багато держав будують кордони, це ж роблять громади. Автор інсталяцій рефлексує на цю тему. Він показує, що кордони є не лише між державами. Їх ми можемо побачити. Але є й механізми у суспільствах, які створюють кордони. Наприклад,  розмовляю особливим діалектом німецької. Інші – іншими. Так люди розуміють, хто я і звідки. Так мене в голові відправляють до певної категорії людей. Тож кордони часто – це не лише про те, що ми бачимо. 

За підтримки:
Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».