«Тимчасово (не)доставлено» — це листи на окуповані території України — подрузі, родичу, місцю, вулиці, будинку…
Громадське радіо згадує близькі серцю місця, де нині, на жаль, паразитує російський окупант. Цього разу ми публікуємо листи українському Півдню, який зігріває нас у думках своїм теплим сонцем.
«Привіт, моє рідне місто. Хочу написати тобі кілька слів. Моя улюблена розвага літом у Приморську (Запорізька область, нині ця частина окупована) — ходити пляжами. Нескінченними.
Із «Автотуристу» і до круч (так у нас називаються піщані гори). І дивитися, як пляжі змінюються, як стають кращими одні бази відпочинку (коли ми вже навчимося називати їх готелями?!), і як занепадають інші. З собою обов’язково тарань. З ікрою. Яка куплена не будь-де, а в тому магазинчику на виїзді в сторону Бердянська. Їсти тарань на пляжі — це найвище задоволення. Потім купатися. І сохнути на сонці. І знову йти. А ввечері я обов’язково їжджу по місцевих барах. Здається, це єдине місто в світі, де я танцюю на дискотеках. Танцюю так, наче мені знову 16.
Здається, мені там завжди 16.
Зараз росіяни в мене не просто вкрали моє місце сили, батьківську квартиру, мій двір (де ось нещодавно знесли красиву дерев’яну альтанку), в мене вкрали можливість бути собою.
А ще в мене вкрали людей. Тих, хто неочікувано перейшов на бік ворога. У мене вкрали мого вчителя історії (який, чесно кажучи, предмет знав погано, але багато з нами займався позакласною роботою). Вони в мене вкрали вчителя фізики, дуже крутого, яким я завжди захоплювалася. Вони в мене вкрали знайомого з дитинства, який останні роки наливав пиво в місцевій пивнушці, а тепер став директором Дому культури.Але за ці два роки я знайшла і нових прекрасних людей із мого міста. Дівчину, яка довго не могла виїхати, бо чоловік — атовець, з інвалідністю. Знаходячись в окупації із ним і трьома дітьми вона клеїла жовто-сині сердечки на вулицях.
А ще голову поліції, який не зламався навіть в полоні. А ще хлопців, які до останнього організовували мітинги з прапорами. А ще власну племінницю, яка, — красива-красива білявка з довгим волоссям і пухкими губами, — йшла на російські танки.
І ще тих, про кого не можна говорити. Бо вони залишаються в окупації.
Знайте, рідні, ми — з вами. Ви — не забуті, не закинуті. Я мрію обіймати кожного і кожну. Я знаю, буде багато сліз і щастя, болю і любові. Жовто-синіх прапорів і українських пісень.
Я так часто думаю про те, як буду знімати репортаж про звільнення міста, що навіть бачу конкретні кадри. Це моя мрія. І я, як і в свої 16, вірю, що мрії збуваються».
«Привіт, Генічеську!
Вибач, що не часто пишу. Робота, підтримка війська, побут, щодня купа турбот. Але не мені тобі розповідати про клопоти, погоджуюсь. Як ти? Готуєшся до весни, до городів? Насіння закуповуєш уже? Що по погоді? Я часто про тебе згадую, але не завжди руки доходять написати. Зараз, знаєш, морально якось складно, але ти — тримайся, у нас нема виходу!
Тримайся! Ти молодий, треба кріпитись! Подумаєш, тобі майже 300 років, хіба ж це для нас вік!
Я на тебе чекаю! На всіх вас чекаю! Наші хлопці і дівчата, які працюють на твоїй і нашій любій Херсонщині, щодня докладають зусиль, аби швидше вас всіх побачити! Тебе, Чаплинку, Каховку, Нову Каховку, Олешки! Ти як будеш з ними десь перетинатися — передавай вітання, кажи, що ми всі дуже сумуємо і чекаємо зустрічі! Віримо у вас, у вашу витримку! Віримо у вас, як віримо в ЗСУ! Нехай нашої віри вам передасться!
Міцно-міцно обіймаю і чекаю вдома! будемо дивитись на Азов, їсти херсонські кавуни, а я перепічки привезу, дорогий Генічеську.
З любов’ю і всіма думками з вами — твій Київ».
«Привіт, моє безцінне. Як ти? У телефоні є добірка світлин за 2019 рік, доковідний, до повномасштабки, коли ми бачилися з тобою востаннє. Ти було таке прекрасне, моє Азовське. Ми поїхали з дітьми до тебе, в улюблений готельчик на Арабатці.
Гладили котиків, їли морозиво, годували чайок картоплею фрі. Діти там ще такі маленькі, а ти таке радісне і світле, моє море. Я боюся гуглити твої фото в окупації. Думки про твої пляжі з російським колючим дротом і мінами розбивають мені серце. В готельчиках на Стрілці квартирують окупаційні війська. І в нашому улюбленому теж. Це був новий готельчик з сонячними панелями і вікнами на всю стіну, які виходили прямо на море. До нього було 10 метрів. Можна було зранку вийти і пити каву на березі.
Чи знають про це російські солдати?
Про те, як м’яке сонце українського Півдня у серпні встає над Азовом і ніжно цілує твоє обличчя, коли ти ще сонною виходиш із кавою на ґанок? Вони навіть не здогадуються, яке щастя можна відчути в цей момент. Моє море, ти бачило так багато болю за ці роки. Але ти бачило біль і поруйновані людські долі й раніше.
Я знаю, ти завжди вміло їх зцілювати. Так буде знову.
Ти зцілиш нас, а ми тебе. Дочекайся, кохане. Діти, яких ти бачило, будуть вже дорослими. Але я привезу тобі нову дівчинку, щоб уперше познайомитися. Люблю тебе».