У рамках обміну військовополоненими і цивільними заручниками 13 вересня в Україну вдалося повернути Леніє Умерову. Вона — колишня політув’язнена. Росіяни затримали Леніє у ніч із 3 на 4 грудня 2022 року на грузинсько-російському кордоні, коли вона намагалася дістатися Криму, щоб опікуватися хворим батьком.
Леніє провела в російській неволі 1 рік і 9 місяців. У Росії Леніє звинуватили у «шпигунстві» за статтею 276 Кримінального кодексу РФ.
Початок повномасштабного вторгнення Леніє зустріла в Києві. Тут вона живе з 2015-го року, переїхала до столиці після окупації Кримського півострову.
«Стосовно 24 лютого, для мене, як і для всіх, це було повною несподіванкою, шокова історія. Тоді ми з друзями швидко зібралися та виїхали на захід України. Потім поїхали за кордон, якийсь час перебували там. Звідти намагалися допомагати. Через кілька місяців, у червні, я повернулася у Київ», — говорить Леніє.
У грудні 2022 року Леніє намагалася потрапити до Криму, в Євпаторію — до батьків. Її затримали на грузинсько-російському кордоні на КПП «Верхній Ларс». В автобусі, в якому їхала Леніє, вона була єдиною громадянкою України. Побачивши кримську реєстрацію, в Леніє запитали, чи є у неї російський паспорт.
Коли вона відповіла, що російський паспорт вона ніколи не отримувала, у дівчини вилучили телефон і затримали, за словами російських прикордонників, «для додаткової перевірки». Через десять годин затримання, Леніє відпустили, порадивши переночувати в готелі і люб’язно викликали таксі, водій якого мав відвезти її до готелю.
Читайте також: 24 області і… «Вони надовго, але не назавжди». Галерист Кирилл Соловйов
За законодавством регіону, де була затримана Леніє — Республіка Північна Осетія — іноземні громадяни не можуть перебувати в прикордонній зоні без спеціального дозволу. Леніє затримали знову. Так вона потрапила під «карусель адміністративних арештів». Всього на неї склали 5 адміністративних протоколів.
«Це була якась абсолютна маячня. Перший раз на мене склали протокол за те, що я нібито не хотіла віддавати телефон. Два наступні рази були за те, що я нібито відмовилася виходити з автозаку. Вони просто просять посидіти кілька хвилин, а потім складають на тебе заяву про те, що ти невчасно вийшов з автозаку. На суді, до речі, моя адвокатка намагалася довести, що в будь-якому автозаці є камера. Але в той момент чомусь вона не працювала», — згадує дівчина.
Леніє півроку утримували в неволі, фабрикуючи на неї нові адміністративні справи. А в травні 2023 року з ізолятора тимчасового утримання Владикавказа її перевезли в Москву в СІЗО «Лефортово». Там їй спочатку висунули підозру, а пізніше й обвинувачення за статтею «шпигунство».
Із початку війни в Україні 2014-го року Умерова стала першою звільненою політув’язненою із такою статтею. Леніє розповідає, що за весь час, який вона пробула в «Лефортово», її допитували двічі: як тільки привезли і через півтора тижня. Весь інший час вона просто перебувала в камері.
Дівчина роз’яснює, що їй так і не дали ознайомитися із матеріалами справи проти неї, а суть обвинувачень вона змогла скласти з двох допитів, зібравши уривки питань російського слідчого:
«Вони там писали, що я начебто передавала якісь дані з дислокації російської техніки, яка перебувала на території України (ідеться про російські військові об’єкти та техніку угруповання «Восток» під час боїв у Київській області в лютому-березні 2022 року. На той момент, Леніє виїхала з України — ред.). Вони побачили в мене в телефоні фото з якихось новинних ресурсів, і отак склепали справу».
Леніє описує СІЗО «Лефортово», яке називають в’язницею ФСБ, як «місце для людей, яких потрібно сховати»:
«Там тримають людей, про яких не має в зовнішній світ надходити будь-яка інформація і контролюється там це дуже жорстко. З листами там було дуже складно. Наприклад, з моїх листів до рідних дійшла тільки одна третина. Зараз мені розповідають, що дуже багато політичних в’язнів писало мені.
Але я не отримала жодного листа від них. Я знаю від волонтерів, що мені писав Богдан Зіза (кримський політв’язень, художник засуджений в РФ до 15 років колонії загального режиму — ред.), що адміністрація його колонії дозволила йому написати і відправити такий лист, але цензори в «Лефортово» його не пропустили.
Також під час моїх етапувань, в автозаці я познайомилася із цивільними полоненими, жінками з Херсонщини і Запорізької області. Вони також мають статті за «шпигунство». Наскільки мені відомо, їх ще не обміняли», — пригадує Леніє.
У листах, які Леніє писала з СІЗО, зазвичай, вона підписувалася, як «Böcek» («комашка» з кримськотатарської мови — ред.), так її з дитинства називали в родині і в колі друзів.
«Якщо у вас є змога, пишіть листи політв’язням. Це — неймовірна підтримка, і надає там стільки сил. Знайдіть 5 хвилин і просто напишіть про себе, ваші справи або новини», — закликає Умерова підтримувати політичних бранців листами.
О 6 ранку в СІЗО був підйом, о 22 — відбій. Камера — 8 квадратних метрів: два ліжка, стіл, умовна ванна кімната з постійним відеоспостереженням. У камері — обов’язково телевізор із російськими новинами:
«Потрібно тренувати критичне мислення, щоб якось споживати їхні новини. Дуже вдячна волонтерам, які в листах надсилали мені новинні вирізки й інформацію. У тебе залишається багато питань, але хоча б якась картина світу вимальовується.
По російських новинах розповідали про те, що тут не лишилося в містах світла, на вулиці нема чоловіків, а по Києву перекотиполе літає. У них такий постійний наратив про силу: «ми сильні, ми непереможні». Там не про людяність, а про «силу», — згадує колишня бранка.
Читайте також: 24 області і… «Ніби пам’ять повертається». Наріман Джелял
За весь час свого ув’язнення у Леніє було три сусідки. Коли в неї з’являлася компанія, вони обговорювали книжки, грали в шахи. У СІЗО Леніє навчилася грати в нарди. Але більшу частину часу вона провела сама.
Для того, щоб не забути, як звучить власний голос — читала сама собі в камері, чим лякала співробітників СІЗО, які думали, що вона говорить з кимось по телефону.
«Мені передавали книжки, але жодної з них не пропустив цензор. Взагалі бібліотека там достатньо хороша. Через те, що книжки немає де зберігати, люди, які там сидять, здають їх в бібліотеку, і так вона поповнюється. Тобі приносять такий каталог, ти обираєш те, що хочеш почитати, записуєшся до бібліотекаря зранку, а наступного дня тобі приносять замовлені книжки.
Там є і російська класика, і зарубіжна, є наукові книжки, статті тощо. Цікаво, що коли мене привезли туди в травні і мені принесли каталог з літературою вперше, він був достатньо великий. Потім з переліку почали зникати книжки, написані російськими опозиціонерами. Потім зникли книги Стівена Кінга (письменник публічно виступив проти російського вторгнення в Україну — ред.). Тобто всіх «неугодних» почали прибирати з переліку», — розповідає дівчина.
Леніє читала багато, в слідчому ізоляторі вона відкрила для себе письменника Ювал Ной Харарі «Коротка історія людства» і «21 урок для 21 століття», перечитала «Божествену комедію» Данте Аліг’єрі, «Алісу в країні див» Льюїса Керрола, наукові статті.
Процес обміну для Леніє розпочався за кілька днів до фактичного звільнення. Її етапували з Москви до Брянська заздалегідь.
«Як завжди, розбудили о шостій, принесли їжу і сказали, що мої речі готові. До цього я просила свої теплі речі, але вони поставилися до цього критично і не видали, а тут віддали. У цей момент я зрозуміла, що щось іде не так.
Потім я почула, що людей з сусідніх камер почали виводити. Потім вивели мене і посадили в нормальний цивільний автобус, а не автозак. Там нам не дозволяли піднімати голови. Нас привезли в Білорусь. В автобус зайшли КДБ-шники і роздали нам пакети з їжею, привітання від «батьки», так би мовити. Я пакунок його тихенько під сидіння заштовхнула. Коли ми приїхали на територію Білорусі, було чітке розуміння, що їдемо на обмін», — пригадує дівчина.
Після того, як Леніє повернулася в Україну, їх одразу привезли в шпиталь, де провели первинний медичний огляд, дали речі, нагодували і, як каже Леніє, «наговорили купу теплих слів».
Пізніше, всіх звільнених розподілили по лікарнях. У момент, коли ми з Леніє записуємо цю розмову, в неї мала б бути психотерапевтична реабілітація, але вона відмовилася від неї:
«Я вирішила, що стіни моєї квартири в Києві лікують краще. Я так скучила за своєю подушкою, за своїм ліжком».
Рівно за місяць до звільнення Леніє, центр прав людини «ZMINA» організував тур фотовиставки громадянських журналістів Криму по містах України. Частиною цих адвокаційних поїздок були виступи рідних політичних в’язнів, у Львові та Івано-Франківську в таких заходах брав участь старший брат Леніє, Азіз Умеров.
Свій кожний виступ і кожне інтерв’ю на регіональних каналах він починав зі слів: «Моїй сестрі загрожує 20 років ув’язнення в Росії». 20 років — найвища міра покарання за статтею «шпигунство».
«Він зробив тут титанічну роботу, просто шалену. Перші дні, коли я була в лікарні, я передивлялася це все і досі не можу осягнути усю працю, яку він зробив заради мене і ті зусилля, що він доклав, щоб мене повернути. Одразу після обміну, я їхала в автобусі, в мене з’явилася можливість подзвонити, він декілька перших секунд просто мовчав, настільки не очікував, що це дійсно я. А я, якщо чесно, не одразу впізнала його голос», — описує Леніє першу розмову з братом після звільнення.
Ми фотографуємося після розмови, Леніє просить, щоб в кадрі було добре видно принт на її футболці. Це – мапа України з 24-ма областями і Автономною Республікою Крим, її домом. І напис збоку: «Моя мала».
Леніє з Євпаторії (Kezlev — назва історичного топоніму цього міста — ред.), вона описує його так:
«Кожен, хто хоч раз там був, знайде щось особливе для себе. Старе місто з цими вуличками, які переходять одна з одної. Євпаторію називають маленьким Єрусалимом, тому що місто об’єднало три основні релігії. Поєднання культур і толерантність — це про моє місто».
Леніє каже, що планує зайнятися допомогою у розповсюджені інформації про інших політичних в’язнів, які продовжують перебувати в російській неволі. Зазначає, що їй потрібно ще трохи часу, аби розібратися з усіма новинами, які вона пропустила.