Таня-Марія Литвинюк
«Застосовуються різні системи» — Буданов про те, чим Україна знищує стратегічну авіацію РФ
22 хв тому
«Головне, що живі. А все інше буде» — жителька Демидова про спалений росіянами будинок
Автор
Людмила Кужель разом зі своїми внуками Поліною та Ярославом. Фото: Таня-Марія Литвинюк/Громадське радіоОрієнтовний час читання: 6 хв
Будинок Людмили Кужель у селі Демидів на Київщині повністю зруйнований російськими окупантами. Там, де раніше знаходилася будівля, сьогодні — порожнє місце. Лише плитка на подвір’ї нагадує: ще не так давно тут була кухня, а поруч — ванна і туалет.
Дім сусідів Людмили, що знаходився поруч, також згорів від влучання ворожих боєприпасів. Від сусідської автівки залишився лише заржавілий метал.
Попри втрату житла Людмила продовжує посміхатися і жартувати. Каже: сльозами справі не зарадиш. Своїм позитивом жінка заряджає всіх навколо.
«Найголовніше — ми живі. А все інше буде», — повторює вона. І додає: «Якби мені зараз було років 50, я б і сама пішла воювати».
Читайте також: «Ми не одразу зрозуміли, що нас затопить»: розповідь жительки села, де зупинили наступ росіян підривом дамби
«Син кричить: «Мама, давай швидко гасити!». А росіяни нам кажуть: «Не гасіть, бо будемо стріляти»
У початок повномасштабного втогнення Людмила не вірила, аж доки 25 лютого не побачила у Демидові танки та російських військових. Відтоді ризик зустріти окупантів був щодня, адже неподалік дому, де вона проживала, знаходився будинок її покійної свекрухи. Туди жінка ходила, аби доїти корову.
«3-го березня я пішла до корови. Син і онук мене проводжали. Нагнулася і йду. Ноги підкошуються, але все одно йду. Подоїла я корову, йдемо назад. Коли гляну — їдуть танки російські. Багато… Ми десь 12 нарахували — і тікати. Залізли у погріб. Ми навіть не знаємо, котра була година, коли стався вибух. У погребі сиділи я, син, онук і наша сусідка. Коли почули звук вибуху, вибігли, дивимося — горить. Син кричить: «Мама, давай швидко гасити!». А росіяни нам кажуть: «Не гасіть, бо будемо стріляти». Ми думаємо: «Та не будуть». Не віриться ж. Почали гасити, а вони стали стріляти у повітря. Добре, що не в нас. Коля (син — ред.) закричав: «Мама — у погріб!».
«Десь опівночі ми лазили туди-сюди навколо хати. Вона у нас була цегляна, а всередині — дерев’яна. Коли падала якась палка, підкидали її у вогонь, аби полум’я не пішло далі. Свою ж хату підкидали. Тоді чуємо — ще десь бабахнуло».
Близько четвертої ночі рідні вийшли з підвалу та побачили, що біля них досі стоять чотири танки. Тоді вирішили перелізти через паркан і йти до будинку свекрухи Людмили, де тримають своїх корів.
«Дивимося — а там також будинок горить. Нашого старости тестя. Ми швидко зібрали людей і почали гасити. Набрали піску у тачки. Нас десь 16 людей було. До 2:30 ми гасили полум’я, але хата була дерев’яна — і згоріла повністю. У нашої ще стояли цеглинки, а ця згоріла дотла. Але якби ми не загасили полум’я, вогонь би пішов далі. У сусідів вже загорівся сарай.
Після цього я подоїла корову. В тій хаті, де жила моя свекруха, вибило дев’ять вікон. Вилетіло двоє дверей. У сараї корова відв’язалася, теля бігало по двору. Ми загнали корову. Я почала її доїти — вона б’ється. Злякалася, мабуть. Ночувати ми пішли до сусідки», — згадує Людмила.
Читайте також: «Він зустрічав ворога в повітрі» — дружина загиблого наставника «привидів Києва» Михайла Матюшенка
«Підходять до мене троє солдатів. Один — з автоматом. Думаю: «Ну все. Це мені хана». І ноги, і руки підстрибують»
Жінка пригадує, як одного разу, йдучи до корови, злякалася колони танків і заховалася за дерево. Хотіла дочекатися, аби техніка проїхала. Втім, росіяни помітили жінку.
«Дивлюся — зупиняються. Вони чи в бінокль мене побачили, чи що. Підходять троє солдатів, один — із автоматом. Думаю: «Ну все. Мені хана». І ноги, і руки підстрибують. Вони кажуть: «Почему вы прячетесь?». А я кажу: «Бо злякалася танків, та й заховалася. Я йду корову доїти». А якийсь із них каже: «Да, корову надо 2-3 раза доить». Сказали не ховатися, бо наступного разу стрілятимуть без попередження. Я кажу: «Добре, добре». І пішла. Іду і думаю: «Не буду оглядатися. Бо ще стрілятимуть». Подоїла корову. Молочко сусідам порозносила. А ввечері знову треба йти. Хочеш чи не хочеш. А вони туди-сюди, туди-сюди. Моталися страшне.
В мого сина було порося. Ми набирали мішок картоплі і привозили його годувати. Там, де в мене хата свекрухи, сусід варив свині їсти. Вони ж як розбили наш будинок, згорів і сарай. Порося бігало по двору. Думаю: «Зараз як прийдуть, чи заберуть його, чи з нами щось зроблять». Страшно. Кажу: «Не хрокай, не хрокай…». Але, на щастя, у наш двір не заходили».
«Якось Рома, сусід, варив біля мене свині їсти. Чую, він комусь каже: «Я один». Думаю: «З ким це він говорить?». А росіяни вже поперестрибували через ворота. Питають: «Ще хто є?». Кажуть: «Он бабуся корівку доїть». Я і не додоїла, вилізла, зігнулася. Страшно. Підходжу до них і не знаю, що казати. Вони: «Корівку доїли?». А я: «Та доїла, доїла». Вони мені: «Не хвилюйтеся, ми вам пайочки привеземо». Я кажу: «Нащо мені ваші пайочки, у мене он картопля дрібна і зараз молока надою. Не треба мені ваших пайочків. Ви їх собі бережіть», — згадує своє спілкування з окупантами Людмила.
Читайте також: «Какое же это село? У вас асфальт есть!»: рятувальник Іван Бойко розповів про окупацію Озер на Київщині
Із першого дня війни задля безпеки жінка наказала рідним залишати телефони вдома. Свій власний — кнопковий — носила з собою, але росіяни не зацікавилися ним. Лише наказали ні з ким не розмовляти.
«Якось сусід вийшов на балкон і почав дзвонити. Вони сиділи на вишці, у нас тут є вишка, і вистрілили. Сусід каже: «Бачу — летить щось. Я навіть не зрозумів, що сталося». Тоді росіяни приїхали на танку. Питають: «Кому ви дзвонили?». Він каже: «Синові». Забрали телефон. Сказали, що наступного разу, як побачать, що він комусь дзвонить, будуть стріляти в нього», — згадує Людмила.
Після деокупації Демидова внук Людмили Ярослав вирішив зробити свій внесок у боротьбу з окупантами та наблизити Україну до перемоги. Влітку хлопчик продавав у селі фрукти та ягоди. Каже, — гроші давали і самі військові. Згодом до цієї ініціативи приєдналися і інші діти у селі. Наторгувавши п’ять тисяч гривень, Ярослав передав кошти батькам, аби вони задонатили на ЗСУ.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
