facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

«Какое же это село? У вас асфальт есть!»: рятувальник Іван Бойко розповів про окупацію Озер на Київщині

1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 11 хв

Село Озера розташоване неподалік аеропорту «Антонов» у Гостомелі. Не важко здогадатися, від чого прокинулись його мешканці вранці 24 лютого.

«Це були незрозумілі вибухи», — каже Іван Бойко, житель Озер. Його будинок розташований біля злітної смуги летовища.

Іван Бойко

Це спецпроєкт Громадського радіо «Рік великої війни: голоси» до роковин повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Це щирі історії про те, як повномасштабна війна змінила життя кожного та кожної. 


Чоловік за професією начальник караулу 10-ї пожежно-рятувальної частини міста Києва. Того ранку він все ж поїхав на роботу, щоб заступити на добове чергування. Каже, що, як і всі, чув інформацію про можливий наступ росіян, але до останнього не хотілося в це вірити:

«Я до 24 лютого проінструктував дружину і підготував її до гіршого — на превеликий жаль, гірше сталося. 24-го вранці я зателефонував до товариша, який працював на «Антонова». Він взяв слухавку і сказав: «Друже, не можу з тобою говорити, у нас висаджується російський десант». Це, здається, була 11 година ранку».

Моя родина не хотіла покидати домівку, але після того, як російські вертольоти розбили аеродром Гостомель і повернулися назад, у бік Білорусі, ми ухвалили рішення виїздити».

Вертольоти над Гостомелем/Фото з відкритих джерел

У самих Озерах ніхто не міг зрозуміти, що відбувається. Однак все добре розуміли самі окупанти — вже 25-го зранку вони були на території села й укріплювали свої блокпости. Людей з Озер не випускали, таким чином більша частина жителів, 90 відсотків, залишилася в окупації.

«Хто 24-го не виїхав, а це була мала кількість людей, вже аж 10-11 березня виїздили евакуаційними коридорами. Виїжджали з великим ризиком», — каже Іван Бойко.


Читайте також: «Він зустрічав ворога в повітрі» — дружина загиблого наставника «привидів Києва» Михайла Матюшенка


Він із родиною спочатку був у сусідній Пущі-Водиці, там дислокувалась пожежно-рятувальна частина чоловіка. Спочатку Іван заступив на дводобове чергування. Після цих двох діб, попри все, йому хотілось поїхати до рідних Озер. Розповідає, що 26 лютого вирішив це зробити:

«Я нікому про не сказав, що я хочу поїхати в село до себе. Я розумів, що ірпінський міст уже зірваний. Я намагаюсь проїхати Житомирською трасою і переді мною підривають ще один міст. Я все ж доїхав до Бучі, а там, на перехресті, стояли дві підбиті російські машини. Біля них — хлопці з тероборони, які сказали, що частина Гостомеля вже повністю підконтрольна ворогу. Попередили, що мене живим в Озера не пропустять. Я ще проїхав і побрав координати людей, які залишилися. Казав: якщо ви ухвалили таке рішення, то давайте будемо інформацією разом допомагати нашим Збройним силам. Ми з ними спілкувалися весь місяць і досі на зв’язку».


Читайте також: «Немає такого, чого б Україна не подолала»: рефлексії команди Громадського радіо про рік великої війни


Життя біля війни

Весь цей час дружина та діти Івана, 13 та 11 років, жили в Пущі-Водиці. Але лише до того часу, як почала з’являтися інформація, що росіяни можуть бити забороненими засобами. Тоді чоловік вирішив відвезти дружину та дітей на безпечнішу відстань — на захід України. Звідти одразу вирушив назад, але вже не з пустими руками: привіз невідкладну медичну та гуманітарну допомоги. Повернутися у свою рятувальну частину не вдалося — її знищили обстрілами російські війська. Рятувальники відтоді базувались у приватному пологовому будинку «Лелека» у Пущі-Водиці. Не всі, але хто залишився — допомагали бійцям, приймали поранених із «мощунського передка» — так тоді називали частину населеного пункту, де тримали оборону українські захисники. До Івана згодом приїхала і дружина, яка хотіла бути поруч і допомагати.

«Вона сортувала медикаменти й роздавала їх людям. Ми ж займалися рятуванням, пожежогасінням, чим могли допомагали військовим. Ми розуміли, що потрібно бути завжди напоготові. Намагалися постійно бути під якимось укриттям, бо щомиті могло щось прилетіти. А пролітало й прилітало часто — ми були практично «на нулі». Поруч були місцеві мешканці, які не могли або не бажали евакуюватися, — ми допомагали їм із продуктами. Зокрема, часто їздили в Горенку, допомагали місцевій волонтерці Ларисі Ліщинській із продуктами, а харчі отримували вже в Києві. Допомагали хлопцям на блокпостах. Бралися за все, робили все, щоб бути корисними на той час», — згадує Іван Бойко.


Читайте також: «За цей рік я полюбив життя ще більше» — історія киянина, який подолав 6 тисяч км, щоб захищати Україну


Спецпроєкт «Рік великої війни: голоси» — це людські історії щодня в етері Громадського радіо, на нашому сайті у розділі публікацій та в наших соцмережах під гештеґом #ріквеликоївійни. Надсилайте власні спогади та роздуми про цей надскладний рік нам у Facebook, діліться у дописах з гештеґом #ріквеликоївійни або пишіть нам на студійний вайбер +380676740476, щоб вони прозвучали в етері.


Чоловіки розвантажують гуманітарну допомогу біля пологового «Лелека»/Фото надане Іваном Бойком

Чоловік згадує, що коли виїжджали на чергову пожежу, то мали отримати підтвердження від ЗСУ, чи немає загрози виїзду. З українськими військовими вогнеборці працювали в парі.

«Був випадок у Горенці, на вулиці Раменській, коли росіяни влучили одразу у 4 будинки. У нас не було стільки сил і засобів на той час. А з київського гарнізону теж нікого б не відпустили — це була велика загроза. Ми просто приїхали, крайні будинки облили водою, щоб не було розповсюдження вогню, щоб не згоріла вся вулиця. Горенка — дуже густонаселене село, для рятувальників воно проблемне», — каже Іван Бойко.

Знищена росіянами пожежна частина у Пущі-Водиці/Фото надане Іваном Бойком

Він зауважує, що люди мали колосальну можливість покинути Горенку, але не всі цим скористалися. Багато хто ухвалив рішення пережити війну. Коли жити ставало дедалі важче і була можливість виїхати евакуаційним коридором, через відсутність зв’язку люди дізнавалися про нього занадто пізно.

«Не було світла, газу, зв’язку. Росіяни поставили свої радіолокаційні системи. Ту інформацію, яку ми чули від наших військових, що ворог дасть коридор о 10 годині 10 березня, люди дізнавались про це аж 11 числа.  Однак ті коридори, які нібито були погоджені росіянами, на превеликий жаль, закінчувались нашими жертвами: один блокпост проїхали, на другому — розстріляли. Знаю випадки, що в Бучі розстріляли машину з написом «Дети». Чоловік, який вижив, похоронив свою дружину в сусідньому парку і сам пішов у бік Києва пішки. Нібито все було погоджено, мирні мешканці виїздять, а їх розстріляли. І таких випадків дуже багато. Дуже багато родин загинули у своїх автівках», — згадує Іван.

Повернення в Озера

Коли українські війська оголосили про деокупацію Київщини, Іван практично одразу поїхав у Озера. Звичною дорогою не зміг — вона була встелена знищеною ворожою технікою. На старенькій «швидкій», завантаженій продуктами й іншою гуманітарною допомогою, він їхав до рідного села.

«Тоді «добро» заїхати дали неофіційно, а офіційно — ще через тиждень. Чесно кажучи, я очікував побачити Озера в гіршому стані. Під час бойових дій я отримував багато інформації про дії окупантів і думав, що буде набагато гірше. Слава Богу, минувало.

Приїхав і найперше хотів побачити свого друга. Це мій колега, який постійно мені допомагав і я йому. Я поїхав до нього додому і його мати сказала, що він десь поранений і його забрали в лікарню. Так я об’їхав усе село, допоміг людям, чим міг. Вони мене навіть одразу не впізнали, я був у бронежилеті, касці. Люди плакали на буханки хліба, які я роздавав, а я — витирав очі по іншу сторону. Провів розвідку, подивився, чи мій будинок на місці. Але друга не знайшов…», — згадує Іван Бойко.

Перший приїзд Івана Бойка до Озер/Фото надане героєм публікації

У свій будинок чоловік навіть не захотів заходити — там все було перевернуте окупантами. У пригніченому стані він вирішив, що ще не готовий все те побачити. Просто зачинив двері й поїхав до Києва, пообіцявши людям приїхати наступного дня. Для них це було дуже важливо: знати, що вони не кинуті, що до них завтра приїдуть.

«Наступного дня я повідомив своє керівництво, що знову хочу поїхати в Озера. Через районну адміністрацію отримав ще 400 хлібин, тонну сира й ковбаси. Того дня зібралась колона з військових і телебачення, тому ми всі разом поїхали до звільнених населених пунктів. Через Мощун та Гостомель ми потрапили в Озера і вже розгорнули масштабніший пункт допомоги. Завдяки цьому місцеві мешканці мали перші післяокупаційні продукти», — розповів чоловік.

Згодом Іван Бойко сформував у селі територіальну оборону. Чоловіки перевіряли місцевість на наявність вибухонебезпечних предметів, ловили мародерів, допомагали селянам. У землі було багато нерозірваних снарядів, дістали навіть нерозірваний боєприпас до «Граду».

Територіальна оборона Озер/Фото надане Іваном Бойком
Боєприпас до «Граду»/Фото надане Іваном Бойком

Жертви війни

В Озерах близько 10 людей загинули внаслідок російської окупації: їх закатували або розстріляли окупанти. Водночас у селі знайшлося місце і для прибічників «руського міра», каже Іван Бойко:

«Вони, розуміючи ситуацію, добровільно поїхали в бік Білорусі. Але все одно з Білорусі вони потім тікали до Європи. Навіть приїздили назад, в Озера. Але я їх за їхній вибір не засуджую. Не зрозуміло, що вони пережили в ті часи, коли під твоєю домівкою стоїть артилерія, яка б’є по українських позиціях. А ти розумієш, що тобі безпосередньо прилетить у відповідь — будівлю свою ж не перенесеш».

За словами чоловіка, в Озерах 40 будівель зруйновані вщент, понад 50 відсотків мають пошкодження 1 ступеня (за класифікацією, пошкодження 1 ступеня — це руйнування скла, дверей, підвісної стелі, пошкодження не опірних елементів — ред.). Люди, яким немає де жити, отримали «вагончики» для проживання. Але, як зауважує пан Іван, через відключення електроенергії вони не зовсім придатні для житла.

Озера/Фото надане Іваном Бойком

Росіяни навмисне шкодили українцям. Вони навіть не вірили, що Озера — село, а не місто. Казали місцевим: «Какое же это село? Это город! У вас асфальт есть!». У будинку Івана окупанти його ж пласкогубцями розламали всі комп’ютери, ножами розбили телевізори, автоматом прострелили всі вікна, на стінах — сліди від уламків.

«Мене врятувало те, що ми не мали великого підвалу. У мене був маленький підвал, який важко помітити, про нього знаємо лише ми. Жили росіяни в тих будинках, де можна було укритися в підвалах. Вони накрали у людей генератори та телевізори, сиділи в окопах, на кладовищі, уявіть, і дивилися наші новини. Вони вже тоді не надто розуміли, чому їх сюди відправили», — каже Іван.

Будинок чоловіка одразу після деокупації/Фото надане Іваном Бойком

«Друга армія світу» не вийшла з Озер із пустими руками. У чоловіка вкрали причіп і на ньому вивезли всі інструменти з будинку. Згодом обгорілий причіп Іван знайшов у сусідній Здвижівці. Поцупили й пральну машинку, але селяни допомогли її повернути. Пощастило Івану Бойку і з тим, що його речі були на бурятів, які орудували в селі, завеликими.

«У мене неподалік були розташовані склади будівельних матеріалів. Там із шести складів — чотири згоріло, ще два повністю «винесли». Вкрали нову вантажну машину, а також своїми КамАЗами все вантажили й вивозили одразу на Білорусь. Люди кажуть, що бачили фотографії, де продавалось награбоване з Озер: унітази, пралки, болгарки, дрилі…», — згадує чоловік.

Росіяни зайшли в Озера з медалями «За взяття Києва», а вийшли з награбованими унітазами. Це все, що потрібно знати про окупацію Київщини.

Відлуння окупації

Водночас відлуння окупації помітне й досі. Іван Бойко разом зі своїм рятувальним загоном часто виїздить на пожежі, причиною яких є бойові дії лютого-березня. Каже, що так багато довелося пережити за час окупації й було б добре про це забути. Однак війна забрала те, про що забути неможливо.

«Війна забрала хорошого українського солдата. Справжнього. Війна забрала друга… Його можна було викликати в будь-який час і він не питав: «Чому?». Просто приходив і допомагав. Війна забрала усіх домашніх улюбленців. Мого собаку. Ходили чутки, що буряти їли собак. Зі своїм я ніколи ставок не пропускав, завжди ходили разом на рибалку. Приїхав, залишився тільки вольєр і більш нічого. Ні звісточки», — згадує чоловік.

Фото надане Іваном Бойком

Іван Бойко каже, що за цей рік змінилися цінності: тепер — це вижити, вистояти і набратися терпіння.

«Тим життям, яким ти жив до війни, ти вже ніколи не житимеш», — наголошує чоловік.


При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Поділитися

Може бути цікаво

Окупанти атакують Херсон, у місті лунали вибухи

3 хв тому
Окупанти підтвердили його невинність, але використовували як раба — історії зниклих балаклійців

Окупанти підтвердили його невинність, але використовували як раба — історії зниклих балаклійців

24 хв тому
Міненерго повідомило про знеструмлення у семи областях

Міненерго повідомило про знеструмлення у семи областях

28 хв тому
«Це стимулюватиме розвиток чорного ринку» — економіст про обмеження карткових переказів від НБУ

«Це стимулюватиме розвиток чорного ринку» — економіст про обмеження карткових переказів від НБУ

37 хв тому