«Іноді вона показує у садочку на чужих батьків і каже: «Тату, тату…»

Історія Анастасії Багаліки

«Людина-функція»

У всьому цьому я себе часто відчуваю, як людина-функція. Тобто є функція встати, приготувати сніданок, всіх зібрати, всіх випхати, розвезти, приїхати працювати. Ти працюєш, працюєш, працюєш, настає вечір, ти знову всіх збираєш, привозиш додому, годуєш. Усі вляглися спати. І от цей твій набір функцій, він не дає тобі відчути себе при цьому жінкою, коханою, важливою.

Тому що відстань, дистанція, вони стирають це відчуття фізично. Тобто воно залишається тільки в словах, а словами не завжди можна зарадити. Хоча ми багато спілкуємося, кожен день намагаємося зідзвонюватися, переписуватися, коли у нас є така можливість.

Моє материнство під час війни було для мене повною несподіванкою, тому що ми планували з чоловіком спільну дитину. Колись там потім, після, десь… Ніхто не думав, наскільки затягнеться.

«Уся моя вагітність була в розлуці»

Я маю трьох старших дітей, ми хотіли спільну, але тоді, коли він повернеться. Він пішов у військо у 2022 році. Одразу дав свої дані ще в лютому-березні, а покликали його в липні. І виходить так, що ми в червні одружилися, а вже в липні, тобто через місяць, він пішов у військо.

Ми встигли пожити як сім’я тільки один місяць. Я дізналася, що вагітна в травні 2023 року. Меланія народилася 4 січня 2024 року. Уся моя вагітність була в розлуці. Чоловік приїхав у відпустку тільки перед пологами. Тобто він мене вагітну не бачив, тільки на фото і відео.

Я його в цей період не бачила. І це було дуже виснажливо, тому що у мене вагітність, в принципі, була нескладною, не було якихось там медичних суперважких ситуацій, але був дуже сильний токсикоз, і дуже сильно стрибали гормони. Це, в принципі, характерна картинка для всіх у першому триместрі.

У першому триместрі всім здається, що все — твій світ просто завалився. Планували ви вагітність, не планували. Це завжди відчувається так, наче ти не знаєш, що далі, ти розгублена. І якось треба в цьому всьому гормональному вирі зібратися із думками і зрозуміти, що буде далі. Я намагалася зрозуміти, що буде далі.

Паралельно чоловік у війську, ти не знаєш, на якому напрямку вони можуть опинитися найближчим часом. Якраз там вони тоді переїжджали десь під Бахмут. Коли Меланія мала народитися, ми ще тоді думали, що, можливо, буде якась нагода законно звільнитися із війська…

«Я намагаюся поменше показувати публічно і поменше думати про те, наскільки мені важко…»

Але таких підстав для звільнення у мого чоловіка немає. І тому, коли Меланія народилася, він побув у відпустці, і вже через тиждень після її народження, поїхав назад.

За цей час, поки Меланія є, — їй зараз 2 роки і 5 місяців, — він був удома, може, 4 чи 5 разів. І я знаю, що в порівнянні з іншими родинами, це ще й чимало. Тобто, в нього було 4 повноцінні відпустки за 2,5 роки. Це нормально так.

Є люди, які й того не мають. Тому я не скаржуся. Я, звісно, скаржуся, коли чує тільки він, і бачить тільки він.
І, взагалі, у мене, мабуть, десь такий підхід до того, як тягнути це все самій. Я намагаюся поменше показувати публічно і поменше думати про те, наскільки мені важко. Тому що, коли я починаю себе жаліти, мені стає ще важче.

Тому я намагаюся просто вирішувати всі питання і якось так все розкидувати, включати менеджерські функції, щоб воно все працювало. Коли все працює, коли всі ходять у школи, в садочки, робота робиться, тоді і з’являється час подумати, тоді, звісно, стає так трохи…

В усіх деталях її характера я бачу мого чоловіка. Насправді, діти — це завжди, звичайно, мікс і мами, і тата. Але у мого чоловіка такий дуже енергійний, запальний характер, і в Меланії цих рис просто отак. І весь час треба, щоб все робилось бігом, дуже швидко. Тому це абсолютно татів характер.

Коли тато приїжджає, то, я знаю, багатьох військових є, вони намагаються завалювати свою родину подарунками. Це така компенсація відсутності.

«У такому режимі життя важко вдається планування…»

Тобто ти намагаєшся за рахунок того, що купуєш подарунки, замовляєш квіти, піцу, ще щось, доставку якусь, ти намагаєшся створити ефект присутності. Коли Меланії виповнилось два роки, і тато приїхав на день народження, він припер їй здоровенну рожеву машину. Тепер у нас ця машина стоїть вдома, і тут їздять всякі звірі.

Але я сподіваюся, що коли він приїде в чергову відпустку, то можна буде взяти пульт і піти кататися у парк на машинці. Не знаю, коли це буде. Дуже сильно дратує, що в такому режимі життя важко вдається планування.

Ти ніколи не можеш знати напевно, як і що скаже армія. Чи дасть вона добро на вашу поїздку на море, чи скаже ні, не сьогодні. Буває таке, що ви вже все спланували, а фінального «ок» немає, і тому ви нікуди не їдете. Або не йдете на концерт, на який хотіли б піти разом, або ще щось.

Я поки що не можу уявити, як це відбивається на дитині. Вона дуже маленька, і я ще не вловила і не зрозуміла, чи вона помічає цю відсутність тата поруч кожен день, у той час, коли в інших дітей тато поруч є. Мені здається, що вона щось починає вловлювати, але, може, це ще не так виразно.

От у садочку, коли дітей тати приводять і забирають, вона іноді показує пальчиками, каже «тату, тату». Вона має на увазі, що це чужий тато. Але свого тата в телефоні знає фотографії.

«Тату, тату, тату», — каже на фоні Меланія.

Навіть попри те, що ти не знаєш якихось осяжних горизонтів, скільки ще так жити. І попри те, що ти не маєш відчуття постійної присутності, контакту, всього того, що мають сім’ї, все одно намагаєшся будувати спільні плани, чогось разом хотіти, про щось мріяти. І це психологічно допомагає триматися.

Але це дуже важко, тому що ти завжди будуєш плани «з зірочкою» непередбачуваних обставин, які ти ніяк не можеш спрогнозувати.

Мені здається, що всі історії родин військових, де є діти, вони всі в чомусь подібні, і всі в чомусь відрізняються. Тому що кожна родина намагається по-своєму знаходити якісь фішечки і особливості, які допомагають їм пройти все це.

«Емоційно розлука найгостріша після відпустки…»

Чоловіку буває важко переналаштуватися зі свого хаосу, в якому він живе, в той хаос, який є у нас удома. Коли він приїжджає, усі довкола бігають, кричать, гавкають, мявкають, лізуть кудись, ділять їжу, сваряться, виганяють один одного з туалету. Це такий хаос, звикнути до нього нелегко буває, але коли він приїжджає, всі випадають зі свого звичайного ритму життя і стають всі раптово дуже щасливі, намагаються побільше з ним часу провести.

І старші мої діти, і я, і Меланія. Ці приїзди потім, вже коли він їде, дуже важко емоційно заспокоїтися, переналаштуватися назад. Я думаю, що у всіх таке.

Більшість дружин військових пишуть, що емоційно розлука найгостріша після відпустки. Я ще іноді думаю, що, можливо, нам допомагає триматися те, що ми так мало встигли зробити разом. І оце відчуття того, що ви тільки нещодавно одружилися, десь законсервувалося. І зберігається.

А, може, і ні…

• Читайте та слухайте також: «Життя точно має бути»: як це — стати мамою під час війни

Історія Анастасії Шибіко

«Найскладніший виклик — піклуватися про себе»

Перші півроку мені було дуже складно. Я не могла організувати побут. Я не могла планувати роботу нормально. Я не знала, як все встигати. Мені було складно взагалі зрозуміти, як мені це все тягнути. Це був дуже важкий період.

І я йому розповідала про це все. Я могла там стояти, мити посуд, просто почати плакати. Бо мені себе так шалено шкода було.

Хоча для мене це не властиво взагалі. І найскладніший виклик був насправді — піклуватися про себе, турбуватися про себе. Це було дуже важко.

Я за перший місяць схудла майже на 10 кілограм. Просто тому, що в мене не було нормального режиму харчування. Я могла згадати ввечері, що я, наприклад, за день нічого не поїла, а випила тільки одну чашку кави.

Я не розуміла, чому мені так важко працювати, наприклад. Але згодом навчилася. Зрозуміла, як все правильно організувати, побачила, як це зробити. Навчилася жити сама, навчилася жити з думкою… І якось пішло трохи легше.

«Кожну відпустку — це знову вчитися…»

Кожна відпустка у чоловіка — це про те, що треба знову навчитися жити разом. І тільки ти до цього звикаєш, треба знову все міняти. Тобто тобі треба знову робити все самій. І це було дуже складно. Перші півроку це було дуже складно. Після вже якось, напевне, просто звикла.

Мені складно, бо чоловік завжди був поряд. Він вирішував всі питання, які виникали. Чи з житлом, чи кудись поїхати, щось зробити, чи, не знаю, автомобілями займатися, як мінімум, чи чимось таким. Це все лягло на мене.

Я вивчила, як працюють всі ці електроінструменти, як збирати меблі і все інше. І це був виклик, бо воно все звалилось одночасно. Я була до цього не готова. Можливо, якби це було так поступово, було б легше. Але коли у ванні зламався кран, бо на нього дитина постійно вішалася, в мене вже почалася маленька істерика. Тому що, Боже, чому ще от воно зараз?

Треба просто зібратися і спланувати, поміняти гуму в машині, провести техогляд, співставити це все зі своїм робочим графіком, із графіком дитини, з поправкою на будь-які проблеми зі здоров’ям і так далі.

І я просто розумію, що чим більше я роблю, чим більше я планую, чим більше в мене конкретики, тим менше в мене часу, мабуть, думати, рефлексувати і заганяти себе в якусь моральну яму, що все пропало. Не пропало, я можу робити багато чого. Все окей, мені складно, але я це поки що стягую.

Минулу відпустку ми провели як таку, яка може бути єдиною взагалі на багато років. Ми вирішили поїхати в Європу.

У чоловіка давно була мрія про Північне море, це такий спогад років. Він хотів його повторити. Ми взяли мою маму, взяли дитину.

Мама обов’язково допомагала трохи, і плюс вона далеко, їздити 600 кілометрів постійно можливості немає, і вона реально скучає за дитиною. Тому ми поїхали в Європу, витратили просто море грошей, які не планували витрачати, відпочили, правда, відпочили добре, розуміли, що наступної відпустки може не бути ще довго. Ми до останнього не знали, відпустять чи ні.

Я забронювала половину подорожі, провела цей міжнародний техогляд на авто, який нам не знадобився, бо ми перетинали все одно інший кордон. Ми були готові, але реально до останнього моменту було невідомо, взагалі підпишуть чи ні. І коли підписали, це були такі відчуття прекрасні, що нас правда чекає подорож, нас чекає відпочинок.

«Вибір без вибору»

Ми разом не були за кордоном жодного разу. Це завжди було окремо, тому що життя якесь таке — то робота, то армія, то знову робота, то знову армія, і воно не сходилося разом. І тут все зійшлося, ми просто все відклали і поїхали.

І правда було відчуття, що це може бути єдина така подорож, яку ми зможемо собі дозволити. Не по фінансах, а просто, бо не буде, просто не дадуть… Це не буде 15 днів, а 7 днів, якщо це буде, навіть, чи 5 днів, куди ти заїдеш сьогодні.

Це якийсь такий вибір без вибору, коли тобі треба вибрати між двома дуже важливими речами, і немає правильного вибору. Тому ми ставимося до цього, як до обставин, в яких ми опинилися, і ми мусимо робити так. Ми пояснюємо донці, ми будемо це їй пояснювати.

Щось вона зрозуміє, щось, можливо, не зрозуміє, але він — доросла людина, яка приймає рішення, ми — сім’я, яка приймає рішення, і ми прийняли таке рішення, що він більше потрібен там. Тому йому прикро, йому шкода, але він все розуміє, і ми сподіваємося, що вона колись це теж зрозуміє.

Вона відвикає від тата, навіть якщо вони спілкувалися, це кожного дня, практично кожного дня, бо коли бойові чергування, це неможливо. По телефону, по відеозв’язку, тобто вона знає, що це тато, вона часом там просто іде, і в коридорі цілує фотографії тата.

Коли вона бачить його особисто, вона звикає до нього, кілька перших хвилин вона може не йти до нього на руки, вона ставиться до нього як до чужого, який прийшов на її територію, якого тут не має бути. А після вже звикає, дуже любить з ним бути.

Але цього разу ми намагаємося кожного року після дня народження дитини наступного дня улаштувати фотосесію, навіть якусь коротку, але просто зафіксувати нас утрьох. І ми були готові, що це може бути цього року зйомка нас вдвох. Бо було невідомо, чи чоловік зможе приїхати, але він приїхав.

І цього разу вона вже не йшла йому на руки. Коли він брав її на руки, вона просилася до мене, і було видно, що вона дуже відвикла. Більш як півроку, коли вона його не бачила особисто, навіть місяців дев’ять, мені здається, після доволі тривалої паузи їй мало одного-двох днів, щоб звикнути до нього, звикнути, що з татом.

Одного ранку, коли мене не було поряд, я пішла швидше, ніж вона прокинулася. Вона прокинулася, вона плакала, вона не хотіла йти до нього на руки. І її заспокоїв тільки мультик, тому що от мами немає, і все.
Тато поряд, так, вона знає, що тато, вона його обіймає, любить, любить і так далі, але тато зараз не той дорослий, надійний, з яким вона готова бути.

Знати, що тут безпечно, добре, навіть коли мами немає поряд, їй треба кілька днів, щоб до нього звикнути, взагалі, що він поряд. І от коли він приїжджав останній раз на день народження, ми це чітко побачили, і тому будемо сподіватися двоє, що нам вдасться збачитись трішки частіше, хоча б, щоб він не перетворився на чужого для неї…

Історія Катерини Цвігун

«Я розуміла, що це буде, скоріше за все, тільки я сама…»

У 2022-му році, коли чоловік у квітні став добровольцем, приєднався до війська, то і ми почали дуже рідко бачитися. І вирішили, що, напевно, тягнути не має сенсу, що треба спробувати звернутися до лікарів-репродуктологів. І нам сказали, де ж ви раніше були? Треба було ще «вчора».

І ми почали працювати в цьому напрямку. І в 2023 році вдалося зробити якраз перший переніс ембріону, і він вийшов успішний. А до того лікувалися, проходили всі потрібні процедури.

Ну і народився Матвій. Звісно, було дуже важко наважитися саме під час війни, коли чоловік далеко. Батьки казали, що «ти народжуй, ми допоможемо». Але я підозрювала, що допомагати вони не зможуть, тому що їм вже багато років, і вони хворі. Звісно, бажання було, але можливості фізичної просто немає. Тому я розуміла, що це буде, скоріше за все, тільки я сама…

Єдине, що навіть у самих своїх якихось похмурих очікуваннях я не думала, що це буде такі фізично важко. Часом і морально, і фізично-ментально, коли у дитини ростуть зуби, коли не спиш постійно, коли грудне вигодовування вдень і вночі.

Я думала все ж таки, ну, в книжках цього не пишуть, але я розумію, що материнство це важко, в принципі, а під час війни ще додаються свої особливості.

Десь це було в кінці літа 2024 року, коли чоловік перевівся у нову бригаду, якраз туди, куди хотів. Вона бойова, він пішов у піхоту до того, він був на більш такій спокійній посаді. І якраз у вересні народився Матвій, так що це буквально через кілька тижнів відбулося.

От одразу отримав поранення, через три місяці, потім довго лікувався. І можна сказати, що той період, коли пощастило, що ми спілкувалися найбільше, тому що за весь 2024 рік і 2025-ий відпусток не було. Було тільки двічі на кілька днів він приїжджав.

«П’ять із половиною років ми одружені, із них — чотири роки він на війні…»

Один раз у листопаді, потім у березні, коли він вже закінчив реабілітацію, то за весь рік — у листопаді, на 4 дні приїхав. Звісно, все це дуже сумно, тому що дитину він бачить лише по відео, і дитина його теж. Але ми намагаємося щодня спілкуватися. Коли не вихоить по відео, то з аудіо. Матвійчик теж слухає, я вмикаю гучний зв’язок. І він кричить «тата, тата».

Переживала, коли у них був великий розрив — 7 місяців вони не бачились, потім було півроку, а потім — рік із чимось. І я думала, чи він впізнає його. І спочатку, звісно, він його не впізнав, але це тривало буквально 15 хвилин. А потім таке враження, наче нікуди й не їхав…

Ми з чоловіком знайомі сім років — 31 березня 2019 року ми познайомилися, скоро буде от сім років, п’ять із половиною вже одружені, із них — чотири роки він на війні. Тому можна сказати, що я вже більше часу живу з ним на відстані, ніж я жила у шлюбі, як живуть «звичайні люди».

Спочатку було важко дуже, особливо перший рік, потім — періодами. А зараз можна сказати, що я адаптувалася. І, звісно, найважче, коли він приїжджає, а потім їде. Бо на якийсь час тобі здається, наче він нікуди і не їхав.

Звісно, поранення і смерті накладають свій відбиток. Я бачу, що чоловіку важко, що він не може спати, що він якось замикається. Хочеться кудись піти, а він не хоче нікуди йти. Буває спить і спить. А хочеться ж навпаки, якось використати цей час. Поспілкуватися щонайменше… Він їде, і це найважче. А потім минає якийсь час, і знову втягуєшся.

Мій чоловік взагалі не дуже розумів, що таке батьківство, материнство. Йому здавалося, що всі наші знайомі, які кажуть, як це важко… що це якась маячня. Казав, що я впораюсь. А потім, коли він побув кілька днів, трошки той місяць, коли після поранення, він побачив, що це не так вже й легко.

І, мені здається, особливо зараз, коли в мене ще й проблеми зі здоров’ям почалися внаслідок перевантаження, він починає розуміти, що це така в чомусь пожертва собою. Весь твій час у цьому.

Я думаю, що зараз він більше розуміє, і хотів би більше допомагати, але зробити з цим ми ж нічого не можемо…

Коли я була вагітна, Сергій іще міг приїздити трошки частіше — раз на два місяці, раз на три місяці. І навіть вдавалося якісь УЗД чи скринінги ходити робити разом. Не всі далеко, але іноді. І це було дуже приємно звичайно. Ми були більше й довше на зв’язку. І по відчуттях було більше присутності.

Ми починали з того, що планували партнерські пологи, але так як він довго не міг перевестися у бригаду, в якій він зараз, а потім перевівся, і вийшло, що народжувала я сама. Мама мені допомагала, але все ж таки це не те, що я б хотіла. Особливо враховуючи вік мами тощо.

У перші місяці після народження Матвія мені доводилося все менеджерити, і стан у мене був такий «відчайдушний». Мені було боляче від того, що чоловік не зміг приїхати на пологи, він якраз проходив бойове злагодження і його не відпустили, і потім, перші місяці були насправді найважчі. По-перше, дитина маленька, а ти ніколи дітей малих не тримала на руках, і ти не знаєш ніби, що з нею робити. Наче стільки всього було прочитано, тренінгів прослухано, а тут дитина — і що з нею робити?

Тому, доводилося багато чому вчитися, і мені як ніколи був потрібний чоловік. Але, на диво, тоді в мене не з’явилося післяпологової депресії, хоча я, можна сказати, цього очікувала. Та вона з’явилася пізніше, вже коли навіть чоловік проходив реабілітацію, вже під її кінець, коли я розуміла, що він буде повертатися. І тоді було досить непросто і йому теж морально.

І тоді я почала працювати з психотерапевткою, бо, по-перше, я розуміла, що я вже й свій стан не вивожу, а ще треба так, щоб і з чоловіком правильно поводитись. І тоді мені дуже допомогла психотерапія.

От у соцмережах писали: «Я не розумію, як так можна взагалі«, «це безвідповідально«, «про що ви думаєте«, «а про дитину ви подумали«… У мене на це є проста відповідь, — що війни були практично всю історію людства, і якби люди ставили своє життя на паузу, і не народжували під час війни, то нас би тут зараз просто не було…

Слухайте аудіоверсію у доданому аудіофайлі та ще ближче знайомтесь із героїнями проєкту та їхніми історіями

Проєкт підтриманий стипендійною програмою Віденського Інституту гуманітарних досліджень Documenting Ukraine