«Кілька життів ми врятували» — автори фільму «Позивний Бандерас» про волонтерство під час повномасштабної війни

«Кілька життів ми врятували» — автори фільму «Позивний Бандерас» про волонтерство під час повномасштабної війни

Артемій Кірсанов та Сергій Дзюба — сценаристи військового детективного фільму «Позивний Бандерас», художнього повнометражного фільму про Василя Стуса «Заборонений» та документального фільму про кіборга Олександра Терещенка «Життя після 16:30». Валерія Борщевська — продюсерка авторів і стрічки «Життя після 16:30»

Із початком повномасштабної війни Сергій доєднався до ТРО, а потім — підписав контракт із ЗСУ, символічно взявши собі позивний Бандерас. Артемій та Валерія зайнялися волонтерською діяльністю.

Ми зустрілися із Артемієм та Валерією у перерві між їхніми поїздками до польського кордону, де вони регулярно забирають гуманітарну допомогу для українських військових. Автори українських кінострічок розповіли, які зміни у їхньому житті спровокувала війна, та чим планують займатися після перемоги. А також – чому вважають, що після 24 лютого їхні фільми набули ще більшої актуальності.


«З другого тижня повномасштабного вторгнення ми почали волонтерити»

Таня-Марія: Для більшості українців 24 лютого розділило життя на «до» і «після». Які плани у вас були напередодні повномасштабного вторгнення РФ в Україну, та як їх змінила війна?

Валерія: До повномасштабної війни ми займалися кіно. Хлопці писали сценарії, книги. У нас були великі плани на 2022 рік. Ми хотіли поїхати у світове турне.

24 лютого все кардинально змінилося. Адже зараз ми не маємо можливості займатися тим, чим хочемо і що планували. Протягом першого тижня ми взагалі не розуміли, за що хапатися і що робити. А з другого тижня вже почали волонтерити.


Читайте також: «Мрії дітей міста Марії»: діти з Маріуполя знімуть фільм спільно з українськими режисерами


Був лютий місяць, хлопці голі-босі, не мали що їсти. Ми почали допомагати Дзюбі, який пішов у ТРО, іншим знайомим. Знаходили взуття, одяг. Спершу ми підтримували бійців, які були в Борисполі. Потім їх перевели у Переяслав, ми їздили туди. Зараз вони у гарячих точках. Тому наразі ми вже допомагаємо військовим, які воюють під Херсоном, Харковом, на Донецькому напрямку.

Артемій Кірсанов, Валерія Борщевська і Сергій Дзюба. Весна 2022 року

Артемій: Почалося все зі знайомств. Нам написали, що потрібні рації. Ми почали шукати. Написали одним, другим, третім. Так знайшлися люди, які передали рації, теж кіношники. Потім ми домовилися про берці. Треба були ліки, а коштів на них не було. І ще ж був дефіцит, аптеки були закриті. Домовилися, що фармацевти почнуть збирати медикаменти, а ми тим часом будемо збирати гроші. Знайшлася людина, яка оплатила це все, дала 70 тисяч гривень.

Валерія: Пам’ятаю, як на найближчому до нас блокпості стояли хлопці — дуже молоді. Я взяла з дому казан, почала варити кашу, кілька разів на день їм носила. Також чай у термосах, каву, щоб просто їх підгодувати. Ми приносили їм цигарки, батончики, цукерки. А потім одна дівчина, яка працювала з нами на зйомках «Бандераса», — Марина Медик, вона була художницею фільму, написала, що виїхала із сином до Польщі і познайомилася там із хлопцями, які готові допомагати.

Ми сконтактувалися із поляками, які нас досі підтримують, ще з березня. Кілька разів на місяць вони перетинають український кордон, і ми зустрічаємося. Передають нам гуманітарну допомогу: їжу, ліки, корм для тварин, дитяче харчування, памперси. Ми можемо відправити це не лише військовим, але й у дитячі будинки, наприклад.

Артемій та Валерія під час чергової поїздки до кордону та зустрічі із польськими волонтерами. Серпень-2022

«Стоїмо, перевантажуємо все, що потрібно. Над нами — бабах! Вибухає ракета і падає»

Таня-Марія: Поляки віддають усе це безкоштовно?

Валерія: Так, спочатку вони купували усе за свій кошт, а потім створили фонд. І зараз проводять збори серед небайдужих. Нещодавно вони зробили дитячий захід, де діти могли відпочити, а батьки — задонатити на ЗСУ. На зібрані кошти вони закуповують все, що ми просимо. Зараз вже осінь, скоро зима, будемо просити щось тепле.

Артемій: Каремати, спальники, свічки, взуття, їжу, консерви, миючі засоби, медицину і так далі.

Валерія: Вони дуже багато нам передають. Ми щоразу привозимо майже три тонни вантажу.

Кордон із Польщею, липень-2022. Волонтери перевантажують гуманітарну допомогу від Фонду For Help

Артемій: Якщо підсумувати, то ми перевезли вже близько 20 тонн. І вже розподілили тут. З першими вантажами ми були у Києві 20 березня. Київ ще був передком. Над нами літали ракети.

Валерія: Якось ми передавали вантаж військовим у Глевасі. Стоїмо, перевантажуємо все, що потрібно. Над нами — бабах! Вибухає ракета і падає. А ми собі вантажимо.

Артемій: Ракета вдарилася об ліхтар, і просто біля нас упав уламок. Десь за три метри. Він у нас вдома лежить.

Валерія: У нас не було часу дивитися. Але після цього ми зрозуміли, що треба і нам якісь шоломи, бронежилети.

Валерія із вантажем для Київського військового шпиталю. Серпень-2022

Таня-Марія: Тож ви почали замовляти бронежилети?

Валерія: Ми знайшли у Рівному хлопців, які роблять плити. Знайшли у Львові людей, які шиють плитоноски. Почали все це докупи склеювати. Але ми всі плити перевіряли, самі їх відстрілювали.

Артемій: Порівняно з більш якісними плитами наші важкі. Дві плити важать десь 9 кілограмів. Зараз ми вже їх не возимо, бо є кращі варіанти. Але тоді варіантів не було взагалі, а вони все ж таки захищають від куль. Мені один знайомий надіслав фото. Написав, що йому плита врятувала життя. Також ми передавали тактичні окуляри. Інший знайомий надіслав повідомлення, що вони йому врятували очі.

Валерія: Кілька життів ми уже врятували.

Артемій: Наші бронежилети використовували ще так. Робили в траншеї дірку і закривали її від обстрілу, наче дверцятами.

Вантаж для українських захисників з Польщі. Серпень-2022

«У нас тепер є свій Бандерас. А ми самі почали називатися «Волонтерський загін Бандерасів»

Таня-Марія: Як ваш колега Сергій Дзюба зі сценаристів перетворився на військового?

Валерія: У перші дні повномасштабного вторгнення він, як і ми, думав, куди себе приткнути. На другий день пішов до військомату. Але була черга. Він тричі за чотири дні не міг туди потрапити. Займав чергу о шостій ранку і стояв на морозі цілий день.

Артемій: Врешті він потрапив у ТРО. Через знайомих. Ми почали займатися волонтеркою, тому забезпечували його роту їжею, протигазами, лопатами.

Сергій перше бойове хрещення прийняв під Пущею-Водицею. Там були всі: і ЗСУ, і десант, і тероборона. Вони потрапили під обстріл у Мощуні. Там літало стільки дронів — і наших, і ворожих. Було гаряче.


Читайте також: «За блакитними очима»: як діти із деокупованого села на Чернігівщині документували життя на плівкові фотоапарати


Валерія: Сергію пощастило — він потрапив у список хлопців, яких забрали для військового навчання у Велику Британію. Спочатку він перейшов у ЗСУ, підписав контракт. І одразу поїхав за кордон. Пробув там три тижні. Повернувся — і наступного ж дня поїхав у Донецьку область. Він там служить уже другий місяць. Взяв собі позивний Бандерас, бо це логічно.

Сценарист і військовий Сергій Дзюба, позивний Бандерас

Артемій: Він його взяв одразу, ще у ТРО. Є актор — Олег Шульга, який грав Бандераса, він зараз теж на фронті. Але у нього інший позивний, ще з 2014 року. Коли він пішов на фронт, ще не було фільму.

До речі, я зустрів у Facebook-стрічці ще одного хлопця, який взяв позивний Бандерас. Коли вийшов фільм, ми їздили по військових частинах і запитували, чи є десь реальний боєць із таким позивним. Виявилося, що був у Боярці. А зараз, думаю, їх стало набагато більше. Але у нас тепер є свій Бандерас. А ми самі почали зватися «Волонтерський загін Бандерасів».

«У нас були сцени зґвалтування. Після Бучі ні в кого немає сумнівів, що росіяни поводять себе саме так, як ми показали»

Таня-Марія: Давайте згадаємо про ваші фільми. Чи набули вони нових сенсів після повномасштабного вторгнення?

Артемій: «Позивний Бандерас» був нашим першим повнометражним фільмом, сценарій до якого ми написали разом із Сергієм Дзюбою. Ми мали бажання висловитися про гібридну війну, яку тоді ще так не називали. Хотіли самі для себе зрозуміти, що відбувається.

Зараз він став набагато актуальнішим. Бо раніше багато хто сприймав його як агітку чи щось подібне. Тепер, звісно, таких слів не було би. У нас там були сцени зґвалтування, наприклад. Хтось думав, що це лише для того, аби зробити фільм більш емоційним.

Валерія: Після Бучі ні в кого немає сумнівів, що росіяни поводять себе саме так, як ми показали.

Артемій: До речі, ми демонстрували свої фільми і в Запоріжжі, і в Херсоні, і в Маріуполі. У нас були повні зали. У Запоріжжі після показу одна жіночка розплакалася, казала: «А що, якщо все це почне повторюватися?». Тобто уже в 2019 році у неї було відчуття, що щось може статися. Дехто вирішив, що війна почалася у 2022 році, але вона вже тривала. Для багатьох вона почалася із захоплення Криму.


Читайте також: Хоронити людей, які загинули в окупації — це надзвичайно важко, але це честь — священик із Бучі


Артемій, Валерія та Сергій під час презентації фільму «Позивний Бандерас» у Києві. Жовтень-2018

Пам’ятаю, коли був показ фільму «Позивний Бандерас» в Одесі, у залу для п’ятдесяти людей прийшло сто. Це було схоже на якесь таємне зібрання. Бо в одеситів ніхто ніколи не запитував, що вони хочуть бачити, їм просто нав’язували.

Що робить той самий пам’ятник Катерині в Одесі? Зараз дискутують щодо музею Булгакова, а в мене питання: чому у нас досі є парк Пушкіна? Який стосунок Пушкін має до України? Жодних парків Пушкіна ні в Києві, ні в Одесі не має бути.

Можна подивитися на росіян, які заходять в Україну і миттєво змінюють топографічні назви на російські. Був пам’ятник Героям Майдану, вони його закатали танком. Бо в них не виникає питань, треба це робити чи ні.


Читайте також: «Гостомельська» та «Героїв Маріуполя»: як у Львові відбувається деколонізація вулиць?


Вони би і Шевченка із задоволенням знищили, але в Радянському Союзі з нього зробили революціонера. До речі, нещодавно подивився фільм 1956 року про Івана Франка. Його теж зобразили революціонером. Фільм завершується «геніально» — Сергій Бондарчук грає пристарілого Франка, який вже от-от помре, але чує, як за вікном почалися бунти. Народ вийшов із червоними прапорами. І він каже: «От тепер настане класне життя». Тобто, виявляється, Франко вболівав за Радянський Союз, за радянську владу. І мріяв, що заживуть українці в соціалістичному таборі. Хоча це така нісенітниця. Але ж частина людей точно вирішила, що Франко так думав. І це те, що роблять росіяни — деформують реальність.

«Минулого року ми зняли документальний фільм про кіборга Олександра Терещенка. Зараз він сприймається набагато сильніше»

Валерія: Минулого року ми зняли документальний фільм за підтримки Українського Культурного Фонду про Олександра Терещенка, кіборга 79-ї бригади. У 2014 році він захищав Донецький аеропорт і втратив руки. У нього один протез. Наразі він знаходиться у Литві і дуже підтримує свою бригаду: допомагає з амуніцією, технікою. Не склав ні рук, ні протезів.

З фільмом про нього ми хотіли поїхати в Америку, Канаду. Насправді ми запланували це зробити ще у позаминулому році, але завадив коронавірус. А цього року — війна. Тож ми відклали це все до кращих часів.

Наразі ми робимо англійські субтитри до фільму. Також хочемо зробити польські. Плануємо показувати цю стрічку, аби зібрати гроші як волонтери. Придбати щось корисне для військових. У нас ще багато матеріалів залишилось, які не увійшли до фільму.

Під час презентації документальної стрічки «Життя після 16:30», знятої за підтримки УКФ. Листопад-2021

Артемій: Цілі шматки смислові, які важливі в житті Олександра, але їх було неможливо вмістити у 28 хвилин, які демонстрували по телебаченню. Він написав книжку. В нього гарне почуття гумору, і книжка читається дуже легко. Називається «Життя після 16:30».

Валерія: 16:30 — це час, коли йому наклали жгути на руку після травми. Наш фільм має аналогічну назву.

Коли заходиш з Олександром у шпиталь, де знаходяться люди із важкими травмами, вони бачать, що він може робити. Це їх надихає і дає надію, оптимізм, що все буде добре, що можна жити повноцінно, навіть маючи такі складні поранення.

Артемій: Коли цей фільм переглядали у грудні 2021 року, у людей було одне сприйняття. Тепер ми його показували, коли збирали гроші на тепловізор. І зараз він працює набагато сильніше. Люди його по-іншому сприймають.

«Медведчук був ніким, і зараз він ніхто. Його навіть обмінювати ніхто не хоче»

Таня-Марія: Давайте згадаємо також ваш фільм «Заборонений» про Василя Стуса.

Артемій: У нас виникло бажання зняти фільм про Стуса, бо у нас немає фільмів про наших героїв: літераторів, музикантів. У нас немає фільмів ні про Сковороду, ні про Грушевського. З 2014 року завдяки тому, що працювало Держкіно, почали з’являтися патріотичні стрічки. А до того нічого не було.

Фільм про Стуса був потрібним. Можливо, хтось скаже, що він мав бути якимось інакшим, що не розкритий характер Стуса. На все це в мене проста відповідь: робіть. Бо про Стуса не може бути лише один фільм. Їх має бути багато. Свою певну місію ми виконали.

Валерія: Але навіть не це головне. Головне, що діти після перегляду залазять в Google і починають цікавитися, хто такі шістдесятники, хто така Алла Горська, хто всі ці люди, що це за рух такий був.

Артемій: Емоційний фон дуже важливий. Мистецтво має працювати емоційно: кіно, театр, музика. Якщо фільм нікого не чіпляє, це поганий фільм. «Заборонений» зачепив багатьох. Ми самі бачили, як у Львові на цю стрічку купували квитки діти. Десь 13-14 років.

Валерія: Не те, що їх привели класом. Вони самі прийшли. А в цей час вийшов фільм «Воно». Вони ж могли піти туди. А пішли на Стуса.

Таня-Марія: Пригадую, що у соцмережах розгорівся скандал через те, що з фільму хотіли викинути сцени з Віктором Медведчуком. Чиє це було рішення?

Артемій: Була історія з Медведчуком. У художньому кіно, на відміну від документальних фільмів, інші юридичні процедури. Якщо ми згадуємо конкретну людину, нам потрібно брати її дозвіл. Ми намагалися зустрітися з Медведчуком. Але він проігнорував наш запит.

Коли почалися зйомки, на знімальну групу почали тиснути через його адвоката. Погрожували позовом. Та якщо порівнювати цю історію із ситуацією, що виникла навколо книги Вахтанга Кіпіані (автора книги «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР», що судився з Віктором Медведчуком — ред.), це різні речі. У нього книга продавалася завдяки тому, що суд міг заборонити згадування Медведчука. І в нього документальний твір, а у нас — художній. Кіпіані не заборонили продавати книги. А фільм могли заборонити показувати до рішення суду.

Ми знаємо, які у Медведчука були важелі, приміром, на Печерський суд. Рішення ухвалили би дуже швидко. І стрічку ніхто б не побачив. А це ще ж гроші Держкіно. Тому продюсери ухвалили рішення, що фільм у нас про Стуса, а не про Медведчука.

Але потім це роздулося у величезний скандал. Може, і добре, що так сталося, тому що було знайдене рішення. Активно включилися юристи, які знайшли вихід. Ми не називали персонажа Медведчуком, а написали «адвокат». Написали дату суду і взяли актора схожого на Медведчука. І всім все було зрозуміло.

Водночас Медведчук був на тому процесі лише гвинтиком. Гвинтик навіть більш цінний. Він був просто чоловіком, який мав формально побути адвокатом Стуса.

Валерія: Він ще не був тоді тим Медведчуком, яким став потім.

Артемій: Сам Стус обвинувачував усіх, хто відправив його на смерть. Він вважав, що другий термін не переживе. У своєму листі він звинуватив прокурора, адвоката, слідчих, всіх свідків, які свідчили проти нього.

Ситуація з Медведчуком вийшла дуже політизованою. Начебто він зіграв в цьому процесі якусь особливу роль. Чи згадав би Стус Медведчука перед смертю? Я думаю, що ні. Бо він для нього був ніким. Просто якийсь радянський адвокат. Він його не хотів, як не хотів будь-якого радянського адвоката. Я думаю, що було більше людей, які перейшли Стусу дорогу. Медведчук був ніким, і зараз він ніхто. Його навіть обмінювати ніхто не хоче. Виявилося, що він просто «чмоня».

Таня-Марія: Чи є у вас ідеї сценаріїв, які б хотілося втілити після війни?

Артемій: Звісно, зараз ми вже думаємо над продовженням «Бандераса». У нас є дві частини, буде третя. Є багато ідей, які ми мали втілити ще до початку повномасштабної війни. А поки ми їздили по гуманітарку, виникла ідея зробити фільм про волонтерів.

Валерія: Поляки зацікавилися.

Артемій: Не тільки поляки. Всі зацікавилися. Виявляється, що ця ідея зараз актуальна. Передбачається копродукція з Польщею, бо в них рух волонтерський також працює на підтримку України. Звісно, треба деякі речі придумувати, але багато життєвих ситуацій можна використати у сценарії. Нам є про що писати.


При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Останнi новини