Хоронити людей, які загинули в окупації — це надзвичайно важко, але це честь — священик із Бучі

2 вересня на цвинтарі в Бучі, Київської області, відбулося поховання українських громадян, убитих російськими загарбниками під час окупації міста в лютому-березні. Про цей день і про те, як живе Буча зараз, говорили з Андрієм Галавіним, отцем настоятелем Храму Святого Андрія Первозванного.

Андрій Галавін: Більшість людей неопізнані. Частина з них — люди, в історіях яких слідство ще не поставило юридичну крапку. Наприклад, у моєму храмі співав молодий чоловік років 30. Загинула вся його сім’я. Тіла скинули на кучу та підпалили. Останки в такому стані, що досить важко з’ясувати, чоловік це чи жінка. Треба робити тест ДНК, порівнювати ланцюжки, робити дослідження, щоб встановити. Поки що ці люди похоронені як неопізнані. Хоча ми розуміємо, відсотків 99, що то його сім’я. Більшість людей, яких не можуть опізнати, це люди, у яких немає родичів або ті, чиї родичі за кордоном.

Якщо ми не знаємо імен людей, яких треба відспівати, ми молимося за них як за тих, кого Господь точно знає. Ми просимо у нього, щоб він пробачив їм їхні провини. Життя кожної людини неповторне. На жаль, ці люди через війну та російських окупантів не мали можливості сказати свого останнього слова. Можливо, хотіли у когось попросити пробачення або попрощатися. І не встигли. Тому ми просимо, щоб їм все простили.

Хоронити людей, які загинули в окупації — це надзвичайно важко, але це честь. Спасало те, що було багато справ. Ми втомлені падали кожного дня. Не було часу на думки та емоції. Звідки сили? Не знаю. Але точно розумію, що комусь це робити треба. Нашим захисникам набагато важче.

• Зараз вже понад 400 людей поховано у Бучі.

 «‎Зло — це не теорія»

Андрій Галавін: У Бучі не було великих боїв. Тут росіяни влаштували сафарі й просто вбивали мирних мешканців. Нашій владі важливо показати всьому світу, що тут відбувалося. Коли люди приїжджають, вони дивуються, що у 21 столітті можливі такі звірства, руйнування. Тоді іноземці по-іншому ставляться до цієї війни. І мирити наші держави вони вже не пропонують. Тому що з цим неможливо миритися.

Зло — це не теорія. Цьому неможливо дати визначення або виявити його формулу. Від цього легше не стане. Зло не має сенсу. Його неможливо пояснити. В першу чергу, ми говоримо з людьми, не намагаючись пояснити суть зла, підтримуємо їх, іноді просто мовчимо. Деколи змінюємо питання «чому» на «для чого». Бувають випробування, в яких ми опускаємо руки та ідемо на дно. А буває так, що навіть найгірші ситуації долаємо та використовуємо на користь.

• Завтра може не наступити. Треба жити зараз. Життя єдине та неповторне.

Чому ми — не наші вороги?

Андрій Галавін: Те, чим керується наш воїн і їхній воїн — величезна різниця. Воїн — це не людина зі зброєю, яка несе смерть. Воїн — той, хто готовий покласти своє життя за тих, хто за його спиною. Наш солдат захищає. Основна його мотивація — любов до тих, кого він боронить. Наші військові воюють, щоб ми не плакали.

• Ми маємо бути щасливими на зло всім нашим ворогам. Кожного дня.

Читайте також: «Російський солдат спав у собачій будці та їв собачу їжу» — бучанець про окупантів у себе вдома

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS