Максим Перегудов/Фото надане Громадському радіо
22-річний танкіст із Мелітополя за рік війни прожив ціле життя, але в іншій, страшній реальності. Його сьогоденням були постійні обстріли, втрата побратимів, боротьба за власне життя та цілої країни. Про перший бій із окупантами, контрнаступ на Херсонщині та отримані поранення розповів захисник Максим Перегудов.
Зараз він із усмішкою розповідає про страшні речі, але тоді йому було точно не до сміху. Максим має три контузії, опіки тіла та біль від утрати побратимів.
Максим служить у Збройних силах України у танковому батальйоні з 2019 року. Повномасштабне вторгнення застало хлопця у Луганській області. На той час його батальйон дислокувався біля Сєвєродонецька.
Читайте також: «За цей рік я полюбив життя ще більше» — історія киянина, який подолав 6 тисяч км, щоб захищати Україну
«Насправді, я чекав ротації, бо на Луганщині був вже майже рік. Але все змінилося. 21 лютого 2022 року наш командир сказав, що треба поїхати на декілька днів у Біловодськ. Там ми і зустріли початок повномасштабного вторгнення», — розповідає хлопець.
Перший день, за словами танкіста, на Біловодщині було не так голосно, але захисники готувалися дати відсіч.
«Зранку 25 лютого командир повідомив, що ми майже в повному оточенні. Знаючи, що наших сил не вистачить аби відбити такого роду наступ, який був ледь не зі всіх сторін, прийняли рішення відступати до Сєвєродонецька. На одному з мостів, я не пам’ятаю назви населеного пункту, ми приймали бій аби вийти з оточення. Проїжджаючи міст, окупанти «засипали» нас артилерією. Танк, у якому їхав я, отримав пошкодження. Температура води та масла піднялася до 120 градусів і на «башні» з’явився дим. Ми отримали наказ покинути машину та приєднатися до піхоти. Коли ми вилізли з танку, то бігли через міст пішки. Це було страшно, адже в цей час лунають вистріли, по нас стріляють, але ці двісті чи триста метрів через міст ми все ж пробігли», — згадує військовий.
Читайте також: Тортури матері, поранення чоловіка та пологи під вибухами: історія подружжя військових із Харківщини
Максим каже: коли вони їхали на Сєвєродонецьк, то проїжджали поблизу Новоайдара, Щастя. Там він вперше усвідомив, що почалася справжня війна, бо на дорогах, вздовж асфальтного полотна стояла розбита техніка. Максим додає, що ця картина нагадувала якийсь бойовик чи фільм жахів, а вони — герої, які не знають, що на них чекає далі.
Далі, за словами Максима, вони ще деякий час пробули на Луганщині, а потім його відправили служити під Ізюм.
На Ізюмському напрямку мелітополець провів декілька місяців. За словами хлопця, у той час українська сторона на цьому напрямку проводила оборонні дії.
«Росіяни сильно обстрілювали наші позиції. По моєму танку тричі прилітали снаряди, тому я мав три контузії. Після лікування я знов повертався на свої позиції», — згадує Максим.
Згодом пройшла ротація і військовий опинився біля кордону з Білоруссю. Він перебував там у той час, коли з території Білорусі було здійснено запуск 24 ракет по Гончарівській громаді.
«Тоді «прилетіло» не лише по цивільним об’єктам, а й багато влучань було по території лісу, де ми дислокувалися. У той день я був у наряді.
Ракета впала поряд із тим місцем, де я стояв. Мене присипало сухою сосною, гіллям. Я вибрався звідти та перескочив у підготовлений бліндаж», — каже хлопець.
Читайте також: «Він зустрічав ворога в повітрі» — дружина загиблого наставника «привидів Києва» Михайла Матюшенка
Після Чернігівщини Максим потрапив на Херсонщину у період початку українського контрнаступу. Разом зі своїм підрозділом вони звільняли населений пункт Сухий ставок.
«У танковій колоні я їхав першим. Звісно, що по нам почали стріляти і мій танк пошкодили. Усередині почалося щось незрозуміле — дим, вогонь. Мій побратим обгорів і загинув. Я намагався вибратися з танку. У мене ледь вийшло, бо руками було важко триматися через опіки. Мені пощастило, бо худорлявий, і зміг досить швидко вилізти звідти. Я впав на землю і потушив на собі полум’я. Далі заліз у яму, у якій до наступу росіяни зберігали свої харчі. Не можу зрозуміти, що відбувається. Тіло болить. На вулиці дуже жарко, на руках пухирі від опіків. Якби не мій командир, який побачив мене там, то не знаю, що було б зі мною», — згадує Максим.
У цей же день хлопця та інших його побратимів доставили до госпіталю на лікування. Він отримав 20% опіків тіла — спина, руки, лице.
«Коли я лежав у госпіталі, то зрозумів, що мені реально пощастило. Моя статура мене врятувала, бо хлопці, які були плотнішими за мене, отримали набагато більше опіків, ніж я, бо їм знадобилося більше часу аби вибратися з танку», — каже він.
Читайте також: Те, що ти боєць ССО, не означає, що ти не братимеш лопату і не копатимеш окоп — військовий
Пройшовши все це, молодий мелітополець не збирається покидати службу. Він продовжить боронити та захищати нас з вами на передовій.
«Війна підкосила моє здоров’я. Спати тижнями у танку сидячи, ще та насолода. Це, якщо не брати до уваги опіки та інші травми, які я отримав за рік повномасштабного вторгнення. Але це наша робота. Наш обов’язок», — каже Максим.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS