Ми вже живемо в умовах водної кризи, — голова наглядової ради МКП «Миколаївводоканал» Ганна Монтавон

Ситуація у Миколаєві після підриву Росією міського водогону показала, наскільки вразливою може бути водна інфраструктура під час війни. Але навіть запуск нового водогону не вирішив усіх проблем: близько 40% води не доходить до споживачів і втрачається у мережах Миколаївводоканалу. І така ситуація характерна для більшості регіонів країни. Це розкіш, яку не може собі дозволити жоден водоканал світу, а особливо в умовах війни.

На цьому в інтерв’ю Громадському радіо наголосила голова наглядової ради МКП «Миколаївводоканал» Ганна Монтавон, яка має 18 років міжнародного досвіду у сфері розвитку критичної інфраструктури.

Чи стане вода одним із головних викликів найближчим часом? Які уроки мають засвоїти прифронтові міста? Скільки коштів потрібно на модернізацію системи водопостачання в Україні? На ці запитання пані Ганна відповіла у нашій розмові.

Юлія Горбань: Миколаєву довелося жити більше трьох років без водогону після його підриву Росією. Чи означає це, що вода під час війни теж стала питанням такої національної безпеки?

Ганна Монтавон: Ця катастрофа з Миколаєвом дійсно сталася через пряму російську атаку на магістральний водогін, який вів воду з Дніпра до півмільйонного міста. І треба зазначити, що цей випадок не є унікальним.

Війна Росії проти України триває з 2014 року, і Росія вже атакувала наші водоканали і водогони. Прикладом є водоканал Маріуполя, який у 2014 році постраждав через пряму атаку на водогін компанії «Води Донбасу». Маріуполь також опинився на кілька місяців без води у літній період. Краматорськ у 2014-му пережив атаку на фільтрувальну станцію.

Але така практика не є суто російською — нам також відомі історичні випадки. У 1992-94 роках Сараєво (столиця Боснії та Герцеговини, — ред.) опинилося без води. Серби захопили станцію Бачево під Сараєвим, звідки місто отримувало від 70% до 90% своєї води.

Якщо ми подивимося навіть на 30 років іще назад, в 1960-ті роки Малайзія шантажувала Сінгапур тим, що відріже воду для населення Сінгапуру.

Тобто вода дійсно вже десятиліттями є одним із інструментів ведення війни та безпосереднього терору проти населення міста.

Але наразі Сінгапур — єдина  країна, що визнає воду ключовим пріоритетом своєї національної безпеки. І я вважаю, що нам треба більш ретельно подивитися на те, яку роль відіграють українські водоканали саме в національній безпеці. І цілком імовірно, що цю роль треба підвищити, а підприємства — підсилити.

Юлія Горбань: Які уроки, на вашу думку, мають засвоїти прифронтові міста, або ж і вся країна, яка живе у війні? 

Ганна Монтавон: Я думаю, що основний урок у тому, що війна загострює хронічні проблеми, які накопичувалися роками. Закривати очі на неефективність або на відсутність резервів як додаткових джерел водопостачання, або навіть резервів матеріалів чи запчастин — це розкіш, яку зараз не може собі дозволити жоден водоканал світу.

Тому війна показує, що стійкість починається не тоді, коли ми вчимося аварійно поспіхом в умовах надзвичайних ситуацій реагувати, а тоді, коли ми переводимо управління водоканалами на довгострокове планування, передбачення ризиків на роки вперед і створення певних резервів, а також підсилення не тільки матеріально-технічної бази, а й кадрової. І от, власне, це й має зараз запроваджуватися на українських водоканалах. 

У Миколаєві фактично 40% води губиться у мережах

Юлія Горбань: Багато хто думає, що після запуску водогону в Миколаєві проблеми вирішено. Чи насправді це так? Що змінив запуск водогону, а які проблеми залишилися відповідальністю самого водоканалу і що потрібно змінювати?

Ганна Монтавон: Цей водогін безперечно вирішив проблему доступу до великого джерела води. У нас було одне велике джерело — річка Дніпро, а зараз це джерело змістилося на річку Південний Буг. Чи завдяки будівництву цього водогону стане водоканал тим постачальником, який потрібен Миколаївській громаді? Ні. Тому що це не все вирішення проблеми.

Нам також потрібно вкладатися у підвищення якості очистки води і в підвищення якості послуги — це доведення цієї води до споживача. У звіті Наглядової ради були озвучені цифри, що підприємство втрачає 40% своєї води в мережах, тобто від запуску води в мережу до безпосередньо споживача. Це втрати, які не має права собі дозволяти жодне підприємство. 

І знову ж таки наявність єдиного джерела водопостачання робить міста вразливими. Тому Миколаїв зараз має, до речі, через ту ситуацію, яка склалася чотири роки тому, альтернативні джерела водопостачання — саме точки видачі  питної води для населення.

Я вважаю, що це перетворюється на сильну сторону: у випадку, якщо буде необхідно, Миколаїв зможе забезпечити питною водою населення у цих точках видачі. Але ще треба працювати, щоб стати справді сильним постачальником для громади міста. 

Юлія Горбань: Ви зазначили, що в Миколаєві фактично 40% води, власне, губиться в мережах. Це практично половина. Чому? 

Ганна Монтавон: Це зношеність мереж, відсутність регулярних планових замін роками тощо. Але є один цікавий факт. У принципі системи централізованого водопостачання і водовідведення в усіх містах світу розвивалися приблизно 70-50 років тому. Тому водопостачанню, яке ми знаємо зараз, скрізь в середньому 50 років. Крім тих міст, які надзвичайно швидко ростуть і вкладають гроші у водопостачання. Якщо говорити про старий світ, Європу, Америку, то мережам — 50-100 років, вони зношуються і вже повністю втратили свій ресурс. І їх треба було поступово заміняти ще десятиліття тому. 

Юлія Горбань: А ось ця ситуація — 40% втрат води в мережах — притаманна для водоканалів по всій країні? 

Ганна Монтавон: Усе залежить від водоканалів. Я знаю водоканали, які краще справляються. Колеги розповідали, що Львів зменшив свої втрати до 20-25%. Але в цілому, думаю, ситуація подібна по всій країні, коли в середньому спостерігається 30-40% втрат води. Чи є це правильним? Я вважаю, що ні. Ми не повинні втрачати ресурс. 

Юлія Горбань: Якщо порівняти з європейським досвідом, які втрати там вважаються нормою? 

Ганна Монтавон: Цікавим є приклад Берлінського водоканала. Він унікальний взагалі для світу. Це був єдиний водоканал, поділений між західним і радянським блоком. Коли Берлін був розділений стіною, то така сама стіна розділяла і водоканал. І ця стіна йшла також під землю. Вона розділила  навіть каналізаційний колектор, тому що це був шлях втечі людей зі Східного Берліну в Західний, там побудували сітки і стіни. 

Але, крім такого фізичного поділу, Берлін був розділений і з точки зору управління. У східній частині була планова економіка і відповідний підхід до розвитку комунальних підприємств, а в західній частині діяла ринкова економіка і західні стандарти з розвитку підприємства.

Відтак у Східному Берліні була менш розвинена каналізаційна мережа, спостерігалися  проблеми з великими втратами води. Після падіння стіни Берліну знадобилося від п’яти до семи років, щоб перейти на західні стандарти управління.

Власне, і в нас усі водоканали працюють над вирішенням дуже подібних проблем. Зараз втрати Берлінського водоканалу становлять від 4 до 5% на рік. Постійно відбувається заміна мереж, пошук витоків води. Тобто постійно йде робота над тим, щоб місто залишалося надійним постачальником для своєї громади. Якщо ми говоримо про дуже розвинені країни з великими ресурсами, то там іде негласне змагання серед найкращих водоканалів світу, щоб утримати втрати на рівні від 1% до 2%. Чи може Україна цього досягти? Я вірю в те, що все можливо.

Просто до цього треба йти невеликими кроками, які ми можемо запроваджувати поступово. 

Юлія Горбань: Оскільки ми зараз у війні, то питання планових ремонтів і заміни мереж відійшли на задній план? Війна поглиблює усі ці проблеми? 

Ганна Монтавон: Так, війна ставить більше викликів щодо того, як саме відбувається управління підприємством. Країна у війні не може собі дозволити слабкий водоканал або втрату керування над підприємством. І тому війна як збільшувальне скло — одразу підсвічує все, над чим варто було би зараз працювати. Війна не є індульгенцією для аварійного управління. У випадку аварії, звісно, треба на неї реагувати, але варто вводити такі заходи, які дозволяють постійно ставати сильнішими. 

Юлія Горбань: Були попередження, що Росія планує бити саме по водопостачанню. Як до цього готуватися, зокрема і мешканцям? 

Ганна Монтавон: Плани безпеки для кожного водоканалу свої. Немає одного правильного рішення для всіх. А для мешканців (я, приміром, є мешканкою як Берліна, так і Миколаєва) головна порада — мати запас води. Причому не тільки для забезпечення питного водопостачання, але і для водовідведення. Його варто постійно оновлювати, щоб вона не застоювалася надто довго.

Потрібно розуміти, скільки потрібно води, щоб вистачило на кілька діб і цей запас поновлювати. А також подумати над рішенням, що ви будете робити, якщо раптом ситуація стане критичною. 

Юлія Горбань: Зараз знову метеорологи заговорили про можливу водну кризу в Україні. Серед причин називають і глобальне потепління, і руйнування Каховського водосховища. Прогнозують, що кризу особливо відчують південні регіони. Чи правдиві такі прогнози і якщо так, то чи можна запобігти цій кризі чи пом’якшити її? 

Ганна Монтавон: Ми вже живемо в умовах водної кризи. Ви зазначили зміни клімату, дійсно, для південних регіонів зміни будуть більш відчутними, ніж для інших. Ми завжди були на півдні маловодним регіоном, до того ж у нас змінився мікроклімат після руйнування Каховського водосховища, сильно впала вологість. Адже це була величезна водойма, яка випаровувалася і впливала на мікроклімат регіону. 

За песимістичним сценарієм, якість води у водоймах може погіршуватися і доступ до цієї води також може зменшуватися. Але це не є приреченість. Це ризики, які треба враховувати в плануванні довгострокового розвитку підприємства.

Нам вони підсвічують те, що потрібно інвестувати не лише в бетон і труби, як я люблю казати, але також і в людей. Тобто в те, як відбувається управління цими ресурсами і наскільки воно ефективне. Контролювати втрати, думати над можливістю повторного використання води. І все ж таки зараз, слідкуючи, проживаючи цю реформу з Миколаївським водоканалом, варто впроваджувати також і оперативне управління підприємствами, яке дозволяє в довгостроковій перспективі виводити підприємства з кризи. Тому, ситуація певною мірою погіршується, але катастрофи в цьому немає. Треба просто з цими новими умовами працювати. 

«Український комунальний водний сектор потребує інвестицій у мінімум 11 млрд доларів»

Юлія Горбань: За словами голови Держагентства відновлення Сергія Сухомлина, в Україні лише 32% стічних вод проходять повноцінне очищення. Така ситуація теж може поглибити водну кризу? 

Ганна Монтавон: Я цю цифру не перевіряла, але серед водоканалів дійсно є розуміння, що вони можуть бути одними із найбільших забруднювачів поверхневих вод в Україні. До речі, до топ-п’ять забруднювачів також відносяться аграрні підприємства. Добрива, пестициди, гербіциди, які розповсюджуються на полях, їх дощами може змивати в поверхневі води, також вони можуть забруднювати і підземні води також. Тому, така проблематика дійсно існує. 

Юлія Горбань: Щоб вирішити її, у нас наразі немає ресурсів?

Ганна Монтавон: Вирішити її можна поступовою модернізацією. Це заміна мереж, модернізація каналізаційних очисних споруд. Це колосальні інвестиції. Український комунальний водний сектор потребує як мінімум 11 мільярдів доларів.

А взагалі цю цифру можна легко множити на три. Тоді виникає питання: на яких умовах ці кошти можуть отримати водоканали і що вони можуть продемонструвати міжнародним організаціям для того, щоб забезпечити належний контроль і ефективне використання кожного долара або євро. Чому це важливо?

Усі донори, які заходять в Україну, оперують дуже часто коштами своїх платників податків.  Наприклад, якщо говорити про європейські банки, вони підзвітні щодо того, як ці гроші використовуються. І якщо раптом вони використовуються неефективно, то для донора це великий репутаційний і фінансовий ризик. У нас точно буде дружня конкуренція між водоканалами за фінансування. І виграє той, хто зможе продемонструвати прозорі та ефективні правила гри. 

Юлія Горбань: Якщо говорити про найближчі 10-15 років, то що, на вашу думку, буде найбільшою проблемою для України? 

Ганна Монтавон: Війна спонукає українські водоканали до запровадження інновативних технологій, повторного використання води, як я вже згадувала, пошуку децентралізованих джерел для стічного водопостачання, можливо, і додаткових технологій для очистки стічних вод. Також є потенціал щодо розвитку кадрів. Зараз у нас велика нестача кадрів. Потрібно запроваджувати нові освітні модулі та програми, заохочувати жінок до роботи в цій галузі, де десятиліттями домінують чоловіки. Я скористаюся можливістю, аби закликати жінок, яким це цікаво, написати мені.

Ми знаходимося в такій точці, де, виконавши своє домашнє завдання, українські міста зможуть стати навіть стійкішими за деякі європейські.