«Ми живемо, щоб пам’ятали подвиг наших дітей»: історії матерів із Маріуполя, які зцілюються малюванням

Особисті історії в кожній картині. У Будинку Актора відкрилась виставка робіт дружин та матерів полеглих героїв. Усі роботи жінки створили у художніх студіях під час арт-реабілітації, під пильним наглядом професійних майстрів, у межах проєкту «Жива. Справжні історії кохання».

Історія «Маріупольської вежі» Олени Марченко

Висить у холі і картина Олени Марченко. Ми зустрічаємось біля неї. Олені вона видається похмурою і сірою на цій стіні серед десятка інших робіт. Не виключає, що це може бути через настрій. Згадує, що коли лише малювала цю роботу, тоді вона їй  видавалася набагато яскравішою.

«Маріупольська вежа» — так називається робота Олени. Ця вежа не точна копія вежі у Маріуполі, втім Олені вона нагадує про рідне місто, у яке так мріє повернутися жінка.

«Ми з Маріуполя виїхали 16 квітня, пережили всі обстріли, окупацію під бомбардуванням. У мене була хвора мама, я постійно була з нею, і коли вийшла на вулицю 29-го березня, то була в шоці: місто просто стерли. Склалося таке враження, що я вийшла на вулицю в інший світ. Для мене це було так. Я знала, що мій старший син перебуває на позиціях, боронить своє рідне місто і від цього було ще жахливіше», — згадує Олена Марченко.

Олена  — матір двох синів. Обидва служили в «Азові» ще з 2014 року. Каже: це було їхнім особистим рішенням. І хоча рідним таке рішення синів не дуже сподобалося, батьки продовжували їх підтримувати, і хлопцям було від цього легше, бо знали, що їхня родина і найближчі люди з ними. На момент початку повномасштабного вторгнення старший син Олени, Кирило, був у Маріуполі, а молодший, Микола, у Києві, розповідає Олена.

«Кирило з 2014-го року на війні, але казав мені: «Мамо, кар’єру військового робити не буду». Тому він не просувався ні по званню, ніяк. Він сказав, що доки триває війна, нікуди не піде. Він закінчив Донецький інститут туристичного бізнесу і вже почав трохи працювати у цій сфері і тут 14-й рік і все пішло трохи не так, як він собі це планував».

Сини у війську — це не лише постійні хвилювання, а й небезпека. Саме цей факт і нашкодив Олені з чоловіком, коли ті намагалися вибратися з Маріуполя. Подружжя  довго не наважувалось виїхати з міста, тому що доглядали за важкохворою матір’ю. А коли та померла, поховали її біля будинку і зрозуміли, що відкладати поїздку вже нікуди.

«Ми переїхали у квартиру невістки на Кірова, самі ж ми зі Східного мікрорайону і тому це нас врятувало, бо нас там ніхто не знав. 16-го квітня ми виїхали з Маріуполя, а 18 на блокпосту біля Бердянська нас забрали в полон, тому що в моєму телефоні російські військові відновили фото і побачили мене з синами у формі», — згадує Олена.

Тоді подружжя ще не знало, що це ще не останнє їхнє випробування. Жінка виїжджала з думкою, що її старший син залишився захищати Маріуполь. Олена сподівалася, що на відносно мирній території зможе нарешті знайти зв’язок і з ним поговорити.

«Син із побратимами тримали позиції на лівому березі Маріуполя, вдень вели вуличні бої, а вночі мінували дороги, щоб не пройшла ворожа техніка. І от трапляється такий збіг обставин: моя мама померла 29-го березня і саме 29-го його група з шести людей вночі йшла на замінування і потрапила під авіаудар. Минуло вже 2 роки, а сина свого ми не ховали. Але я чекаю і дуже вірю в те, що Маріуполь буде деокупований, в мене є локація, де все це сталося, і я дуже сподіваюся, якщо не станеться це раніше, то я сама знайду це місце», — каже Олена.

Першим про цю трагічну звістку дізнався молодший син Олени, втім розповісти матері на відстані це не наважився.

«Кирило боронив Маріуполь, а Коля став на захист Києва, хоча це він вже пішов з лав «Азову», тому що в нього мала народитися наша онучка і він пообіцяв дружині, що піде з «Азову», але коли почалось повномасштабне вторгнення, то він став на захист Києва і попросив побратимів, щоб ті повідомили, якщо щось трапиться з братом. І одного дня йому повідомили. І коли ми з чоловіком вже виїжджали, телефоном розмовляли цілу годину з Миколою, він не міг мені це сказати. Каже: мама, мені треба було дивитися тобі в очі. Я тоді з Маріуполя виїжджала з температурою 40, тож він просто боявся, що я не доїду».

Читайте також: «Арттерапія рятує»: у Бучі відкрили виставку картин Валентини Тарасевич, які допомагають забути окупацію

Про смерть сина рідні не знали доти, доки їх не звільнили з полону. А це трапилося більше, ніж за 6 місяців. Зараз понад усе у цій родині чекають на деокупацію Маріуполя, прагнуть повернутися додому, щоб перепоховати маму і знайти місце загибелі Кирила.

«Були такі думки: як це ми живемо, а нашої дитини немає. І ось цей проєкт називається «Жива», і ми живемо, щоб пам’ятали подвиг наших дітей, наших героїв, які 86 днів тримали Маріуполь», — наголошує Ольга.

У Києві Олена з чоловіком намагаються будувати нове життя, поки це дається важко. Єдина її розрада зараз — онука, дочка молодшого сина. Разом вони люблять малювати та проводити активно час. До участі у цьому мистецькому та арт терапевтичному проєкті від благодійників Олена професійно ніколи не малювала. Зараз інколи береться за картини, які варто розмальовувати по номерах. Каже: на що тільки не готова, аби відволікти розум і руки.  Зазначає, що це її захоплює. А ще, Олена багато спілкується з однодумцями. Розповідає — це найкраща розрада для неї зараз.

Нещодавно подружжя відкрило для себе ще одне заняття, яке дуже любив їхній син — футбол. Він був палким шанувальником.  Під час війни футболісти підтримують родини загиблих фанатів. Так Олена з чоловіком вже відвідали декілька матчів і отримані враження наповнюють її зсередини.

«Наш Кирило був активним представником фанатського руху в Маріуполі — ультрасом, він об’їздив всю Україну. Колись підтримував команду він, а тепер підтримують нас. Нещодавно був третій виїзд на матчі української збірної — це просто не передати словами. Ми відчуваємо той адреналін і той настрій, що відчували наші діти, бувши у фанатському секторі. Коли ти на футболі, це просто буря емоцій, ми відчували себе на місці наших дітей і це дуже додає нам сил. Я думаю, що наша дитина нашими очима бачить ці матчі й радіє за нас».

Історія «Водяних лілій» Ганни Кісілішиної

Ганна Кісілішина — ще одна учасниця мистецької виставки. На відміну від Олени, у неї є досвід роботи над полотнами. За фахом жінка вчитель обслуговуючої праці, малювати вчилася онлайн, а згодом проводила й сама художні майстер-класи для дітей та дорослих.

«Я мріяла малювати все життя, але не вміла від слова зовсім. Потім почала трохи навчатися — це були гуаш, акрил, масло. Далі я закінчила онлайн академію, один із напрямків був голландський живопис — це багатошаровий живопис олійними фарбами, такі картини малюють декілька місяців. Це дуже мені подобається, людей я не малюю, а от квіти і природа  — це моя стихія», — каже Ганна.

Жінка так довго йшла до свого становлення як художниці і в один момент все це втратила. Усі її роботи згоріли у Маріуполі:

«Ми виїжджали в чому були одягнені, із рюкзаком, в якому були документи, і все. Потім ми дізналися, що через 10 днів, як ми виїхали, було пряме влучання у наш будинок і все згоріло. Ми, як і всі, не мали жодної інформації та чекали на «зелений коридор», коли можна буде виїхати. Наші сусіди одного дня прибігли й сказали, що розчистили дорогу від мін і осколків, і у нас на збори є 15 хвилин.

Бігла я дуже далеко, спочатку потрапила у Крим, звідти мій шлях повів мене до Грузії, а з Грузії подруга подзвонила і я поїхала до Португалії».

У Маріуполі в Ганни залишився син Олексій. Він обороняв рідне місто в лавах «Азову». Через втому та хвилювання Ганна довго не могла взятися за пензлики.

«Важко було, тому що я знала, що мій син залишився в Маріуполі. Він азовець, він вийшов у почесний полон, коли був наказ. Він вже був в Оленівці — і яке малювання могло бути у мене, тільки молитви були та очікування».

Її Олексій був одним із тих, кого перевели у барак, в якому в ніч з 28 на 29 липня росіяни скоїли теракт. Так із опублікованого росіянами списку жінка дізналася, що її син був в тому бараці й він у списках загиблих.

«Ми змогли зустрітися з сином тільки через півроку після цієї трагедії. Ми чекали на тіло і на ДНК тест, і коли нам вже сказали, що це підтверджена інформація, тоді я повернулася в Україну і ми змогли попрощатися з сином. Я відчула, що можу взагалі дихати та жити тільки в Україні. Коли мені пропонують кудись поїхати, я відказую, що не можу, і тільки тут хочу залишитися, я тут дихаю і тут почала відроджуватися».

Спершу Ганні знадобився час, щоб самій відновитися, а потім жінка знайшла сили для того, щоб допомагати іншим. Одного разу Ганна потрапила на мистецький проєкт разом із мамами загиблих героїв, і відчула, що має ресурс спілкуватися і допомагати таким самим мамам, як і сама. Зараз Ганна у пошуках проєктів чи ініціатив, де зможе ділитися своїм досвідом на постійній основі. Їй дуже хочеться знайти себе у Києві й надихати на творчість інших. Зі свого досвіду каже: вона має лікувальні властивості.

«Я б дала таку пораду тим, хто малює: щоб дівчата малювали свої яскраві та теплі спогади про чоловіків і синів, тому що ця картина залишиться у вас і вона вам буде навіювати ось цей стан, коли ви були щасливі та кохані. Я не раджу малювати горе, щоб потім в нього пірнати. З цього треба виходити».

У межах мистецького проєкту Ганна Кісілішина зробила репліку на картину Клода Моне «Водяні лілії». Ця картина французького художника їй частково нагадує дім.

«У нас вдома син робив власноруч ставок. І туди, коли була весна та літо, запускав акваріумних рибок. Вони там плавали, це було так цікаво і в нас були такі водяні лілії, тому такі в мене спогади про дім, про сина та про спільну діяльність».

Розповідати свою історію через картини та вимальовувати свій біль у такий спосіб припала ідея Олені Сокальській. Вона — керівниця проєкту «Жива. Справжні історії кохання» від БФ «Сучасна Україна». Свого часу жінка сама втратила чоловіка після 20-річного шлюбу, тому знає, як складно переживати втрату. До живопису теж мала стосунок, тому це було першим, що спало їй на думку, коли розмірковувала, як допомогти жінкам, які переживають втрату. І Олена не помилилась. Зрозуміла це, коли отримала перші відгуки.

«Цей проєкт ми започаткували разом з Аліною Карнауховою, дружиною героя,  яка зараз воює у війську. Ми з нею запросили перших дівчат на перший майстер-клас ще наприкінці 2022 року. За рік зробили цих майстер-класів вже майже 60. Ми спробували, й коли нам написали відгуки, що це допомагає краще, ніж психологи, зрозуміли, що все це було недарма. Тому що учасниці відволікаються, коли малюють, а ще, вони вкладають у картину свою емоцію, все що не можуть розказати словами навіть близьким», — розповідає Олена Сокальська.

Спочатку такі терапевтичні заняття організовували лише в Києві, далі проєкт став розширюватися по всій країні. З жінками працюють професійні майстри, які вчать їх працювати на великих полотнах з олійними фарбами. Своєю підтримкою та менторством сприяють тому, щоб ця картина стала для них сімейною реліквією.

«Зазвичай ми робимо декілька майстер-класів по області й потім організовуємо обласну виставку, щоб дівчата зібралися і побачили одна одну, щоб для них це була можливість кудись вийти, бо ж вони мають можливість зустрітися тільки на цвинтарі».

Подивитися картини жінок, які пережили втрату і знайшли відраду у мистецтві ви можете у холі Будинку Актора впродовж двох тижнів.