Нам, як ЗМІ, зараз важливо доносити людям, що ми маємо єднатися — Ірина Коваль

Ірина Коваль — виконувачка обов’язків менеджерки «Суспільне Донбас» разом зі своїми колегами евакуювалася із Сєвєродонецька на початку повномасштабного вторгнення. Команда продовжує працювати, хоча, фактично розкидана по всій Україні.

Частина редакції, як і пані Ірина, стала переселенцями вдруге. Адже ці люди у 2014-му не погодилися працювати на бойовиків та російських кураторів, а виїхали у підконтрольний тоді українській владі Сєвєродонецьк та разом відновили телерадіокомпанію з нуля. Зокрема, мовлення радіо «Пульс» у відрізках на УР-1 та телемовлення команди мовника, що евакуювалася з Луганська.

Маючи відповідні знання і фах, співробітники компанії давно могли перебратися до столиці. Натомість залишалися у Сєвєродонецьку — ближче до окупованого Луганська та інших містечок та сіл, з вірою у їхнє звільнення. В інтерв’ю Ірина Коваль розповідає про роботу після 24 лютого, про евакуацію людей та про інформаційну війну, яку, вона впевнена, Україна не програла.

Про загострення на фронті

Валентина Троян: Повернемось у середину лютого. За моїми спостереженнями, загострення на фронті почалося 16-18 лютого. Колега, яка включалися у прямий ефір із Щастя, казала, що там «жесть» і страшно. Казала, що не бачила такого у 2014-му році. А коли ваша команда зрозуміла, що це — не просто загострення на фронті?

Ірина Коваль: Відмотаю час на рік назад, аж навіть на осінь. Коли у Сєвєродонецьку восени були пожежі (масштабні пожежі на Луганщині були у вересні-жовтні 2020 року — ред.), ми зрозуміли, що відбувається щось погане. Тому що, відбулося детонування снарядів у Станиці Луганській. Те, що було заміноване нашим українським військом, все повибухало. Тобто, відбулося природне «розмінування».

Горіло сильно. Ми розуміли, що це недобре. Чому? Тому що, ми знали, що відбувається в окупованому Луганську, в окупованому Донецьку. Бо там були арсенали зброї. І зараз є. І ми знаємо, де. І наша розвідка знає, де вони є. Ми розуміли, що відбудеться це загострення, що будуть-якісь дії. Звичайно, ми — не провидці. Ми не знали, що буде такий повномасштабний напад, така війна. Але, за тими фактами, що у нас були у наявності, ми розуміли, що вони готувалися весь час. Усі вісім років вони готувалися. Тож, напруження перед тим, звичайно, ми відчували.

Я особисто моніторила сепаратистські видання — донецькі і луганські. Луганські не порівняти з донецькими.

Валентина Троян: Чого ж ви так принижуєте?

Ірина Коваль:  Я маю на увазі потужність накалу. Я звернула увагу на те, що деякі ЗМІ взагалі припинили своє існування — 14 лютого їх вже не було. Деякі сайти не оновлювалися — здебільшого луганські. Одного разу я відкриваю донецькі сайти і там всі червоні заголовки: «Україна наступає, Україна нападає». По цих заголовках було зрозуміло, що ведеться підготовка до того, що буде якась провокація.

Ми почали обговорювати, як до цього підготуватися. Ми розуміли, що у нас буде час евакуюватися, тому що українське військо за 8 років теж укріплювалося і не буде так, що за годину, за дві все місто буде захоплене. Ми розуміли, що люфт у нас буде. Але ж ми не знали, як це (загострення — ред.) буде. Хто це міг знати, що буде наступ на Київ?

---

Читайте також: Це моя інформаційна війна, моя битва — журналістка Анастасія Волкова про роботу на Луганщині

---

24 лютого

Валентина Троян: Коли ви зрозуміли, що не зможете працювати, ходити на роботу або ж змушені працювати дистанційно?

Ірина Коваль: Валю, ми не мали можливості працювати дистанційно. У нас все почалося одразу — дуже бурхливо, дуже яскраво. Вибухи…

24 лютого ми прокинулися, вже здригалася земля, бо все поруч з нами. Вже був страшенний бій у Щасті. У Станиці Луганській страшні речі були — волонтери досі не можуть поділитися, що саме. У всякому разі мені про те не говорять. Там була частина волонтерів, моїх друзів. Думаю, їм і військові допомагали (евакуюватися — ред.), тому що вони військовим допомагали. У Станиці ж був «нуль». Там не було як такої «сірої зони».

Тож, 24 лютого все різко почалося і у нас. Ми, керівництво філії, прийшли у офіс у Сєвєродонецьку. Доробили те, що не встигли зробити. Убезпечили потрібні документи. Звісно, що у Суспільного був план заходів. Один із пунктів, про який я можу сказати, передбачав, що у разі евакуації наші працівники могли отримати підтримку у будь-якому обласному центрі, тому що там теж є наші філії. Тож, практично всі філії допомогли нашій. Людина могла приїхати, випити чаю, перепочити, переночувати, роздрукувати документи.

Пам’ятаю, коли я приїхала на вокзал у Львові… Якби я їхала сама, то мені було б дуже важко. Там волонтери, звичайно, допомагали. Але, коли я особисто виїжджала (із дому, із Сєвєродонецька — ред.), то це не передати словами. Такі емоції! Дуже багато людей, потоки — тебе ніби ріка несе! Це дуже важко. І людині, яка вирвалася з-під обстрілів, знову у цей вирій потрапити.

Але, я до того, що у Суспільного був план заходів. І його головний меседж — врятувати колективи. Ми не знали, звідки ця навала буде йти. Ми розуміли, що це, звичайно, схід і південь. Розуміли, чому. Тому що, Крим і, тому що Луганськ і Донецьк. І так воно, в принципі, сталося.

Валентина Троян: Якусь техніку вдалося врятувати? Не знаю, наскільки це доречне питання, але для редакцій це важливо, багато редакцій все втратили.

Ірина Коваль: Частково так.

2014 рік на Луганщині

Валентина Троян: Можете порівняти евакуацію колективу тоді ще Луганської обласної державної телерадіокомпанії у 2014, де ми з вами працювали, і евакуацію у 2022 вже філії «Суспільне Донбас»? Питаю про це, бо ваш колектив вже мав досвід, ви розуміли, до чого йде, бачили червоні заголовки на сайтах бойовиків і розуміли, що це підготовка до чогось. Та й колектив зараз згуртованіший.

Ірина Коваль: Це зовсім різні речі. Тоді, у 2014-му, ми вперше зіткнулися з гібридною війною, пропагандою. І команда, і я, яка тоді працювала журналісткою на радіо «Пульс», ще не знали, як на це реагувати.

Валентина Троян: Кого та як називати.

Ірина Коваль: Так. Зараз вже ми це робимо усвідомлено. В Україні вже багато різних інституцій і сайтів типу «Stopfake», є проєкти, які розвінчують російські наративи та брехню. У 2016-му році я була у Брюсселі, мені пощастило зустрітись із людьми, які оффлайн давали нам інтерв’ю. Вони як раз працювали над розвінчуванням усіх цих штук. А у 2014-му ми не знали, як кого називати і, згадай, ми ж працювали в умовах окупації. Це було щось неймовірне. Дуже важко було працювати.

---

Слухайте подкаст «Мислення — базова функція» на Громадському радіо

---

Найперше, що закрили — наш сайт (сайт радіо «Пульс» — обласна FM-радіостанція, яка почала мовлення у 2002 році, а у 2018-му стала частиною «Суспільного Донбас» — ред.). Він був ніби зроблений «за шоколадку», як люблять говорити ті, хто робить сайти. Але, у нас була дуже потужна редакція новин — класна молодь, яка вже тоді робила новини за стандартами. Були люди, які співпрацювали із «Радіо Свобода». І вони вже знали, як робити новини за стандартами. У нас не було оціночних суджень, ми відділяли факти від коментарів.

До прикладу, коли були мітинги, то ми давали інформацію про той і про той мітинг (у випадку з Луганськом у 2014-му йдеться про проукраїнські і проросійські мітинги, які могли проходити в один день і буквально через дорогу один від одного — ред.). Якщо до одного дві фотографії, то і до другого дві ілюстративні фотографії. Якщо про одних п’ять речень, то і про других писали п’ять речень. Ми не робили жодних висновків, бо це новини.

Мені не соромно за те, що ми робили навіть в умовах окупації.

Ми не «прогнулись». Нам Мірошник (Родіон Мірошник — гендиректор ДО ЛОДТРК у 2014-му році — ред.) намагався пропонувати гроші, але ми не велися на ті речі, на ті підкупи. Уже було інше покоління — їм був незрозумілий Радянський Союз, «русский мир». Вони не розуміли, про що це.

Тож, у місті був хаос, люди не розуміли, що відбувається. Місто було де-факто окуповане, але ми ще вели мовлення і одна колега-газетярка на якомусь заході мені сказала: «Ира, ты если хочешь знать, что на самом деле происходит, слушай радио «Пульс»». І ти знаєш, мені було так приємно. Я промовчала, а вона не ідентифікувала мене з радіо «Пульс». У 2014-му була така ситуація.

---

Читайте також: Переслідування журналістів та активістів на окупованих територіях — метод придушення опору Росією

---

2022 рік і повномасштабне вторгнення

А у 2022-му були зовсім інші умови, зовсім інші події, бо це вже була повномасштабна війна. У нас був зовсім інший колектив. Це була не ОДТРК, це був колектив, який повністю працював за стандартами Суспільного. Ми вже не юрособа, а філія великої компанії — Суспільного мовника України. Звісно, було не просто.

Я сама 9 днів просиділа під обстрілами, бо я розгубилася.

Через що? Там, куди я планувала виїхати, «літало». Через це я розгубилася. Але ж ми все це переживали і знали, що потрібно їхати якнайшвидше. І, коли я побачила нашу українську військову техніку у нас у дворі, я зрозуміла, що потрібно вибиратися. Те, що ми пережили, не порівняти із тим, що було у 2014-му році. Тоді була небезпека, але ця небезпека була більшою.

По-перше, вже була регулярна російська армія, а, по-друге, якби нас взяли у полон, особливо тих, хто працювали ще у Луганську, ми б не вижили. Мене попереджали про це люди з Луганська, казали: «Так звана «ЛНР» вам нагадає про все». Один мій колега, який евакуювався раніше, телефонував мені кожного дня і у месенджери писав: «Вам не можна там залишатися! Виїжджайте!» Як би там не було, ми всі виїхали. До різних міст.

Але попри цю навалу і різку агресію ми не припиняли працювати. Так, 24 лютого ми прийшли з головним інженером та з іншими людьми, попередили центральну апаратну у Києві, перевели мовлення на Київ (і радіо, і телебачення). Зробили, усе, що було потрібно: знеструмили за інструкцією і розпочали евакуацію людей.

У Суспільного є цінності. Одна з них про те, що людина — не ресурс, людина — цінність, найцінніше — не техніка, а людина. 99% колег виїхали. Хоча все було страшно, але люди продовжували працювати. Звичайно, ми не робили сюжетів — це було небезпечно. Хоча одна моя колега — дуже смілива людина — ще довше залишалася у Сєвєродонецьку і під звуки канонади робила включення. Вона розповідала на Суспільному, що відбувається у місті.

---

Читайте також: Сєвєродонецьк — місто у вогні: фоторепортаж з міста, за яке тривають бої

---

У Суспільного свої алгоритми роботи, воно працює на трьох платформах: радіо, телебачення, діджитал. В умовах збройного конфлікту стало зрозуміло, що це правильно. Алгоритми Суспільного дозволили нам давати людям необхідну інформацію. Не було такого, щоб на нашому сайті не з’являлися новини. Ми почали робити дайджест, який виходить на YouTube-каналі. Ми спілкуємося із людьми — переселенцями, які виїхали за кордон. Вони діляться порадами, своїм досвідом. Ми розповідаємо багато історій, аби світ знав правду про те, що відбувалося у Маріуполі, у Сєвєродонецьку.

Наведу приклад. Для мене було потрясінням, коли одна моя хороша знайома лікарка із Сєвєродонецька, дуже приємна жінка, дуже розумна, фахова разом із чоловіком сиділа у Сєвєродонецьку. Дуже довго сиділа, всі їм телефонували, просили виїджати. А вони аргументували це тим, що у них дуже хворі батьки і вони старенькі. Звичайно, є такі люди, їх немало. І вони справді не можуть кинути батьків. І всі їм співчували, телефонували, переживали.

І тут ми дізнаємось, що ці пішли працювати на так звану «еленерщину». Вони стали завідувачами відділів. Це було таке потрясіння, що люди, які живуть у ХХІ сторіччі, які ходили до нас на ефір, які давали прекрасні інтерв’ю, коментарі, поради у наших різних рубриках, вони — зрадники. І вони не просто сиділи із батьками, а чекали (російських окупантів — ред.). Я розповідаю це до того, що пропаганда — страшна річ.

Ми — журналісти — маємо свій хліб відпрацьовувати, ми мусимо давати збалансовану, точну інформацію простою мовою. Суспільне намагається це робити. Старається, щоб у новинах не було оцінок, а було більше фактів, щоб людина сама змогла зробити висновки. Бо ці люди (згадані лікарі — ред.) впевнені, що їх обстрілювали українські війська. Нам здається це нісенітницею, але є такі люди, які у цьому впевнені. І ми з цими людьми не можемо нічого зробити.

---

Читайте також: У Херсоні російські окупанти викрали працівника Суспільного мовлення

---

«Хто хоче, той знайде інформацію»

Валентина Троян: Іро, у 2015-му році відновила роботу Луганська обласна державна телерадіокомпанія, потім була реструктуризація, реформа. Але все одно залишився той самий колектив, який із спільними цінностями переїхав до Сєвєродонецька. Чи було за цей час таке, щоб до вас у редакцію зверталися люди і просили припинити баланс думок. Люди, які б, грубо кажучи, розповідали про міць «русского мира» або ж погрожували?

Ірина Коваль: Так, щоб аж погроз-погроз не було. Але було інше. На радіо «Пульс» у нас був «Час бажань», коли люди могли привітати когось. Може, комусь такий формат здається застарілим і смішним, але люди того потребували і дуже багато було тих вітань. Рідко хто телефонував в ефір, всі писали у месенджери — так зручніше. І ось були провокативні замовлення пісень, сама розумієш якого змісту. Були погрози: «Що ви там крутите українську музику — ми хочемо російський шансон!». Таке було, але ж це на рівні хуліганства.

Розповім тобі, що я спілкувалася із молоддю, зі студентами Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля (виш-переселенець із Луганська, який переїхав до Сєвєродонецька — ред.). Там же є діти і з окупованих територій. Я їх питала, де вони беруть інформацію. А вони говорили: «Дивимось Суспільне, слухаємо радіо «Пульс», «Громадське радіо». До них «добивало» (радіосигнал — ред.). Тобто, той, хто хоче, той знайде інформацію. Це теж важливо.

Валентина Троян: Тобто, з діти з окупованих територій приїздили на підконтрольну територію, аби навчатися журналістиці?

Ірина Коваль: Так, у Східноукраїнському національному університеті ім. В. Даля. Були такі діти. І зараз вони є.

Валентина Троян: За ці роки — з 2015-го по 2022-й — вам писали з окупованих територій? Можливо, хороші відгуки про роботу?

Ірина Коваль: Так. У мене навіть був записаний у телефоні «Слушатель». Це чоловік. Я думаю, що він вже пішов з життя, бо він вже був поважного віку. Коли він телефонував востаннє, у нього був дуже пригнічений голос. Він хворів і вже прощався зі мною. Але перед тим він дуже часто мені телефонував і говорив: «Дуже важливо те, що ви робите. У мене старий радіоприймач і він ловить вашу радіостанцію. Я слухаю новини, я прокидаюся з гімном України».

Хоча, розумієш, це вже була доросла людина. Були такі люди, які писали нам на пошту і просили, щоб ми розкрили якісь теми, щось підказали у правовому полі. Ми розповідали, що робити, якщо людина втратила паспорт, як підлітку на окупованій території зробити український паспорт. Багато ЗМІ таке робили, але ми, ЗМІ у Донецькій та Луганській областях, мусили  бути найпершими, щоб бути максимально корисними нашим слухачам. Бо з того боку нас слухали.

Я була приємно здивована, коли мені сказали: «А ти знаєш, що у Луганську чекають на Україну?». Я була дуже здивована, що навіть люди, які мали сепаратистські погляди, які ходили на «референдум», настільки втомилися від того безладу та брехні, що говорять: «Скоріше б прийшла Україна!». Я розумію, що це не 100%, але є багато людей, які змінили свої погляди, коли роздивилися обличчя «русского мира».

---

Читайте також: «Будет как в Чечне»: які наративи просувають росіяни на захоплених територіях Луганщини та Донеччини

---

Інформація як зброя масового ураження

Валентина Троян: Інформаційна війна на Донбасі програна, чи ще триває?

Ірина Коваль: Думаю, вона ще триває. І це ж зброя масового ураження. Я зараз на заході нашої країни. І бачу, як тут люди піддаються пропаганді, бо вона ж ведеться різними мовами. Після 2014-го року у мене є вже запас міцності. Я вже не ображаюся, коли мені розповідають, які переселенці погані. Я спокійно до того ставлюся, бо до чужинців завжди ставляться з упередженням. Це нормальна людська реакція.

Але я до чого — тут, на заході країни, можна почути: «Ваша російська мова… Ви кликали Путіна». Я кажу: «Ви не повірите, але ніхто у Луганську Путіна не кликав. От ви прийшли з роботи, які у вас думки?». Відповідають: «Я хочу з дружиною поспілкуватися, смачно повечеряти або ж сходити кудись, або ж подумати, які розваги будуть у нас вихідними». Кажу: «Ви не повірите, але на Донбасі так само. Людина прийшла з роботи й зовсім не думає «А не позвать ли мне Путина!» Розумієте, це нав’язано, це брехня». Але ж думати — то важка робота…

У 2016-му році одна жінка у Рівному, коли дізналася, що я з Луганщини, думала, думала, а потім почала ставити мені питання. Їй було дуже цікаво направду, як все це відбувалося. Я їй спокійно розповіла про всі ці інсценування захоплень адмінбудівель, СБУ. А також про те, що Путіна ніхто не кликав, про те, що це була спецоперація ГРУ. Вона слухала і я помітила, що у людини розплющилися очі, вона зрозуміла, що насправді все було не так, як розповідали деякі навіть українські телеканали.

Нам, як ЗМІ, зараз важливо донести людям, що ми маємо єднатися. Ми не маємо зараз шукати, хто з нас кращий, хто з нас більший патріот. Ця ж війна не тільки за ресурси, за землі. Ця війна — битва розумів, менталітетів. Ця війна духовна. Війна між свободою і несвободою, війна між честю і між корупцією. І ми мусимо і в собі це долати. А ми подолаємо це лише тоді, коли наше суспільство буде єдиним у прагненні до розвитку і побудови кращого життя.

Валентина Троян, ведуча Громадського радіо, представниця ІМІ щодо окупованих територій

Блог підготовлено в межах проєкту «Мережа медіаспостерігачів», який виконує ІМІ за підтримки Freedom House. Зміст блогу є відповідальністю ГО «Інститут масової інформації» та його автора й необов’язково відбиває позицію Freedom House

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS