Фото зі звільненого Чернігова. Стас Юрченко, Ґрати
Кажуть, війни тривають стільки, скільки існує людство. Але що таке війна? Чи можна назвати війною, коли та сама сила зла поколіннями невідомо за що катує і нищить одну націю? Яка все одно щоразу повстає і знову бореться. Не скоряється. Моя сім’я, як і інші українські родини, щонайменше століття не знала спокійного життя через прокляту русню. Нарешті можна називати усе це своїми іменами й не зважати на манекени, які продовжують захищати «не таких рускіх».
Я ніколи не мріяла ненавидіти, я мріяла створювати музику, працювати в редакції, писати книжки й вірити у казки. Але мені довелося ненавидіти. Бо гидотний виродок інцесту радянської Росії, Російської імперії й фашизму знову прийшов по нас.
Читайте також: «Ми повинні сказати це: Росія — фашистська держава» — Тімоті Снайдер
Моя мама не хотіла втратити свій дім у Чорнобилі, втратити все своє життя, і отримати замість обіймів батьківської хати проклятий радіоактивний край. У цьому теж була винна радянська гидота. І моїй мамі довелося ненавидіти. Усіх, хто причетний до цього.
Моя бабуся не хотіла ховатися в окопі через війну, розв’язану нацистами й більшовиками. Вона не хотіла дивитися, як її маленькі брати й сестри мучаться з голоду. Їй довелося ненавидіти. І боятися. Бо ніхто у світі так і не зрозумів до кінця, наскільки страшним є це зло.
Мій дідусь не хотів, щоб його дядька-священика розстріляли більшовики за те, що він відмовлявся від співпраці й виходив до вірян, вітаючи їх із Великоднем. Не хотів, щоб його іншого дядька відправили на 10 років у табори за те, що той сховав бандуру на горищі, коли русня наказала здавати національні українські інструменти. І мій дід почав ненавидіти. Провівши 18 років в армії, пройшовши все пекло, у яке кидало українців радянське керівництво.
Інша моя бабуся теж не хотіла після німецького полону і рабської праці після насильного вивезення в Німеччину, проходити у 19 років допити НКВД-истів про те, чи спала вона з німцями. І їй довелося ненавидіти. І боятися.
Читайте також: «Мама навіть обручки не забирала, бо це означало б, що їдуть назавжди» — Олена Ребрик про евакуацію після аварії на ЧАЕС
Ми ніколи не хотіли всього цього, але це зло породило ненависть у нас. І якщо в мене будуть діти, вони на рівні ДНК знатимуть єдину істину в цьому складному світі — русня завжди намагатиметься знищити українців: залізом, кулями, концтаборами, заборонами мови, зросійщенням, оббріхуванням, геноцидом, Голодомором.
Але ми завжди воскресатимемо. І є в мене відчуття, що тепер вам нема куди тікати, покидьки, бо кожна людина у світі жахатиметься від вас, як від прокажених. І наша свята ненависть стане прокляттям для вас. А наша Незалежність залишатиметься з нами, як вона залишалася завжди, бо це те, що не можна забрати. Ваш кінець уже близько.
І наша люта ненависть до нашого ката священна і справедлива, вистраждана віками. Як і наша любов до України.
З Днем відновлення Незалежності!
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS