«Насильство проти українок — зброя російських окупантів»

«Інколи я прокидаюсь від цього по ночах… Від спогадів… Це гидко, огидно, жахливо… Як мене роздягали, щупали, чіпали, лапали… Російський солдат потім почав розповідати мені, – «Ти з чоловіками тепер взагалі ніколи не зможеш», — це одне з анонімних свідчень українки, яка постраждала від сексуального насильства росіян, надане Центру документування воєнних злочинів росіян імені Рафала Лемкіна.

Звіт про характер та природу злочинів росіян, зокрема злочинів сексуального насильства під час конфлікту (далі, — СНПК), документатори опублікували у лютому 2024 року, якраз до другої річниці повномасштабного російського вторгнення.

Читайте також: Сексуальне насильство як воєнний злочин окупантів

Злочини росіян проти жінок на окупованих територіях є систематичними, і вже на звільнених територіях від окупантів багато постраждалих про пережите не розповідають. 197 зафіксованих Офісом генпрокурора злочинів сексуального насильства проти українок — це навіть не вершина айсберга. І про реальні масштаби злочинів Україна та світ можуть дізнатися нескоро.

Які злочини щодо жінок вчиняли і продовжують вчиняти росіяни? І як розслідуються сьогодні ці звірства, спробуємо розібратися.

Сексуальне насильство як зброя російських окупантів

У своїх свідченнях для Центру документування воєнних злочинів імені Рафала Лемкіна українки розповідають про пережитий досвід психологічного, фізичного, сексуального насильства, катування та утримання у полоні в нелюдських умовах, без доступу до базових потреб та медичної допомоги.

Згідно з Міжнародним гуманітарним правом, тяжкі порушення законів і звичаїв війни становлять склад воєнних злочинів. А за наявності певних умов й інших міжнародних злочинів — злочинів проти людяності та злочину геноциду. Щодо них встановлена індивідуальна кримінальна відповідальність. Зокрема за Римським статутом Міжнародного кримінального суду (далі — МКС), тобто міжнародна кримінальна відповідальність. До того ж держави зобовʼязані криміналізувати та переслідувати такі діяння за національним правом.

Міжнародне гуманітарне право додатково наголошує на необхідності особливого захисту жінок під час війни. Частина 2 статті 27 Конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року встановлює, що «жінки потребують особливого захисту від будь-якого зазіхання на їхню честь, і, зокрема, захисту від зґвалтування, примушування до проституції чи будь-якої іншої форми посягання на їхню моральність».

Те саме стосується дітей — частина 1 статті 77 Додаткового протоколу І вказує, що «жінки користуються особливою повагою і їм забезпечується захист, зокрема від зґвалтування, примусу до проституції і будь-яких інших форм непристойних посягань». А а частина 1 статті 77 — що «діти користуються особливою повагою, і їм забезпечується захист від будь-якого роду непристойних посягань».

У звіті Центру Рафала Лемкіна йдеться, що кожне зі свідчень українок, зібраних документаторами, підпадає під статтю Римського статуту «Злочини проти людяності». А саме: жорстоке позбавлення свободи, катування, зґвалтування та сексуальне рабство.

• Україна ратифікувала Римський статут 21 серпня 2024 року.

Очільниця центру, польська журналістка Моніка Андрушевська говорить про те, що на окупованих Росією територіях, і в самих жінок, і в їхніх сім’ях був великий страх, що доньки, дружини, матері можуть зазнати сексуального насильства з боку росіян:

«Фактично у кожній сім’ї є жінки. І коли ми спілкувалися з чоловіками, які перебували на окупованих територіях, вони говорили: «Я не міг нічого робити, бо я розумів, що в мене жінки вдома». Чоловіки знали, що якщо вони будуть долучатися до підпільного спротиву, то під загрозою будуть жінки. І це одне, коли людина ризикує лише собою, а інше, коли людина ризикує тим, що можуть зробити з її близькою людиною. Ми також документували випадки, коли катування жінок та сексуальне насильство було елементом помсти чи за патріотичну позицію саме тих жінок, чи за позицію їхніх чоловіків».

Росіяни не гребували методами насильства та не боялися покарання. Для них жіноче тіло було і розвагою, і трофеєм, об’єктом для наруги, приниження та знущань:

«Він [російський військовий — ред.] постійно наді мною знущався… Задирав мені футболку… Тягав за груди, казав: «Это секонд-хенд….» Але мені вже було, чесно кажучи, все одно… Мене вже стільки разів били, в мене вже боліло все тіло… Взагалі, це був дуже страшний момент…», — йдеться в одному зі свідчень.

Читайте також: Сексуальне насильство в умовах війни — це воєнний злочин, який не має строку давності — Наталія Марчук

Моніка Андрушевська вважає, що безкарність свідчить про те, що попередні злочини росіянам сходили з рук:

«Ні в російської армії, керівництва, і взагалі в російського суспільства немає ніяких моральних кордонів. І якщо Росії дозволяти діяти, то завжди буде гірше і гірше. Безкарність свідчить про те, що вони це все робили ще на Донбасі і в Криму. Тобто 2014 рік показав, що можна викрадати людей з дому, можна ґвалтувати жінок, вбивати людей за прапор. І все тому, що світ не відреагував правильно на 2014 рік. І я вважаю, що початок війни в 2014 році на Сході — це такий експеримент Росії. Росія побачила, що вона може робити. Світ висловить стурбованість, але в принципі Росії нічого страшного за це не буде. Наслідком цього стало повномасштабне вторгнення».

«Намагалися заховати своїх доньок-підліток в окупації…»

Російські окупанти приходили додому до українок, їх переслідували на вулицях. Жінки боялися виходити з дому в магазин чи деінде у побутових справах. Через переслідування виїжджали з окупації:

«Жінки розповідали, як вони намагалися заховати своїх доньок-підлітків в окупації, як намагалися виглядати максимально непривабливо», – ділиться досвідом документування Моніка Андрушевська.

Подекуди російські військові вивозили рідних постраждалих жінок — чоловіків, на примусові роботи, щоб позбавити жінок захисту. Центр задокументував свідчення про те, що в деяких сім’ях, аби позбавити жінку захисту, чоловіків або інших членів сім’ї вбивали. У деяких випадках постраждалу, вже після насильства, продовжували переслідувати, що ускладнювало можливість втечі з тимчасово окупованої території.

За словами Андрушевської, росіяни вчиняли сексуальне насильство до жінок різного віку, що свідчить про той факт, що окупанти використовують сексуальне насильство як зброю у війні проти цивільного населення.

• «Під час допитів росіяни часто використовують погрозу зґвалтуванням, щоб максимально залякати постраждалу. Після того, як примусовий сексуальний контакт відбувся, у свідченнях постраждалих можна помітити безсилля перед насильниками, страх за себе та членів сім’ї, побоювання, що ґвалтівники повернуться, відсутність будь-якого захисту від озброєних нападників. Усе це свідчить про те, що, хоча Росія створює окупаційні адміністративні структури, які імітують захист правопорядку, зґвалтування залишається частиною апарату насильства окупаційної влади», — йдеться у звіті Центру.

«Більшість вироків щодо СНПК заочні» — ГПУ

Про сексуальне насильство як зброю у війні з боку російських окупантів, говорять і в Офісі генпрокурора. З вересня 2022 року в прокуратурі працює спеціальний відділ, який займається злочинами СНПК.

• Усі злочини росіян (у тому числі СНПК) в Україні розслідуються за однією статею ККУ — 438 КК України («Порушення звичаїв та законів війни»), тобто як воєнні злочини.

Із початку повномасштабного російського вторгнення прокурори зафіксували 310 фактів СНПК, з яких щодо жінок таких злочинів зафіксували найбільше — 197, щодо чоловіків 113, з них неповнолітні — 15, з яких 14 дівчаток та 1 хлопчик (інший вид сексуального насильства не пов’язаний зі зґвалтуванням).

• Найбільше злочинів СНПК у Херсонській області — 96, у Київській області — 58, у Донецькій області — 76, у Харківській області — 36, у Запорізькій області — 20, у Чернігівській області — 8, у Луганській області — 4, у Миколаївській області — 10, у Сумській області — 2.

За інформацією Офісу генпрокурора, у вчиненні злочинів СНПК повідомили 48 військовослужбовцям Росії. Скеровано до суду 21 обвинувальний акт щодо 30 осіб, п’ятьох осіб засуджено до покарання у вигляді позбавлення волі — трьох до 12 років та двох до 10 років та 11 років, 3 вироки щодо 3 осіб не набрали законної сили. Розкрито 78 фактів СНПК (Звіт Офісу генерального прокурора про стан справ із СНПК на 1 серпня, 2024 рік).

Читайте також: «Як ми могли їм протистояти? У нас не було нічого» — жителька Мелітополя про російський терор у місті

Керівниця відділу розслідувань сексуальних злочинів, пов’язаних з конфліктом, в Офісі генерального прокурора Анна Сосонська розповідає, що випадків СНПК набагато більше, ніж фіксують прокурори, Нацполіція чи СБУ.

«У нас немає інформації про кількість та характер злочинів на окупованих територіях. Злочини сексуального насильства більше стосуються жінок різного віку та статусу, а також чоловіків, і це ніщо інше як патерни — тобто зброя для знищення українців. Бо, наприклад, на Херсонщині прокурори задокументували зґвалтування, тортури, а також гендерно обумовлене насилля щодо матерів, дружин, сестер військових ЗСУ», — розповідає Сосонська.

Сьогодні в прокуратурі використовують людиноцентричний підхід до розслідування воєнних злочинів, зокрема і випадків сексуального насильства.

Зокрема, прокурори дотримуються принципів Мендеса — способу отримання інформації шляхом проведення процесуального інтервʼю, заснованого на принципах взаємної довіри та доброзичливості. Це повинно зменшити фізичний і психологічний тиск під час проведення процесуального інтервʼю для постраждалих та підвищити ефективність слідчих дій. Крім того, також в спецуправлінні працює координаційний центр потерпілих і свідків, діяльність якого згодом планується розширити на всю систему прокуратури.

Стигматизація

За словами Анни Сосонської, якщо говорити про злочини проти жінок і чоловіків, то постраждалі жінки від сексуального насильства росіян можуть більше піддаватися стигматизації та осуду суспільством. Тому жінки часто не хочуть чи бояться розповідати про те, що з ними сталося, аби ніхто про це не дізнався, наприклад, у населеному пункті, де жінка проживає:

«На жінок покладається додатковий тягар доведення своєї невинуватості в тому, що вона не хотіла. Жінкам ставлять питання: «Чого не виїхала, не сиділа увесь час у підвалі, чого виходила на вулицю» і дуже багато інших запитань. Але при тому чоловікам, які пережили той же ж вид насильства, такі питання не ставлять», — розповідає Анна Сосонська.

Примусове співжиття із окупантами — один із злочинів росіян проти українок, а саме вид СНПК, про який постраждалі або бояться говорити, або не хочуть через страх засудження суспільством. Ідеться про те, що російські військові змушують жінок обслуговувати їх у побуті, а також примушують до інших так званих «шлюбних обов’язків».

Є такі випадки в кожному регіоні, який був окупований російськими військами. І страх очікування можливої стигматизації вищий за рівень самої стигматизації. Іншими словами, всі жінки бояться, що вони будуть звинувачені в колабораціонізмі в громаді, або іншим чином. Але відсоток таких реальних наслідків для постраждалих дуже невеликий.

Офіс генпрокурора співпрацює із Міжнародним кримінальним судом та передає усі матеріали щодо воєнних злочинів, які фіксуються за ст. 438 ККУ.

Сьогодні більшість вироків у справах заочні. І хоча прокуратура намагається налагодити співпрацю з Інтерполом, подає у розшук злочинців, але Інтерпол запити відхиляє, тому що Україна, мовляв, «сторона конфлікту».

Людмила Гусейнова: постраждалим потрібен повний соціальний супровід

Про проблеми, з яким зіштовхуються постраждалі від злочинів росіян жінки, розповідає Людмила Гусейнова, комунікаційна менеджерка організації SEMA Ukraine, яка об’єднує жінок, постраждалих від сексуального насильства під час конфлікту.

Людмила Гусейнова перебувала в російському полоні три роки. ЇЇ та ще 107 українок звільнили з полону 17 жовтня 2022 року. У 2019 році проукраїнська позиція у соціальних мережах та доноси колег закінчилися викраденням бойовиками.  Тоді вона опікувалася дитячим сиротинцем у Приморську. Бойовики викрали жінку на роботі.

Жінку утримували в таємній в’язниці «Ізоляція», де жорстоко катували. Потім перевели до СІЗО Донецька та звинуватили у «шпигунстві».

Зараз Людмила Гусейнова підтримує інших жінок, щодо яких росіяни вчиняли злочини сексуального насильства:

«У нашій організації ми робимо акцент на тому, що злочини СНПК — це системні злочини росіян проти мирного населення України. І росіяни вчиняли злочини ще з 2014 року у Донецькій, Луганській областях та в Криму. Дуже шкода, що про це майже не говорили, не було підтримки держави, ніхто цілеспрямовано не займався розслідуваннями цих фактів, не документував. І зараз обговорюють питання про прийняття закону щодо надання репарацій постраждалим, але йдеться лише про тих, хто постраждали після 2022-го року», — розповідає Людмила Гусейнова.

ЇЇ справу розслідує Національна поліція України за статтею 438 (Порушення звичаїв і законів ведення війни).

Про перебіг розслідування розповідає таке:

«Ми ідентифікували декого з злочинців, декого не можна, тому що зазвичай на тій стороні в окупації багато росіян, вони працюють під чужими іменами, під псевдонімами, і їх важко ідентифікувати. Була проведена низка експертиз. Будемо чекати проведення цієї справи до суду і будемо дивитися, як воно далі буде».

Виклики після полону

Людмила Гусейнова розповідає, що постраждалі зіштовхуються із великою кількістю викликів, коли повертаються із полону. В першу чергу, це пов’язано із наданням соціальних послуг постраждалим:

«Якщо людина повертається з полону, вона, як правило, повертається без документів, і не розуміє, куди їй звертатися. Наприклад, сьогодні працюють Центри допомоги врятованим, де можна отримати різну підтримку постраждалим. Але людина після полону навіть немає грошей на транспорт, щоб туди доїхати. І їй може бути важко їхати в громадському транспорті поруч з іншими людьми. Будь-який випадковий дотик — це вже може бути тригер. І таких ситуацій дуже багато. А ще треба поновлювати ці документи, а потім треба робити довідку ВПО. Для того, щоб зробити довідку ВПО, потрібна адреса, щоб зареєструватися, — а де цю адресу брати.

Наразі організація SEMA добивається того, аби постраждалі від СНПК отримали статус «постраждалих» на офіційному рівні, бо сьогодні в чинному українському законодавстві нема визначеного поняття «постраждалий/постраждала від СНПК». Тож державним установам, лікарням чи іншим медичним закладам, доводиться шукати якісь особливі шляхи, щоб записати постраждалих і надати їм допомогу».

«Кістки мовчать про сексуальне насильство» — Моніка Андрушевська

Польська журналістка Моніка Андрушевська говорить про те, що в доведенні злочинів СНПК потрібно якнайшвидше опитати вцілілих:

«Я вважаю, що ми ніколи не зрозуміємо повного масштабу російських злочинів. Коли українська армія деокупує всю територію України, то ми побачимо набагато більше злочинів, ніж зараз. І якщо деокупують, наприклад, Донецьк, то ми ж навіть не знаємо, скільки там людей було закатовано і вбито. І навіть якщо якісь братські могили жертв російської армії, там ми знайдемо кістки. І по кістках ще можна побачити види тортур, катувань, але кістки мовчать про СНПК. І насправді це дуже страшно.

Щоб говорити про СНПК — треба мати вцілілих, тому потрібно, щоб якнайшвидше громадяни України говорили про те, що там насправді всюди відбулося. І ці дані можуть бути набагато більшими. Ми зараз чуємо про дуже малий відсоток російських злочинів. І про найстрашніші злочини ми можемо ніколи і не дізнатися, тому що постраждалі загинули».

Анна Сосонська додає:

«На жаль ці 310 фактів СНПК — це навіть не верхівка айсберга, тому що дуже велика кількість осіб проживають на окупованій території, не мають доступу до української сторони, українська сторона не має доступу до них Тому дуже величезний, це такий under report crimes. Воно завжди так було у всіх конфліктах і Україна не виключення, тому, на жаль, маємо що маємо».

Цей матеріал було підготовлено за підтримки «Української Феміністичної Мережі за Свободу й Демократію»